Жінки їхніх чоловіків, стр. 24

18. Щоліта ми їздимо відпочивати на море. Я люблю море. Деколи мені вдається вночі самій піти на пляж. Я роздягаюся і плаваю гола. Хвилі лоскочуть мене і гладять. Морська вода — моя шкіра. Я хотіла б випадково втопитися, але надто добре плаваю. Я хотіла б загинути від цунамі.

19. Я люблю дивитися па фотографії голих жінок. Карл Євстахійович має шухлядку, яка зачиняється на ключик. Цей ключик він тримає у футлярі для окулярів. Я викрадаю ключик, відчиняю шухлядку і нишком розглядаю фотографії. Жінки гарні.

20. Часом я ходжу до жіночої лазні.

21. Чоловіки негарні, але я люблю дивитися, коли вони доторкаються до жіночих стегон.

22. Анжела прийшла і сказала, що за тиждень народить хлопчика від Карла Євстахійовича. Карл Євстахійович ударив її і закричав, хай не бреше. Я допомогла Анжелі піднятись, обняла її і зітхнула з полегшенням. Довго цілувала її щурячу мордочку. Анжела підстригла гривку, але в неї завжди був занадто широкий таз.

23. Карл Євстахійович сказав, що цього літа ми не поїдемо відпочивати на море. Це мене засмутило.

Ось чому я стала порноакторкою.

Люба

Жінки лихі. Не варто з ними мати справи. Достатньо хоча б трохи розслабитися, втратити пильність бодай на краплину підпустити їх хоча б на міліметр ближче, ніж цього вимагають елементарні правила безпеки, і — опа! Не встигнеш і оком змигнути, а вже на дереві, просто під твоїм балконом, висять, як прапор перемоги, дурнуваті рожеві трусики з маленькими слониками. Висять і розгойдуються на вітрі, такі веселі і життєрадісні. Колись вони облягали її теплу м'яку попу, її алебастрові стегна, її солодкі таємниці — такий собі конвертик з повідомленням про виграш усередині. Тепер холодний і мокрий клаптик тканини звисає з гілки, ніби відразлива шмаркля. Мені було б їх шкода, цих зворушливих милих трусиків, якби не жах, який вони вселяють. Щодня і щоночі, кожної миті ось уже кілька місяців поспіль я живу з грайливим тріпотінням рожевих трусиків у грудній клітці. У мене тремтять руки, я втратив апетит і соп, погіршився зір, мучить печія, тривожать серце, печінка і шлунок. Мене болять зуби. Випадає волосся. Я постійно калічу себе ножем, коли накраюю хліб. Одна скибка хліба — п'ять ножових поранень. І все одно я не можу їсти. Майже непритомнію від кожного шереху за дверима. Ночами стою на балконі, неслухняними пальцями тримаю сигарету і намагаюся розгледіти в темряві крихітних кумедних слоненят на рожевому тлі. Зрештою, бачити їх мені не обов'язково. Я знаю їх напам'ять. Перераховую про себе задерикуваті хоботки, нервово кусаю губу — чекаю, коли по мене прийдуть. Бо скоро прийдуть. Бо інакше бути не може. Бо ці кляті рожеві труси висять тут для того, щоб указувати на мене. Тавро на тілі злочинця. Рожеві труси під моїм балконом.

Того вечора, у вівторок (у вівторок? Так, то був вівторок — ми ще збалансовували останні показники, щоб у середу взятися за нове замовлення), настала відлига, сніг топився просто на очах, в повітрі висіла якась млява мжичка кімнатної температури. Поки я дійшов від машини до під'їзду мої нові замшеві черевики вщент заляпалися болотом. Стомлений, голодний і злий, я мріяв лише про одне: напхатись канапками, лежачи перед телевізором, і заснути.

Спершу, ввімкнувши світло в передпокої і розмотуючи шалик, я вирішив, що це калюжі бруду на підлозі. Рідина сочилася з-під дверей ванної й утворювала калабаньку.

Я нічого не подумав тої хвилі. І в мене не виникло жодного передчуття. Я тільки ще дужче відчув, що змучений і що не маю сили витирати брудні калюжі.

Не пам'ятаю, як ішов до ванної. Не пам'ятаю, як відчиняв двері. Натомість усе, що трапилося потім, пам'ятаю так, ніби мій мозок — це канал якогось фільму. Навіть без перерв на рекламу.

