Марсіанський шлях, стр. 2
А втім, вибору він не мав. Лонга на Марсі добре знали, і він непогано заробляв. Він був другом комісара Сенкова і вже раз чи два ходив з утильниками в рейс. Не можна ж отак узяти й відмахнутися від людини, не випробувавши її наперед. Хоча взагалі дивно: з чого б то гірничому інженерові з пристойною роботою і доброю платнею забагнулося раптом швендяти в космосі?
Ріос не набридав Лонгові подібними запитаннями. В польоті утильники настільки тісно пов’язані роботою, що зайві розпитування не тільки небажані, а й небезпечні. Та Лонг за своїми нескінченними теревенями роз’яснив усе сам: «Я мушу летіти, Маріо. Майбутнє Марса не рудники, а космос».
Ріосу спало на думку, чи не піти йому в наступний рейс самому. Говорили, що це неможливо. Не кажучи вже про втрачені контейнери, коли залишаєш вахту для сну, а ще ж треба, крім спостережень, виконувати й інші обов’язки, всі прекрасно розуміли, що самотність у космосі дуже швидко призводить до тяжкої депресії. А з напарником можна зважитися на рейс у шість місяців. Звісно, воно краще, коли екіпаж у повному складі, але що тоді заробиш. Саме пальне з’їсть увесь капітал.
Проте і двом у космосі не мед. Напарників слід міняти щоразу. З одними можна піти у тривалий рейс, з іншими — ні. Річард і Канут Свенсони, наприклад, вирушають удвох через кожні п’ять-шість рейсів, як-не-як, брати. Та навіть у них уже через тиждень виникають усілякі непорозуміння й конфлікти. Та годі з тим…
Космос був чистий, і Ріос подумав, що буде краще, як він повернеться в камбуз і спробує загладити недавню сутичку з Лонгом. Зрештою, він далеко не новачок у космосі і чхати хотів на поганий настрій.
Він підвівся, зробив три кроки і опинився в короткому вузькому коридорчику, що з’єднував обидві каюти космольота.
3
Ріос знову постояв у дверях, спостерігаючи, як Тед Лонг пильно вдивляється в миготливий екран. А тоді різко проказав:
— Я ввімкну опалення. Хай уже. Можемо собі трохи дозволити.
— Як хочете, — кивнув Лонг.
Ріос нерішуче ступив уперед. Космос немов виметений. І якого дідька сидіти й витріщуватись на ту нерухому безживну лінію?
— І що ж цей наземник розказує? — спитав Ріос.
— Здебільшого про історію космічних подорожей. Усе те саме. Але вміє подати. Використовує і кольорові мультиплікації, і комбіновані фотознімки, і кадри зі старих фільмів. Одне слово, все, що тільки можна.
І ніби на підтвердження його слів замість бороданя на екрані з’явилося зображення космічного корабля в розрізі. Хільдер за кадром жваво коментував окремі деталі, зображені на схемі різними барвами. Ось він заговорив про комунікаційну систему космольота, і по екрану побігли червоні лінії — комори, двигуни з протонним мікрореактором, кібернетичні схеми…
На екрані знову вигулькнув Хільдер.
«Але це лише капсула корабля. Що ж надає їй руху? Що відриває від Землі?».
Кожен це знав, проте голос Хільдера п’янив, наче наркотики. В його устах рушійна сила космольота лунала, немов таємниця століть, наче найвище одкровення. Навіть Ріос увесь аж напружився, хоч сам більшу частину свого життя провів на борту корабля.
«Вчені називають це по-різному. Одні — законом дії й протидії, інші — третім законом Ньютона, а то й збереженням кількості руху. Та не в назвах суть. Звернімося до простої логіки. Коли ми пливемо, то відштовхуємо воду назад, а самі просуваємося вперед. Ідучи, відштовхуємося від Землі і рухаємось уперед. Коли летимо на гірольоті, відштовхуємо повітря назад і рухаємося вперед. Рух одного предмета вперед зумовлюється рухом другого назад за принципом: із нічого нічого й не буває.
Тепер уявіть собі космоліт вагою в сотні тисяч тонн, який відривається від Землі. Щоб він таки зміг відірватися, щось мусить виштовхнутись униз. Оскільки маса космольота надзвичайно велика, маса викидуваної речовини теж має бути відповідною, по суті, такою, що не вміщається в корабель. Виходить, для зберігання цієї речовини необхідно прилаштувати позаду корабля спеціальну камеру».
