Мартін Іден, стр. 29

На столі цокав будильник. Але Мартін Іден усе ще сидів, затуливши руками лице, і не чув його. Він нічого не чув. І ні про що не думав. Він так яскраво відтворив минуле, що направду знепритомнів, як тоді на мосту Восьмої вулиці. Кілька хвилин його огортала темрява й порожнеча. Потім він схопився, немов ожив з мертвих, — очі йому пломеніли, піт заливав лице — і крикнув:

— Я таки переміг тебе, Масна Пико! Чекав на те одинадцять років, але таки переміг!

У нього вгиналися коліна, паморочилося в голові, і, похитнувшись, він сів на край ліжка. Він усе ще був під владою минулого. Здивовано й стривожено озирався по кімнаті, не розуміючи, де він, аж ось побачив у кутку купу рукописів. Тоді колеса пам'яті промчали його через чотири роки, і він згадав про своє теперішнє життя, про книжки, які читав, і про світ, котрий вони йому відкрили, згадав про свої горді мрії та сподівання, про своє кохання до блідої дівчини — чутливої, чистої, неземної істоти, яка вмерла б від жаху, коли б хоч на хвильку побачила те, що він тільки-но пережив, отой життєвий бруд, звідки він вибрався.

Мартін підвівся і глянув на себе в дзеркало.

— Ти вибрався з багна, Мартіне Ідене, — врочисто мовив. — І тепер протираєш очі перед яскравим світлом, плечима торкаєшся зір, живеш повним життям і виборюєш найцінніший спадок, що тільки є у світі.

Він пильніше глянув на себе і розсміявся.

— Трохи істерики й мелодрами? — запитав. — А втім, дарма. Ти подолав колись Масну Пику, подолаєш і редакторів, хоча б на це пішло двічі по одинадцять років. Зупинятись тобі не можна. Мусиш іти вперед. Ця боротьба — до кінця, ти знаєш.

РОЗДІЛ XVI

Деренчання будильника розбудило Мартіна так раптово, що, якби це був хто інший, не такий здоровий, йому б, запевно, розболілася голова. Хоч він спав міцно, але прокинувся вмить, наче кіт, і притім бадьорий, радіючи, що п'ять годин забуття вже минули. Він ненавидів сон. Так багато треба було зробити, так багато пережити! Мартін шкодував за кожною миттю життя, яку відбирав у нього сон, і не змовк іще будильник, як він уже встромив голову в миску з водою, здригаючись від її кусючої свіжості.

Але він почав день не за звичайною програмою. Його не чекало незакінчене оповідання, не просилось на папір нове. Напередодні він працював допізна, і оце тепер уже треба було йти снідати. Він спробував прочитати розділ з Фіске [7], але не зміг зосередитись і закрив книжку. Сьогодні починався новий бій, і писання на деякий час треба було відкласти. Його огорнув смуток, немов він покидав рідний дім і сім'ю. Мартін глянув на рукописи в кутку кімнати. Так, він покидав їх, своїх бідних, знеславлених дітей, яким ніде немає притулку. Він почав гортати їх, читати окремі уривки, улюблені місця. «Казан» він ушанував навіть читанням уголос, так само й «Пригоду», «Радість» — останній його твір, тільки вчора закінчений і покладений у куток, бо не було грошей на марки, — здобув найвищу його похвалу.

— Нічого не розумію, — пробурмотів він. — Чи, може, редактори нічого не розуміють? Тут, здається, все гаразд. Вони щомісяця друкують куди гірші твори. Та, власне, все, що вони друкують, гірше, — ну, майже все.

Після сніданку він поклав друкарську машинку у футляр і заніс її в Окленд.

— Я винен вам за місяць, — сказав він агентові в прокатному пункті. — Але передайте завідувачеві, що я стаю на роботу і через місяць сплачу борг.

Поромом він переїхав до Сан-Франціско і подався до посередницького бюро по найму.

— Згоден на всяку роботу, хоч би й чорну, — звернувся до службовця. Тут увійшов чоловік, одягнений дещо претензійно, як ото декотрі робітники, що полюбляють «шик». Службовець заперечливо похитав головою.

— Невже нікого нема? — запитав прибулець. — Але мені до зарізу треба сьогодні когось знайти.

Незнайомець глянув на Мартіна, а Мартін, подивившись в свою чергу на його досить гарне, одутле, безбарвне лице, одразу догадався, що той усю ніч прогуляв.

— Шукаєте роботи? — спитав незнайомець. — А що вмієте робити?

