Сигнали з Всесвіту, стр. 14

На острів приземляється вертоліт. З нього виходить група лікарів-тарабкінців. Спеціальним інструментом вони вирізають великий крижаний куб з тілом людини і з допомогою кранів навантажують на літак.

На екрані з’являється Москва, а потім велика лабораторія.

— У кишені невідомого було знайдено військовий білет… — звучить голос диктора, і на екрані з’являється знімок розгорненої книжечки. Мабуть, вона побувала в воді: літери тексту розмазані і перетворились на брудні смуги. В графі: “Прізвище” — видно тільки “…е…сон”.

Фотографію книжки змінює кадр у лабораторії. Усміхнена чорнява дівчина (Северсон одразу ж упізнає в ній Наташу) каже:

— “Е…сон” — це мені не зовсім подобається. Знайшли ми його на півночі, то й будемо поки що називати Северсоном.

— Рік важкої і відповідальної наукової праці, рік упертої боротьби з невблаганною природою… — продовжує диктор. — І нарешті все ж перемагає наука й життя!.. Северсон починає дихати… Северсон вимовляє перше слово… Наука святкує одну з найбільших перемог… Смерть поступилась!..

“Жива книга” закінчилася. В залі лунає музика, яка підносить людину, дає їй крила. Могутня кантата життя!

Северсон зворушений.

— Наташо! Василю Володимировичу! Митю!.. — йому перехопило дух.

У Наташі очі сяють щастям. З радості вона б розцілувала Северсона!

Криза минула. Тепер можна сміливо стати перед Тарабкіним і сказати: наш любий Северсон уже живе в теперішньому часі!

Розділ X

В КРАЮ ЧУДЕС

Завдяки чималій дозі снотворного, яким почастувала Наташа Северсона увечері, пацієнт спав міцно, прокинувся бадьорим і енергійним. Події минулого дня вже частково втратили для нього свою гостроту, він мав змогу спокійніше обміркувати побачене й почуте.

“Люди тепер живуть розкішно, але коли вони працюють? — раптом спало йому на думку. — Хто забезпечує увесь оцей добробут? Я нікого досі не бачив за роботою”.

Звісно, можна було б розпитати, але він волів побачити все на власні очі, тим-то, як тільки прийшла Наташа, сказав:

— Я маю до вас невелике прохання… Чи не могли б ви нагадати Митькові про його обіцянку? Він учора запросив мене на електростанцію, де працює його батько.

— А чому ж. Ми заглянемо й туди. Я приготувала для вас широку програму екскурсій. Тільки, прошу, будьте цілком одверті: як на вас впливає все побачене?

— Не знаю… — відповів він по паузі. — Поки що я тільки цікавлюсь усім. Я б хотів зараз промчати світом і подивитись, як він змінився.

— А чи вистачить вам сили для цього? Чи не краще було б продовжити лікування?

— Я почуваю себе вже зовсім здоровим і бадьорим.

— Це так, — погодилась Наташа. — Але перенапруження ще може пошкодити вам. Я вважаю, що вам велику користь приніс би тривалий сон.

— Сон?.. Може, хочете, щоб я спав день у день, як немовля?

— Саме сон і допоміг вам стати на ноги. Людина витримує без їжі місяць, а без сну — лише кілька днів. Великий фізіолог Іван Петрович Павлов довів, що багато хвороб людини виникають внаслідок перенапруження кори головного мозку. Тут не зарадять ніякі ліки, а тільки сон, коли нервові клітини припиняють свою діяльність і відпочивають.

— Вірю вам. І все-таки спати мені не хочеться. Не турбуйтесь про мене: за своє життя я зазнав багато чого, а, як бачите, знову бадьорий.

— Отаким ви мені подобаєтесь, Северсон! Тоді скажу вам по секрету: Митько вже давно чекає на вас.

Очі Северсона засяяли. Кількома стрибками він вибіг у коридор, схопив хлопця і високо підняв над головою:

— Ти, мій хлопчику, ти — найкращий лікар!

А Митько намагався набрати зосередженого й поважного вигляду:

— Я прийшов повідомити, що батько сердечно вітає вас і запрошує до своєї електростанції… Як бачите, я завжди дотримую слова.

— Ти тут живеш, Митю? — запитав Северсон, коли вони втрьох підійшли до великої красивої споруди, що поросла диким виноградом.

