Жінки їхніх чоловіків, стр. 4

Полежала трохи на ліжку. Вирішила переодягтися. Натягнула білу майку і величезні Фріцові шорти. Тримаючи їх руками, пішла в душ. Довго стояла під струменем, потім сиділа на підлозі, потім знову стояла. Почало паморочитися в голові. Треба лягти, подумала Рут, треба лягти, я не хочу вмирати. Якось добрела до ліжка і провалилася.

Отямилася за кілька годин від нестерпного холоду. Боліла голова, в роті пересохло, вона в крижаному мокрому одязі лежала на мокрій постелі, вікно було відчинене, дощ далі падав, частину Фріцових паперів винесло протягом надвір, і тепер вони, жалюгідно звисаючи з гілок, тріпотіли і здригалися. Подушка чомусь була наполовину спалена, страшно смерділа і продовжувала тліти.

Фріц мене вб'є, подумала Рут, нажахано дивлячись на подушку, схопить мене за карк і кине об шафу, а потім підніме з підлоги і кине об стіну, а потім схопить мене за волосся і битиме чолом об одвірок, а тоді візьме під пахви і викине в коридор, а там якраз виходитимуть ці дурнуваті кретини-українці, кожен зі своєю пачкою сигарет, бо вони курять навіть коли сплять або коли приймають душ — якщо вони взагалі приймають душ, у них усередині все спопеліло, вони їдять салати і п'ють вино, пиво або горілку, або чай, або каву — але курять обов'язково, забери у них сигарети, і вони відразу ж повмирають, пожовтіють, зблякнуть, скрутяться і розпадуться на попіл, а тоді прийде пані Дорота або пані Людина і змете їхній порох і викине, і ніхто навіть не згадає, що тут з нами жили якісь українці, де це взагалі — Україна? щось мені приверзлося…

Рут подопивала з пляшок залишки пива, незграбно звелася на ноги, вийшла з кімнати і побрела коридором, спираючись об стіни. Я відчинила двері і запросила Рут увійти.

Мені потрібна подушка, сказала вона, кен ю боров мі йор пілов, пліз. Вона сіла на крісло і почала потрохи гойдатися взад-вперед, взад-вперед, від неї було чути пивом і чимось спаленим, я мовчки стояла посеред кімнати і шукала поглядом свої сигарети.

Де у тебе туалет, врешті сказала Рут. Я допомогла їй піднятися, допомогла ввімкнути світло в туалеті, допомогла відчинити двері, допомогла увійти. Вона подивилася на себе в дзеркало, якось майже грайливо поправила волосся і тоді різко зігнулася над умивальником — але не встигла. Вона забруднила свій светр, забруднила мій синій рушник, забруднила мій умивальник і підлогу в моєму туалеті, але я не сказала їй ні слова, допомогла їй помитися, витерла її червоним рушником і посміхнулась до неї.

Колись я ходила на танці, сказала Рут, знову сидячи на кріслі, я ходила на танці, а ти ходила на танці? Так, я ходила на танці, але дуже коротко, відповіла я, десь півроку. А я ходила довго, сказала Рут, тоді занадто сильно гойднулася, впала з крісла і заснула.

Я роздягнула її і вклала у своє ліжко. Випила аспірин, вилізла на підвіконня і сиджу на ньому ось уже дві години.

Дощ не зупиняється.

Спи, моя дорога Рут, спи, і нічого не бійся, я стережу твій сон, у мене затерпло все тіло, я змерзла, задубіла, і в мене, здається, температура, але я тебе не залишу, спи спокійно, білява подруго з блакитною пульсуючою жилкою на шиї.

Я прокинулася на підвіконні від болю в нозі. Жодного разу в житті мені не щастило побачити власну п'яту з такого ракурсу. Спробувала випростати ногу, але заболіло ще дужче. Якимось дивом злізла з підвіконня і поглянула на ліжко. Рут уже не було.

Вони з'явилися з Фріцом на сніданок рівно о дев'ятій п'ятнадцять. Фріц — спокійний, врівноважений. Рут — стомлена, стримана. Привіт, сказали вони в один голос. Привіт, відповіла я.

Як спалося, запитав Фріц. Я посміхнулася. Не забудь додати олії, сказала Рут. Я пам'ятаю, кивнув Фріц. Сьогодні дощу не буде, сказала Рут. Сподіваюся, сказав Фріц.

Рут, сказала я, це ґудзик від твого светрика.

Рут поглянула на мою простягнуту долоню і ввічливо хитнула головою — вирішила не давати милостині. Ні, це не мій ґудзик. Я не маю светрика на ґудзиках, сказала вона. А якщо б і мала, то вони б не відривалися просто так, сказала вона. Запитай когось іншого, думаю, тобі вдасться знайти власника цього ґудзика, і хтось обов'язково тобі подякує, сказала вона й погладила Фріца по білій пухнастій руці.

Пані Дорота

Замок клацнув, і пані Дорота увійшла досередини.

