Хранителі Персня, стр. 87

— Але навіщо ж тоді гноми мріють повернутися сюди? — запитав Сем.

— За мітрілом, — відповів Гандальф. — Славу Морії становили не золото й самоцвіти, іграшки гномів, і не залізо — їх робочий матеріал. Ясна річ, усе це тут було, особливо залізо; але в ньому гноми не мали потреби — усе необхідне для життя їм давала торгівля. Бо саме тут, і більше ніде, видобували морійське, або справжнє, срібло, як його іноді називали — мітріл ельфійською мовою. Гноми його називають по-своєму й ім'я тримають у таємниці. Він коштував удесятеро більше за срібло, а тепер йому взагалі ціни немає; бо на землі його майже не залишилося, а видобувати його тут не зважуються навіть орки. Рудні жили ведуть на північ, униз, до Карадрасу, у темряву. Гноми не люблять згадувати про це, але, ставши основою їхнього багатства, мітріл же їх і згубив: вони рили надто жадібно й надто глибоко, і потурбували жахливе лихо, і довелося їм тікати. Видобуту ними руду майже всю поцупили орки і піднесли як бажану данину Сауронові. Мітріл! Усі бажали володіти ним. Кувати його так же легко, як мідь, а відполірований, він блищить, як скло; гноми робили з нього речі дивовижно легкі й до того ж міцніші за гартовану сталь. На вигляд мітріл нагадує звичайне срібло, але не тьмяніє й не чорнішає із часом. Окрім усього, з нього виготовляли ітільдін, «зоряне сяйво» — та сполука, якою зроблено малюнок на воротах Морії. У Більбо була кольчужка з мітрілу, дарунок Торіна. Цікаво, куди вона поділася? Мабуть, вкривається пилом у Домі Метомів гобітанської столиці…

— Як? — раптом Гімлі порушив мовчання. — Кольчуга з морійського срібла? Справді королівський подарунок!

— Так, — сказав Гандальф. — Я ніколи не казав Більбо, але вона коштує більше, ніж увесь Гобітон з усім його скарбом.

Фродо промовчав, тільки просунув руку під сорочку та погладив свою кольчугу. Його вразила думка, що він мандрував увесь час із такою коштовністю під курткою. Чи знав про це Більбо? Без сумніву, добре знав. І справді королівський [336] подарунок! І тут же думки Фродо гайнули далеко від морійських підземельну Рівенделл, до Більбо, і в Торбу-на-Кручі тих часів, коли вони мешкали там удвох. Всім серцем прагнув він повернутися в ті дні, стригти лужок, доглядати квіти і ніколи не чути ані про Морію, ані про мітріл… ані про Перстень….

Розмова вичерпалася. Запала глибока тиша. Один по одному мандрівники поснули, а Фродо випало вартувати. І страх, наче цівка холодного повітря з глибин, просочився до його серця. Руки Фродо захололи, на лобі проступив піт. Він прислухався; дві довгих години він усім своїм єством прислухався — але нічого не почув, навіть уявленого відлуння кроків. Чергування Фродо наближалося, до кінця, коли йому привиділися в темряві дві яскравих цятки, наче чиїсь палаючі очі. Він здригнувся, трусонув пониклою головою. «Добрий вартовий, заледве не заснув, — подумав він. — Уже сниться…»

Він підвівся, протер очі і так стояв, витріщившись у темряву, доки його не змінив Леголас.

Фродо заснув одразу ж, як ліг, але й уві сні все тривало: неясне шепотіння й жевріючі очі, що повільно насувалися з темряви. Прокинувшись, він почув неголосну розмову своїх супутників і відчув на обличчі слабке світло. Крізь отвір у склепінні, високо над східною аркою, проник довгий промінь; із іншого боку зали, за північною аркою, теж світилося. Фродо сів.

— Доброго ранку! — сказав Гандальф. — Бачиш, зараз дійсно ранок, я мав рацію. Ми забралися високо на східний бік Морії і ще до вечора маємо відшукати Східні ворота і побачити гладь Дзеркальної Затоки в Маревій Долині.

— Добре було б! — сказав Гімлі. — Вистачить з мене Морії, вона велична, але надто темна й страшна, і одноплемінники мої не знайшлися. Я тепер сумніваюся навіть, чи був тут Балін взагалі.

По сніданку Гандальф вирішив одразу ж рушати далі:

— Ми втомилися, але краще вже відпочити там, зовні. Я вважаю, ніхто з нас не схоче провести ще одну ніч у Морії!

— Авжеж, — відгукнувся Боромир. — Куди ми підемо? Під східну арку?