Хільдер знову зник, і натомість з’явився сплюснений космоліт, а знизу зрізаний конус із жовтим написом: «РЕЧОВИНА ДЛЯ ВИКИДУВАННЯ».
«Однак тепер, — провадив Хільдер, — загальна маса корабля набагато збільшилася. Відповідно має наростати і її рушійна сила».
Корабель іще більше стиснувся, і до нього додався другий контейнер — більший від попереднього, а потім — ще більший. Власне, сам космоліт-капсула перетворився на крихітну яскраво-червону цятку.
— На біса нам це дитяче белькотіння? — не витримав Ріос.
— Для тих, до кого він звертається, це не белькотіння, Маріо, — заперечив Лонг. — Земля — не Марс. Мільйони людей на Землі навіть не бачили космічного корабля і не знають найелементарнішого.
Хільдер вів далі:
«Як тільки найбільший контейнер спорожніє, він одразу сам відокремлюється. Отже, контейнер теж викидається в простір».
Гігантський контейнер на екрані здригнувся і почав віддалятися, поступово зменшуючись.
«Тоді надходить черга другого контейнера, а в разі тривалого рейсу — і третього».
Тепер космоліт був червоною цяткою, від якої розбігалися три контейнери, гублячись у безмежному обширі.
«Ці контейнери являють собою сотні тисяч тонн вольфраму, магнію, алюмінію і сталі. Для Землі вони втрачені назавжди. Довкола Марса чатують утильники, які виловлюють викинені контейнери, ставлять на них особисте тавро, і ті стають власністю Марса. Земля ж не отримує ні шеляга. Це — трофей, і належить він тому, хто його виловив».
— Ми ризикуємо грошима і своїм життям, — не витримав Ріос. — Як не ми, то хто ще їх підбере? Ну, які Землі від цього збитки?
— Таж він, — відповів Лонг, — тільки й торочить, що Марс, Венера й Місяць виснажують Землю, а зараз наводить ще один приклад.
— Але ж вони одержують достатню компенсацію. Щороку ми видобуваємо все більше залізної руди…
— …і переважна частина знову повертається на Марс.
Якщо вірити його цифровим розрахункам, то Земля вклала в Марс двісті мільярдів доларів, а отримала руди вартістю в п’ять мільярдів. У Місяць вклала п’ятсот мільярдів, а отримано магнію, титану та різних легких металів на двадцять п’ять мільярдів. На Венеру пішло п’ятдесят мільярдів, а натомість — нічого. Платники податків на Землі стурбовані власне тим, що гроші, які з них стягують, вилітають у трубу.
Поки Лонг говорив, на екрані заблимали мультиплікаційні кадри, що зображували кораблі утильників на шляху до Марса. Крихітні кораблики хижо простягали гнучкі дротяні щупальці, які, промацуючи простір, виловлювали порожні мандрівні контейнери і, випікши полум’яне тавро «ВЛАСНІСТЬ МАРСА», скидали на Фобос.
Знову з’явився Хільдер.
«Вони заявляють, ніби з часом усе повернуть. З часом! Коли в них справа налагодиться. А коли воно буде — років за сто, за тисячу, за мільйон? З часом! Що ж, повіримо їм на слово. Одного чудового дня вони повернуть нам метали, самі забезпечуватимуть себе їжею, використовуватимуть власну енергію й житимуть власним життям. Але є щось таке, чого вони нам ніколи не повернуть, навіть через сотню мільйонів років. Це вода! На Марсі води жалюгідна цівка, бо його маса надто мала. На Венері її взагалі немає, бо там надто жарко… На Місяці — те саме, бо й він замалий, і там надто висока температура. Отож Земля має постачати поселенців космосу не лише питною водою, водою для побутових потреб, промисловості й гідропонних плантацій, які вони начебто створюють, а й водою, що мільйонами тонн викидається в простір.
Що ж примушує космічний корабель рухатися? Що він викидає з себе, щоб самому вирватись уперед? Колись то були вибухові гази. Але так було дуже дорого. Тоді винайдено протонний мікрореактор — джерело дешевої енергії, яке перетворювало будь-яку рідину на газ, що перебуває під високим тиском. Яка ж рідина найдешевна, найприступніша і є в найбільшій кількості? Ну, звичайно, вода! Космоліт відривається від Землі, забираючи з собою мільйони тонн — не фунтів, а тонн! — води, і то лише для того, щоб він міг рухатися.