Злочинна цивілізація, стр. 6

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Баррентові потрібен був час, щоб оговтатись після свого стрімкого вступу в життя Омеги. Від безпорадності новонародженого, вбивши людину, він пройшов шлях до власника протиотрутної крамниці. З забутого минулого на планеті під назвою Земля його закинуло в непевне сьогодення світу злочинців. Він побіжно познайомився зі складною суспільною ієрархією й почав здогадуватись про узаконену програму вбивств. Відчув, що може покластися на себе, й відзначив, що на диво вправно стріляє. Та Баррент розумів, що йому ще доведеться дізнатись набагато більше про Омегу, Землю, себе самого, і сподівався прожити досить довго, щоб усе з’ясувалося.

Та передусім найголовніше. Треба заробляти на життя. А для цього слід вивчити все про отрути й протиотрута; засоби.

Він оселився в квартирі позаду протиотрутної крамниці й став читати книжки, що залишилися після Гаджі Дрейкена.

Література про отрути захоплювала. Тут були відомості про земні рослинні отрути — з чемериці, дурману, отруйного пасльону, тису. Він прочитав про дію болиголова — від попереднього збудження до останніх передсмертних корчів. Можна було отруїтися синильною кислотою з мигдалю, а також наперстянкою. Жахливо діяла тоя з її смертельним запасом аконітину. Були й отруйні гриби, як-от бліда поганка і мухомор, вже не кажучи про суто місцеві отруйні рослини: червоношапник, летюча лілія та смертельник.

Проте рослинні отрути, хоча й численні, були тільки одним розділом його студій. Він мав дізнатися й про земних тварин, морських істот і птахів, про кілька видів отруйних павуків, змій, скорпіонів і велетенських ос. Був і досить разючий вибір металевих отрут: миш’як, ртуть, вісмут. Не забували й звичайні кислоти — азотну, сірчану, соляну й фосфорну. Окрім того, з різних джерел добували такі отрути, як стріхнін, мурашина кислота, гіосциамін та беладонна.

До опису кожної отрути долучений список з однієї чи кількох протиотрут, але Баррент підозрював, що ці складні, ретельно описані формули були здебільшого неефективні. Справа ускладнювалася’ тим, що для успішного лікування потрібно було правильно визначити отруту. А симптоми від різних отруєнь часто збігаються.

Баррент замислювався над усім цим, поки читав книжки. А тим часом, геть стерявшись, він обслужив свого першого покупця.

Виявилося, що більшість його побоювань були безпідставні. Попри десятки смертоносних речовин, пропонованих інститутом отрут, більшість отруйників однодушно вдавалися до миш’яку чи стріхніну. Це були надійні, дешеві й дуже болючі засоби. Синильна кислота мала характерний запах, ртуть важко було ввести в організм, а кислоти хоч і діяли ефективно, були небезпечні в ужитку. Звісно, тоя і мухомор — це чудово, не можна також нехтувати й отруйним пасльоном, мала свою похмуру чарівність бліда поганка. Та це були отрути давніх, неквапних часів. Нетерпляче молоде покоління — надто жінки, які здійснювали дев’яносто відсотків отруєнь на Омезі, — задовольнялося простим миш’яком або стріхніном залежно від нагоди чи обставин.

Омезькі жінки були консервативні, їх просто не цікавило нескінченне вдосконалення мистецтва труїти, їм були байдужі засоби — цікавили лише наслідки, якнайшвидші і якомога дешевші. Так, глузду в омезьких жінок не бракувало. Хоча завзяті теоретики Інституту отрут і пробували продавати сумнівні розчини контактної отрути чи триденної плісняви й ретельно розробляти складні схеми, залучаючи ос, приховуючи голки і використовуючи пляшечки з подвійними стійками, серед жінок вони не мали попиту. Простий миш’як і швидкодіючий стріхнін займали міцні позиції в отрутному бізнесі. Це, звичайно, спрощувало Баррентові роботу. Він досить легко навчився, як треба лікувати: негайно викликати блювоту, промити шлунок і ввести нейтралізуючий засіб.

Трохи клопоту завдавали чоловіки, які й слухати не хотіли, ніби їх отруєно такими звичайними речовинами, як миш’як чи стріхнін. У таких випадках Баррент прописував різноманітні корінці, трави, гілочки, листя й крихітні гомеопатичні дози отрути. Але такому лікуванню незмінне передували штучна блювота, промивання і введення ліків.