Знову ці розкидані брошурки, ці пачки з довідниками і програмками, скільки їх тут — тисячі й тисячі, лежать на підлозі, не потрібні нікому цим гладеньким фінським папером навіть задницю не підтерти, а скільки дерев знищено, а скільки пташок з тих дерев зігнано, а скільки людей обливалося потом, зрубуючи ці дерева, добре ще, коли не було нещасних випадків — бо он їх скільки на кожному кроці: двох сімнадцятирічних хлопців застрілили поліціянти, і не просто застрілити — продірявили наскрізь, лиць не можна було розпізнати, і за що? за те, що просто не загальмували, коли їм наказували зупинитися — але якого дідька вони мали зупинятися, якщо ті тварюки були вбрані в цивільний одяг і на чолі у них не написано: «поліція».

Пані Дорота затискає щойнокуплену газету «Факт» під пахвою і відсуває ногою вбік пачки з брошурами.

Та, зрештою, скільки книжок можна було надрукувати за ці гроші, на цьому папері, цією фарбою. Аж дивно — і чим люди думають? Зрештою, можна було б повидруковувати всі ці бздури на якомусь дешевшому папері, але ні — все тільки найвищого ґатунку. Пахне ж як — аж у голові паморочиться!

Пані Дорота мимохідь хапає декілька аркушів і на повні груди вдихає запах свіжого друку. В будинку тихо. Пані Дорота заходить на кухню.

Ну ясно, парочка із західного вже поснідала, посуд вимитий і витертий насухо, але скільки разів їм повторювати, щоб ховали все до шухляд — порозкладалися на столі, біля самої плити, ще, не доведи Господи, пожежа станеться.

Хоча — яка там пожежа з цими всіма надчутливими сигналізаціями. Вмерти можна було зі сміху, коли той симпатичний чоловік з північного смажив цибулю і раптом завили сирени. Лампочки мигочуть, сигналізація виє, бідний Пйотрусь прибіг з вогнегасником — а той стоїть посеред кухні з пательнею в одній руці, ложкою в іншій і сигаретою в зубах і ще якось примудряється нас перепрошувати.

Я повідчиняла вікна, ввімкнула витяжку і регочу. Кажу йому: добре хоч, водою не залило. Бо у нас минулого року жили дві дівчини і якось увечері сиділи тут за столом і курили і раптом на них зі стелі як полило, а ще сирени, лампочки — одна аж розплакалася.

Пані Дорота акуратно складає паперові торбинки зі спеціями і пляшечки з соусами під стіною. Міняє місцями кавоварку й електричний чайник. Витирає стіл.

Добре, що в голову прийшла ця ідея зовсім забрати обрус. Відразу стільки клопотів з голови. І як їм удавалося так немилосердно його захляпувати щовечора. Аж цікаво ставало: в яких місцях і від чого плями доведеться відпирати завтра.

На підлозі нерозтоптані гусенички попелу. Значить, чоловік з одинадцятої «а» вже пив каву Ще поки прокинеться його сусідка з одинадцятої «б» і вони разом зійдуть снідати, можна спокійно випити кави.

Пані Дорота запарює каву, виймає з торбинки булочку з маком і сідає за стіл. Розгортає газету. Стінґ не може продовжити статевий акт до семи годин? Мені здавалося, що може. Ася соромиться власної матері, бо, та заради горілки здатна на все. Що за сука. Знову ці фотографії зі знущаннями над полоненими іракцями — скільки можна мусолити одне й те ж саме!..

Пані Дорота миє горнятко і починає відшуровувати всі поверхні.

Ніколи не вдавалося спати так допізна. А дівчинка з одинадцятої «б» виглядає навіть трошки невиспаною, коли приходить снідати. Часто навіть уже після того, як парочка з десятої «б» закінчує обід.

Таке дивне у них життя — як у акваріумі. Плавають туди-сюди, підпливають то до однієї скляної стінки, то до іншої, визирають, спостерігають, такі повільні, плавні рухи, такі знуджені, або постійно стривожені, або розгублені вирази облич. Як тут не розгубитися: три місяці живи і ні про що не думай. Гроші є. їжа є, житло є, всі умови, прибирають тобі, і те. і се — а ти роби, що хочеш, жодних обов'язків, тільки будь ґречним і пиши, якщо можеш. І лише час від часу до акваріума підводять групки цікавих. Ті дивляться на скаламучену воду, на похитування водоростей, на розгублені очі рибок. Я розумію — всім цікаво, чому вони бовтаються у цій теплуватій воді, хапаючи прозорими губами перетертих мушок, кинутих звідкілясь згори, чому і як вони випускають бульбашки, втупившись поглядами одне в одного, намагаючись розрізнити контури дерев, людей, дослухаючись до вереску пташок о четвертій ранку. Але вода розмиває обриси і приглушує звуки. Чому вони сидять у акваріумі, чому не вилазять звідти, не подивляться нормальними очима, не крізь воду, не крізь водорості, не крізь скло на цей світ? Їм здається, що вони й так бачать і розуміють усе найкраще, як це називається — «внутрішнім зором»? Але мені шкода їх. Я заборонила б ці екскурсії, я б дала кожному з них по великому відрові з мильною водою і шматі і сказала б вимити всі підлоги до блиску, а потім, якщо захочуть про це написати, — нехай пишуть, будь ласка, дуже прошу, я й сама люблю читати.