— Усяку чорну роботу, знаю морську справу, пишу на машинці, тільки не стенографую; можу їздити верхи, одним словом, беруся за все, — відповів Мартін.

Незнайомець кивнув.

— Це мені подобається. Мене звуть Доусон, Джо Доусон, і я шукаю собі помічника в пральню.

— Це не для мене, —Мартін посміхнувся, уявивши, як він прасує тонесеньку жіночу білизну. Але Джо Доусон йому сподобався, і він додав: — Я тільки просту білизну вмію прати, — навчився на морі.

Джо Доусон на хвилину задумався.

— То, може, ми порозуміємось? Ви вислухаєте мене? Мартін і собі кивнув головою.

— Це маленька пральня за містом, при готелі «Гарячі джерела». Робітників двоє — майстер і помічник. Я — майстер. Вам не треба буде за мене працювати, але слухати мене доведеться. Ну, то як, хочете скуштувати цієї науки?

Мартін подумав. Перспектива була спокуслива. Кілька місяців попрацювати, і далі він міг би вчитися. А він може і працювати й учитися на совість.

— Добрі харчі й окрема кімната, — сказав Джо.

Це вирішило справу. Мати окрему кімнату, де можна без перешкоди допізна палити газ!

— Але робота пекельна, — додав Джо. Мартін погладив свої випнуті м'язи.

— Мені до роботи не звикати.

— Тоді гаразд, — сказав Джо і взявся за голову. — Тьху, чорт. І досі в очах темніє. Ледь бачу. Вчора геть усі гроші пропив... Умови, значить, такі: платня на двох — сто доларів, харчі й помешкання. Я одержував досі шістдесят, а мій помічник сорок. Але він знав своє діло. Ти ж зовсім зелений. Попервах мені доведеться багато робити за тебе. Тож ти почнеш з тридцяти, а там дійдеш до сорока. Я не обдурюю. Як тільки почнеш виконувати всю свою роботу — одержуватимеш сорок.

— Згода, — сказав Мартін і подав Джо руку. — А як з авансом на проїзд та інші витрати?

— Усе просадив, — сумно відповів Джо, знов беручися за голову. — Тільки й лишилося, що квиток назад.

— Зате в мене нічого не лишиться, як заплачу за житло.

— А ти плюнь і не плати, — порадив Джо.

— Ні, не можу. Я винен рідній сестрі.

Джо протяжно свиснув і глибокодумно зморщив лоба.

— У мене ще є трохи, щоб хильнути, — мовив. — Ходім, може, щось і вимудруємо.

Мартін відмовився.

— Водичкою перебуваєшся?

Мартін кивнув головою, і Джо жалібно озвався:

— От якби й мені так, але ніяк не можу. Коли цілий тиждень гаруєш як проклятий, мимоволі нап'єшся. Якби не пив, то давно б уже перерізав собі горло або підпалив готель. Я радий, що ти сидиш на воді. Роби так і надалі.

Мартін бачив, яка величезна прірва лежить між ним і цим чоловіком, — прірва, що її утворили книжки, — але йому неважко було перейти на той бік. Усе життя він прожив серед трудящого люду, і товариськість стала його другою натурою. Питання про переїзд, надсильне для важкої голови Джо, Мартін розв'язав сам. Свою валізу він пошле до «Гарячих джерел» багажем по квитку Джо, а для себе має велосипед. Туди сімдесят миль. Тож він поїде в неділю, а в понеділок уранці стане до роботи. А поки що піде додому і спакується. Прощатися йому було ні з ким. Рут і вся її родина виїхали на літо за Сьєрри, на озеро Тахо.

До «Гарячих джерел» Мартін прибув у неділю ввечері, стомлений і закурений. Джо бурхливо висловив свою радість. Обгорнувши собі голову мокрим рушником, він цілий день працював.

— Чимало білизни лишилося ще з минулого тижня, коли я ото їздив по тебе, — пояснив він. — Твій багаж прибув справно, стоїть у тебе в кімнаті. Та й важке ж, хай йому біс! Що там у тебе таке? Бруски золота, чи що?

Джо сидів на ліжку і дивився, як Мартін розпаковує валізу. Це, власне, була не валіза, а ящик з-під продуктів, що за нього містер Хігінботем здер з Мартіна пів-долара. Приладнавши до того ящика дві мотузяні ручки, Мартін перетворив його у щось схоже на валізу. Витріщивши очі, Джо дивився, як після кількох пар білизни й сорочок Мартін почав виймати із скрині книжку за книжкою.