— Подивимось. Поки що я не впевнений, де ми. Якщо я зовсім не збився зі шляху, ми маємо знаходитися вище й [337] на північ від Великих воріт; а знайти правильну путь до них може виявитися не так просто. Східна арка, можливо, і підходить, але спочатку треба роздивитися. Давайте заглянемо за північні двері. Добре було б знайти вікно, хоча, найімовірніше, світло падає тільки зверху.

Слідом за Гандальфом усі пройшли під північну арку, у широкий коридор. Світло все посилювалося, і нарешті виявилося, що йде воно з правого боку, з напіввідкритих дверей, зовсім цілих — збереглися навіть петлі. За ними відкривалася простора кімната, слабко освітлена, але після стількох годин темряви світло здавалося сліпучим, і мандрівники жмурилися. Ноги їхні ворушили глибокий пил на підлозі й спотикалися через тверді предмети, які спочатку неможливо було роздивитися. Крізь велике вікно, з нахилом пробите в протилежній, західній стіні, далеко вгорі, синів клаптик чистого неба. Світло з вікна падало прямо на видовжену плиту посередині кімнати, близько двох футів заввишки, а на ній лежав великий куб з білого каменя.

— Схоже на гробницю, — пробурмотів Фродо і з дивним передчуттям нахилився над каменем, щоб краще розгледіти. Гандальф швидко підійшов до нього. Куб укривали глибоко вирізані руни:

— Це руни Даерона, якими в давні часи користувалися гноми Морії, - пояснив Гандальф. — Тут написано мовами людей та гномів: «Балін, син Фундіна, володар Морії».

— Отже, він помер, — сказав Фродо. — Я цього боявся…

Гімлі натяг на очі каптур і сховав обличчя. [338]

Розділ 5 МОРІЙСЬКИЙ МІСТ

Загін Хранителів мовчки стояв навколо могили Баліна. Фродо пригадав тривалу дружбу Більбо із славетним гномом, давні приїзди Баліна до Гобітону. Тут, серед темряви підгірних палат, те життя здавалося віддаленим на тисячу років і тисячі миль.

Нарешті вони отямилися й стали озиратися, сподіваючись зрозуміти, що трапилося з Баліном та його дружиною. На другому боці кімнати, під світловим колодязем, знайшлися ще двері, менші. Під обома дверима вони розгледіли тепер купи кісток вперемішку з уламками мечів, сокир, тріснутими щитами й шоломами. Траплялися й криві ятагани орків з воронованими клинками.

У стінних нішах стояли окуті залізом скрині, зламані й порожні; але поруч із розбитим на тріски віком однієї з них валялася подерта, напівопалена книга. її рубали, протикали списами; кіптява й кров так заплямували її, що записи майже не читалися. Гандальф підняв книгу обережно, і все ж таки аркуші з тріском ламалися в нього під пальцями. Він поклав книгу на могильну плиту і довго мовчки переглядав її. Коли він обережно перегортав сторінки, Фродо й Гімлі, що стояли поруч, могли бачити, що їх списано різними почерками, рунами Морії та Дейлу, а подекуди й ельфійськими знаками.

Нарешті Гандальф підвів голову.

— Схоже, це літопис діянь народу Баліна. Мабуть, її завели, коли прийшли до Маревої Долини, приблизно 30 років тому: тут є дати, полічені від цієї події. На першій сторінці проставлено — «Рік перший, 3», тобто щонайменше двох аркушів немає. Ось послухайте! «Ми прогнали орків від великих воріт і караульного…» тут прогоріло, але, очевидно, «приміщення»; «ми вбили багатьох під яскравим»… так, здається так, «під яскравим сонцем долини. Флої вражений стрілою, а сам він убив великого…» Тут пляма, а далі: «…Флої під зеленим дерном біля Дзеркальної Заводі». Далі пара рядків не читається, потім: «Ми влаштувалися у Двадцять першій залі Північної сторони… Там є»… нерозбірливо… згадується колодязь. «Балін поставив свій престол у палаті Мазарбул».

— Літописна палата, — переклав Гімлі. — Либонь, ми в ній і знаходимось. [339]

— Ну, далі великий шматок зовсім не читаєтеся, — продовжував Гандальф, — бачу лише «золото», «сокира Даріна» і щось схоже на «шолом». Далі: «Балін тепер володар Морії». Тут, мабуть, скінчився розділ. Кілька зірочок, й іншою рукою написано: «Ми знайшли справжнє срібло» і далі слово «майстерно відкував»… а, зрозумів! «Мітріл». Останні два рядки: «…Оїна на пошуки верхніх арсеналів Третього глибинного ярусу», потім, здається, «рухатися на захід»… пляма… «до воріт Холліну».