Це була Люба. Я не міг не впізнати її, хоча ми й не бачилися вже добрих півроку. Та я не сумнівався, що це вона: та сама акуратна коротка стрижечка, маленькі вушка (таких маленьких вушок я не бачив ще ніколи в житті), бездоганний макіяж, золотий ланцюжок на шиї, гарні руки (мізинчики трішки криві — але це майже непомітно), гострі червоні пазурі, коротка спідниця, довгі ноги. Навіть запах її парфумів у повітрі (завжди забував спитати, як вони називаються; чомусь я ніколи нічого їй не дарував).

Чому я ніколи нічого не дарував їй? — ось якою була моя перша думка.

Блакитно-зелені, широко розплющені очі дивилися на мене, не кліпаючи. Люба більше не могла кліпати. Люба була мертва. Зовсім мертва.

Її обличчя, перекошене відразливою гримасою — чи то страху, чи то люті, чи здивування — було якимось ніби прозорим. Шия чудернацько вивернена, тіло безпомічно розпластане на білих кахлях підлоги. Ліва рука затиснена в кулак, права — ні, відкинута кудись убік. Фіолетовий килимок у формі серця зібганий під Любиним задком. Спідниця закотилася. А кахлі, мої колись білі кахлі (це я так сказав, бо пам'ятав, що вранці вони були ще білими) вкриті густими червоними мазками. Такі самі мазки і на стінах, і бризки червоного на унітазі, і повно крові всередині ванни — я міг бачити це, стоячи в дверях. А сама Люба лежала просто в безкрайому червоному морі. І мій фіолетовий килимок також більше не був фіолетовим, а якого кольору одяг на Любі, я взагалі не міг би сказати… Поруч із нею, просто в калабані, лежали всі мої кухонні ножі з дерев'яними руків'ями — навіть ніж для хліба, я чітко побачив його, він був схожий на червоного крокодила. Тільки ніж для м'яса, з широким лезом, мій улюбленець серед ножів (я навіть масло на хліб ним намащував, і сир «Янтар») не лежав поруч з рештою. Ніж для м'яса, ідеально вигострений мною позавчора, стирчав, до половини ввіткнутий у Любине стегно. Очевидно, це через нього поповзла колготками вниз, аж до литки, широка стрілка (якщо не помиляюсь, так воно називається).

Зачинивши двері, я пішов на кухню і навпомацки знайшов сигарети. Попіл збивав на підлогу й курив, аж поки пачка не стала порожньою.

Мені чомусь згадалося, як наприкінці минулої весни ми з Любою йшли до Тамари і Павла на текілу, і її заляпала машина. Біла волга. Люба зупинилася і, повернувши голову та піднімаючи по черзі то одну, то другу ногу, довго вивчала болотяні плями на світлих штанках. Жирафа, сказав їй я. А вона відповіла: Мовчи, сам ти жирафа.

Тепер я стояв посеред темної кухні, в грудях млоїло від сигарет, викурених на голодний шлунок. Раптом нестерпний приступ голоду примусив мене кинутись до холодильника. Я схопив шматок шинки, накраяної в крамниці, і почав ковтати плястерок за плястерком. Те саме трапилося і з сиром радамер. Потім я згадав про чотири голубці, приготовані мамою, які залишилися ще з минулого тижня. Холодні голубці, подумав я, як я люблю холодні голубці. Я вигортав їх з дна каструлі, і навіть замерзлі жовті шматочки жиру видавалися мені несподівано смачними. А коли я просто з пачки запив усе це томатним соком, виливши па сорочку добрячих кілька ковтків, у шлунку щось стислося, на чолі виступив холодний піт, тіло зробилося м'яким і неслухняним, і я метнувся спершу до унітазу, але вчасно згадав, що наразі заходити туди не варто, і ледве-ледве встиг до кухонної раковини. Погано пережовані шматки шинки і сиру радамер, жовті кульки жиру, пелюстки капусти, рис, морква, ниточки м'яса — і все це в червоному томатному сокові — за мить живописно розмалювали гору немитого посуду. Я плавно з'їхав на підлогу, сперся спиною об газову плитку і обхопив голову руками.

Не знаю, скільки часу я так просидів. Не знаю, коли нарешті до мене повернулася властивість думати.

Так, подумав я. Любин труп у моїй ванній. Хтось зарізав Любу просто у моїй ванній. Просто на моєму фіолетовому килимку, моїми улюбленими ножами. Ми з Любою не бачилися вже півроку. Я навіть не дзвонив до неї жодного разу відтоді. Я рідко про неї згадував. Я на неї не злився. Вона на мене теж. Часом я думав про те, щоб домовитися з нею про зустріч, але так жодного разу і не зателефонував. Цікаво, чи згадувала про мене Люба? Якщо так, то нечасто. А тепер вона раптом лежить мертва на підлозі моєї ванної. От так історія.