Сигнали з Всесвіту, стр. 11

Та срібний Місяць мовчав, загадково посміхаючись. А про те, що відбувалось на ньому, гість з минулого, звичайно, не мав ніякого уявлення.

Розділ VIIІ

ЗАБАРНА ПОШТА ІЗ ВСЕСВІТУ

До обсерваторії академіка Цагена на південному полюсі Місяця прилетіли гості з Землі. Серед них не тільки фахівці з радіоастрономії, а й мовознавці та астробіологи. Загадкові сигнали з Всесвіту зацікавили все людство.

На великій скелі поблизу обсерваторії вже змонтовано три велетенські радіотелескопи. Закінчено налагодження спеціальної електронно-обчислювальної машини. На столах розгорнуто стрічки з таємничими знаками. Але гостям не сидиться в приміщенні — незабаром почнеться затемнення Сонця.

Ще кілька хвилин, і місячний годинник покаже полудень.

Велике яскраве світило повільно підповзає до тонюсінького серпика Землі. Здається, ось-ось обидва небесні тіла зіткнуться і на весь Всесвіт прокотиться гуркіт космічної катастрофи…

Але ні, Сонце просто заповзає за велику темну кулю — кашу планету.

Яка чудесна картина!.. Серпик перетворився на розжарене, багряне кільце атмосфери Землі; його оточує сріблясто-зелене сяйво сонячної корони.

В цьому фантастичному освітленні і люди в скафандрах, і мереживні чаші радіотелескопів, і прямовисні гори здаються викуваними з міді. Феєричне видовище збуджує, від нього не можна відірвати очей, його зараз ретранслюють телевізійні станції всієї Землі. Але для працівники; обсерваторії воно вже стало звичним явищем. Ніхто й на мить не припиняє роботи.

— Товаришу Цаген, широкополосий радіорефлектор сигналів із Всесвіту не перехоплює, — доповідає відеофоном черговий спостерігач.

— Увімкніть рефлектор, що працює на півтораметровій хвилі, його монтування вже закінчене.

Цаген напружено стежить за цілим рядом екранів. На восьми з них — уривчасті хвилясті лілії, а на дев’ятому — невиразні смуги… Але ось вони набувають чіткості. Очі академіка перебігають на сусідній екран.

— Дивно, Аленко: на півтораметровій хвилі ми знову перехопили сигнали! Ідіть сюди, подивимось.

Смаглява дівчина сідає поруч Цагена.

— Надзвичайно! — вигукує вона збуджено. — Отже, планета системи Проксіма Центавра випромінює одночасно дві хвилі, і на кожній з них — інші сигнали!

— Так, безперечно, цілком інший код. Справа ще більш ускладнюється… — Цаген підбіг до відеофону і натиснув на кнопку. — Прошу, негайно з’єднайте мене з Всесвітньою Академією. Важливе повідомлення!

За хвилину він доповідає з телеграфною стислістю.

— Хвиля сто п’ятдесят сантиметрів — нові сигнали. Хвиля сто сімдесят вісім сантиметрів — подальші сигнали. Хвиля сто дев’яносто шість сантиметрів — знову інші сигнали… Висновок: планета Ікс в сузір’ї Центавра висилає: кілька різних за своїм характером програм. Про дальші дослідження повідомлю пізніше. Все.

Він вимкнув апарат і засміявся:

— Хай тепер сушать собі мозок, а я — не детектив. Астробіолог Алена Свозилова зосереджено подивилась на академіка:

— Скажіть, чи пробували ви відповісти на сигнали? Цаген знизав плечима:

— Звичайно, пробував. Як вам відомо, сигнали подеколи уриваються. В такі періоди ми посилювали записані раніше сигнали і відсилали їх назад на тій же хвилі. Тепер чекаємо на відповідь. Ви не повинні забувати, що Проксіма Центавра знаходиться на відстані чотирьох світлових років. Це значить, що стільки ж туди летітимуть і радіохвилі, які теж поширюються в пустоті зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду. Отже, понад вісім років на всю подорож, — звісно, якщо таємничі створіння дадуть нам відповідь негайно і якщо відповідатимуть взагалі. Існування мислячих створінь на Проксімі ще не доведено, про це не можна забувати.

— Ми доведемо! — сказала Алена з викликом.

— Щасти вам! — іронічно посміхнувся Цаген. — Як ви можете довести? Досі нікому не вдалося розшифрувати сигнали, і нема надії, що це вдасться зробити найближчим часом. Та це й зрозуміло: адже люди на Проксімі, якщо вони там є взагалі, мають зовсім інший спосіб мислення, аніж ми.