Після того, як він влаштувався, Баррента навідали Форін і Джо. Форін тимчасово працював у доках, розвантажуючи рибальські катери. Джо організував нічну гру в покер серед урядовців Тетрагіда. Ніхто з них високо не піднявся; не маючи на своєму рахунку жодного вбивства, вони сягнули тільки статусу Мешканця Другого Класу і надміру бентежились у товаристві Вільних Громадян, — але Баррент не зазнавався. Форін і Джо були його єдині друзі на Омезі, і він не хотів утрачати їх через різницю в соціальному становищі.

Баррент не багато довідався від них про звичаї та закони Тетрагіда. Навіть Джо не міг до ладу розпитати своїх друзів-урядовців. Закон на Омезі тримали в таємниці. Давні мешканці використовували своє знання закону, щоб уярмлювати новачків. Цю систему зберігала й зміцнювала доктрина нерівності всіх людей, що була наріжним каменем омезької законодавчої системи. Спланувавши нерівність і насаджуючи неуцтво, владу й привілеї тримали в руках давні мешканці.

Звісно, до останку зупинити просування нагору не вдавалося. Але його можна загальмувати, притлумити, наситити небезпеками. Омезькі закони і звичаї з ризиком для життя можна було вивчити на власній шкурі.

Хоча протиотрута крамниця й забирала багато часу. Баррент, не зменшуючи зусиль, шукав дівчину. Йому не вдалося знайти навіть сліду її існування.

Він заприятелював із власниками сусідніх магазинчиків. Один з них, Демонд Гаррісбург, кремезний вусатий молодик, тримав продуктову крамницю. Така робота здавалася трохи кумедною й прозаїчною, але Гаррісбург говорив, що навіть злочинці повинні їсти. А тому мають бути фермери, далі ті, хто обробляє й пакує їжу, а також торговці. Гаррісбург стверджував, що в його підприємства нітрохи не менший престиж, ніж у природніших для Омеги галузях індустрії, пов’язаних із насильницькою смертю.

Окрім того, дядечко Гаррісбургової дружини був Міністром Громадських Робіт. Через нього Гаррісбург сподівався отримати ордер на убивство. Маючи цей важливий з усіх поглядів документ, він міг убивати раз у півроку і претендувати на статус Привілейованого Громадянина.

Баррент згідливо кивав головою, але побоювався, що Демондовій дружині, худій, моторній жінці, ще раніше спаде на думку отруїти свого чоловіка. Вона ніби розчарувалась у ньому, а розлучатися на Омезі забороняли.

Тем Ренд, його другий сусіда, був привітний високий худорлявий чоловік років сорока з рубцем від опіку, що перетинав його обличчя від лівого вуха аж до рота: це був сувенір, залишений одним із шукачів кращої долі. Шукач не на того напав. Тем Ренд володів збройовим магазином, завжди мав при собі предмети своєї торгівлі й повсякчас вправлявся зі стрільби. Свідки казали, що він зразково вбив напасника. Тем мріяв вступити до Гільдії Вбивць. Він уже подав заяву до цієї суворої і давньої організації і сподівався, що його приймуть протягом місяця.

Баррент придбав у Ренда пістолет. За його порадою він вибрав собі потужний вузькопроменевик Джеміасон-Тайера. Ця модель стріляла швидше і влучніше за будь-яку звичайну зброю, а ударна сила пострілу була така ж, як у куль великого калібру. Для точності пучок променів не розсіювавсь, як у зброї, що нею користувалися Гаджі і що вбивала за десять сантиметрів від цілі. Адже широкопроменеві пістолети заохочували до недбалості. Це була неточна, несерйозна зброя, що потурала легковажності. Будь-хто може стріляти з променевого пістолета, але щоб не схибити з вузькопроменевика, слід безперервно тренуватися, і час при цьому не марнувався: вправний стрілець з вузькопроменевим пістолетом був вартий двох з тепловою зброєю.

Баррент серйозно поставився до поради, оскільки вона йшла від кандидата в убивці і власника збройового магазину. Не одну годину він провів у тирі в підвалі Рейдового будинку, загострюючи свої реакції, навчаючись швидко вихоплювати зброю з кобури.