— Ні, товаришу Северсон, тут працює мій батько, — відповів хлопець, — Оце й є московська атомна електростанція.

— Ого! — здивувався Северсон. — В такому палаці міг би жити й англійський лорд!.. А де ж димарі?.. Чим тут опалюють?

— Тепер уже електростанції не опалюють, — пояснила Наташа. — Вони працюють на невичерпній енергії атомів… Але про це поговоримо пізніше.

Вони зайшли до вестибюля і попрямували сходами.

— А, дорогі гості! — їм назустріч поспішав ставний чоловік у білому халаті. — Вітаю вас, товаришу Северсон, на нашій фабриці енергії!.. Що ви хотіли б побачити насамперед, друзі: диспетчера, реактори чи експедицію електроенергії?

— Не поспішайте, товаришу Зайцев! — засміялась Наташа. — І не розмовляйте з нами санскритом. Наш гість не розуміє ваших термінів і, мабуть, погодиться, щоб ви показували найцікавіше.

Зайцев почухав потилицю:

— В нас усе цікаве. Але куди раніше? Що, коли до диспетчера?

На запрошення Зайцева гості пройшли коридором і почали підніматись широкими сходами на вищий поверх.

Северсона вразила зразкова чистота, красиве оздоблення стін, йому мимохіть пригадалась паперова фабрика, на якій колись працював його дядько. Там було повно смороду, гуркоту, бруду. А тут — тихо й чисто, як у храмі.

— Прошу! — сказав Зайцев, пропускаючи гостей уперед.

Безшумно відчинились широкі двері, і перед відвідувачами постала дивна картина. Посеред залу містилась велика рельєфна карта, що сяяла незліченною кількістю різнокольорових вогників. Між мініатюрними горами й річками виднілись такі ж маленькі міста.

Тільки надивившись на карту, Северсон помітив під стелею прозору кабіну, в якій сиділа білява дівчина. Однією рукою вона спиралась на бильце крісла, а другу тримала на похилому пульті, що ряснів кнопками та екранчиками.

Дівчина глянула вниз, на відвідувачів, посміхнулась на знак привітання і знову всю свою увагу скерувала на пульт.

Зайцев помахав їй рукою і обернувся до гостей:

— Під час роботи з нею не жартуй! Це наш Перун, який володіє громами й блискавицями всієї області. А яка сувора з нами! Звертання сприймає тільки з повним титулом: “Надія Молодінова, диспетчер атомної електростанції Московської області”… — Зайцев знизив голос і нахилився до вуха Северсона. — Добре, що вона не чує нас. Я хочу вам її де в чому зрадити. Вона, власне, дуже полюбляє іграшки… Щоб мати уявлення про витрату енергії в окремих містах та на заводах, цілком досить дивитись на прилади. А їй цього — замало… “Треба зробити працю більш приємною, — заявила вона якось. — В центральній диспетчерській я побудую рельєфну карту області, а сигнали міст і заводів розміщу на їх макетах…” Одному з такою моделлю не впоратись. То як ви гадаєте, що вона зробила? Дуже просто: покликала на допомогу піонерів з технічних гуртків. Записався й Митько, — він теж такий, що любить з чимось возитись… Одного разу приходжу сюди — і аж очі вирячив: на великих підставках переді мною вся область, з річками, лісами й містами. Надія сидить на підлозі, тикає пальцем у якісь креслення. Хлопчаки й дівчатка повзають під макетом з паяльниками з руках… Того дня уперше засяяли оці вогні, — показав Зайцев на рельєфну карту. — Що ви на це скажете? Чи не фантазер наш оцей маленький Перун? — він засміявся і знову глянув на дівчину. — Але звіритись на неї можна, це я повинен визнати. Під час її чергування ніколи не буває перебоїв у подачі енергії.

Северсон з цікавістю поглядав то на дівчину в прозорій кабінці, то на модель. Невже це й справді зробили хлоп’ята?

— А яку деталь виготував ти? — звернувся він до Митька.

— Отой он автомат, де щойно спалахнув червоний вогник… Дивіться, Надія помітила сигнал і ввімкнула сильніший струм.

— Висловлюйся зрозуміліше, Митю! — засміялась Наташа. — Ця крихітна будова означає собою великий автоматичний завод “Серп і молот”. Такі заводи ми називаємо скорочено “автомат”.