— Про існування людей на Проксімі дізнаємось іншим чином. Просто полетимо туди подивитись.

— Красненько дякую! — засміявся Цаген. — Бажаю вам щасливої дороги і в десять разів тривалішого життя! Скільки ж ви, нещасна дівчино, туди летітимете, якщо сонячний промінь з своєю шаленою швидкістю мчить понад чотири роки?!

— Точніше сказати, чотири роки три місяці двадцять один день і сім годин. Це я знаю, хоч я для вас тільки астробіолог! — розсердилась Алена. — Це становить близько сорока квадрильйонів кілометрів. Ще з школи пам’ятаю наочний приклад, який трохи допомагає уявити цю колосальну відстань: “Зменшимо наше Сонце і найближчу зірку — Проксіму Центавра — до розміру невеликих м’ячиків. В такій же пропорції зменшимо і відстань між цими світилами. Тоді м’ячик, що означає Сонце, буде в Празі, а той, що означає Проксіму, — десь аж на узбережжі Північної Африки…” Все це мені відомо, любий Цаген, і все-таки я вірю, що ми коли-небудь подивимось на Проксіму зблизька. Більш нічого зараз не розповім, бо ви — Хома невірний. Скажу тільки одне: зачекайте, поки доповідатиме академік Навратіл на одному з наступних засідань Всесвітньої Академії, а потім про мене згадаєте… І — до побачення на планеті Ікс!

Розділ IХ

ПРИГОЛОМШЕННЯ

Лайф Северсон утік від Наташі Орлової, — утік, як хлопчисько-пустун від обридлої виховательки. Кінець кінцем скільки можна його опікати? Він почуває себе цілком, цілком добре. І треба нарешті збагнути суть дивних змін, що сталися в світі; треба переконатись, що десь за межами показаних йому розкошів не ховаються злидні. Адже було так у Лондоні: в Вест-Енді — палаци, а на околицях люди ледь животіють…

Лишивши для Наташі записку, щоб не турбувалась, Северсон вибрався через вікно та й подався через парк звивистою стежкою. Зайшовши таки далеченько, він забрався в кущі і простягся горілиць на барвистому килимі польових квітів. На серці в нього було спокійно й хороше.

По небу повільно пливли легенькі білі хмарки. Дерева тихо шелестіли яскравим, ніжним листячком. Звідкись прилетів метелик і довірливо сів на коліно Северсона. Посміливішав наляканий появою людини коник та й врізав на своїй крихітній скрипочці нехитру мелодію.

“Сюди б ще один-єдиний звук, то й був би я зовсім як вдома… — мріяв Северсон. — Коли б озвався ти, любий дзвоне нашого маленького костьолу! Долинь сюди з теплим подувом вітру від фіорду, поверни мене в моє щасливе дитинство!”

Несподівано щось зашуміло в повітрі, і Северсон відчув поштовх у підошву правого черевика. Він швидко розплющив очі, злякано сів.

Біля його ніг лежав дивний літачок. З отворів на крилах моделі пирскав червонуватий дим, фюзеляж здригався.

“Дотепна конструкція! — думав Северсон, розглядаючи іграшку. — Літає, а пропелера нема… Чи не можна було б використати цю ідею для справжнього літака?”

— Ура, він тут! — несподівано пролунав дитячий голос.

На галявинку вибіг хлопчина з червоною хусточкою на шиї. Помітивши біля моделі незнайомого, він спочатку розгубився, але потім у нього в очах спалахнули вогники цікавості.

— Ви — Северсон, правда ж?

— Ніби так, — посміхнувся Северсон. — Як ти мене впізнав?.. Наскільки я пам’ятаю, ми ще з тобою не зустрічались.

— Я — Дмитро Петрович Зайцев, а вдома мене звуть Митьком, — відрекомендувався хлопчик, підходячи ближче. — Я знаю вас дуже добре. Хто ж вас не знає?! Вас знають в усьому світі! Я часто бачив вас по телевізору і в кіно… Ой, що було, коли ви вперше вдихнули повітря! Або коли ви дивились першу телевізійну передачу!.. Знаєте, товаришу Северсон, я вам дуже заздрю! Я б хотів, щоб зі мною трапилося щось схоже!

Северсон знизав плечима. Він марно намагався пригадати, коли це його знімали на кіноплівку.