Злочинна цивілізація, стр. 3

— Авжеж, — кисло мовив Баррент.

— Нічого лихого в цьому немає. Хіба ви не чули, що сказав той чоловік? Це — наша планета.

— Де середня тривалість життя дорівнює трьом земним рокам, — нагадав йому Баррент.

— Може, вони тільки лякають, — відмахнувся Форін. — Хіба ж можна вірити охоронцям. Головне, у нас є власна планета. Ви ж чули, що вони сказали: «Земля відкинула вас». Нова Земля! Кому вона тепер потрібна? У нас тут своя планета. Ціла планета. Барренте! Ми вільні!

— Твоя правда, друже, — втрутився інший чоловік: невисокий, із злодійкуватими очима й надміру приязний. — Мене звати Джо. Насправді моє ім’я Джово, та мені більше подобається архаїчна форма, що нагадує про кращі часи. Джентльмени, мимоволі я підслухав вашу розмову й від щирого серця погоджуюся з нашим рудоголовим другом. Зважте всі можливості! Земля викинула нас геть? Чудово! Нам без неї тільки краще. Тут ми всі рівні, вільні люди у вільному суспільстві. Нема ні мундирів, ні охоронців, ні солдатів. Лише колишні злочинці, що спокутують свою провину й хочуть жити в мирі.

— За що тебе покарали? — спитав Баррент.

— Сказали, що я був шахраєм, — мовив Джо. — Мені соромно признаватись, але я не пам’ятаю, що означає бути шахраєм. Та, може, колись згадаю.

— Певне, уряд має якусь систему поновлення пам’яті, — зауважив Форін.

— Уряд? — обурився Джо. — Що ти маєш на увазі під урядом? Це наша планета. Ми тут усі рівні. З того, що ми чули, ясно, що тут нема ніякого уряду. Ні, друзі, всі ці дурниці залишилися на Землі. Тут ми.,.

Він несподівано замовк. Двері барака розчинилися, й до приміщення ввійшов якийсь чоловік. Незнайомець, певне, здавна жив на Омезі, бо не носив сіру тюремну робу. Він був гладкий, у яскравому жовто-блакитному костюмі. На ремені, що стягував його розпухлий поперек, висіли кобура з пістолетом і ніж. Він зупинився під дверима й, уперши руки в боки, поглянув на новоприбулих.

— Ну? — ревнув він. — Хіба новачки не впізнали Квестора? Встати!

Ніхто не поворухнувся.

Квесторове обличчя спалахнуло.

— Доведеться повчити, як слід шануватись.

Та не встиг він витягти зброю з кобури, як новаки вже посхоплювались на рівні. Квестор мало не з жалем поглянув на них і неохоче сховав пістолет.

— Передусім затямте, хто ви такі на Омезі, — мовив Квестор. — Ви — ніхто. Ви пеони, отже, цілком безправні.

Зачекавши трохи, провадив далі:

— Тепер слухайте уважно, пеони. Я познайомлю вас з вашими обов’язками.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

— Перше, що треба знати новачкам, — мовив Квестор, — це розуміти, ким вони є насправді. Це вкрай важливо. І я вам скажу, хто ви. Ви — пеони. Ви — нижчі з нижчих. У вас немає ніякого статусу. Нижче — тільки мутанти, а вони навіть не люди. Питання є?

Квестор почекав. У відповідь — ані звуку.

— Я сказав вам, хто ви, — провадив він далі. — Тепер я розповім вам про інших мешканців Омеги. Найголовніше, будь-хто тут значніший за вас, але й серед них є вищі й нижчі. Одразу за вами йдуть Мешканці, які майже не відрізняються від вас; далі — Вільні Громадяни. Вони носять сірі персні, що вказують на статус, і зодягнені в чорне. Теж не великі-цабе, але вже набагато значніші, ніж ви. Якщо пощастить, дехто з вас може стати Вільним Громадянином.

Над ними стоять Привілейовані, різні верстви, які можна розпізнати за різноманітними символами, — приміром, Гаджі носять золоту сережку. Мало-помалу ви довідаєтесь про всі символи і права окремих суспільних верств і прошарків. Мабуть, слід ще згадати Священиків. Хоча вони й не належать до Привілейованих, їм надано деякі додаткові права й гарантовано недоторканість. Я зрозуміло пояснюю?

Усі слухачі ствердно забубоніли.

— Тоді перейдемо до того, як треба поводитися, зустрівши людину з вищої верстви. Вільного Громадянина пеони з належною повагою повинні вітати його повним титулом. З Привілейованими, як-от Гаджі, говорити дозволяється тільки тоді, коли до вас звернуться, причому слід виструнчитись, потупити очі і скласти руки перед собою. Ви можете піти від Привілейованого громадянина тільки тоді, коли той дозволить. Ні в якому разі не можна сідати в його присутності. Збагнули? Вам ще доведеться дізнатись про силу інших речей. Наприклад, моя посада Квестора дорівнює статусові Вільного Громадянина, але має деякі прерогативи Привілейованих.

Квестор огледів присутніх, переконуючись, що вони затямили його слова.

— Ці бараки — ваш тимчасовий притулок. Я склав графік, за яким ви будете підмітати, мити і таке інше. Можете звертатися до мене будь-коли; за безглузді й настирливі питання каратиму на горло або калічитиму. Просто пам’ятайте, що ви нижчі з нижчих, і тоді, може, виживете.

Квестор трохи помовчав.

— Протягом кількох наступних днів вас усіх розподілять. Дехто потрапить на германієві копальні, хтось — у рибальський флот, дехто вчитиметься ремеслу. Тим часом, поки ви вільні, можете оглянути Тетрагід.

Люди звернули до нього спантеличені погляди, й Квестор пояснив:

— Тетрагід — назва міста, в якому ви перебуваєте, — найбільшого міста на Омезі. — На мить він замислився. — По правді, це єдине місто на планеті.

— А що означає Тетрагід? — спитав Джо.

— Звідки мені знати? — визвірився Квестор. — Гадаю, це одна із старих земних назв, що їх вишукують скренери. Хай там як, зважуйте кожен свій крок, коли підете в місто.

— Чому? — спитав Баррент. Квестор посміхнувся:

— А про це, пеоне, ти мусиш довідатися самотужки. Він повернувся й вийшов з барака.

Коли Квестор зник, Баррент підійшов до вікна, за яким виднів порожній майдан, а далі — вулиці Тетрагіда.

— Хочеш піти туди? — поцікавився Джо.

— Мабуть. Підеш зі мною? Миршавий шахрай похитав головою.

— Гадаю, це небезпечно.

— А ти, Форіне?

— Мені таке теж не до вподоби. Мабуть, ліпше поки посидіти в бараці.

— Сміх, та й годі. Це ж наше місто. Хтось іде зі мною? Форін ніяково згорбив широку спину й похитав головою.

Джо знизав плечима й знову вмостився на ліжку. Решта новаків навіть не глянули в його бік.

— Дуже добре, — мовив Баррент. — Потім я вам усе розповім.

Він почекав ще трохи, сподіваючись, що хтось передумає, й вийшов за двері.

Місто було купою будинків, безладно розкиданих по півострову, що вузькою смугою вклинювавсь у сіре, мертвотне море. Від материка півострів був відгороджений високою камінною стіною, де-не-де прорізаною брамами, скрізь походжали вартові. Найбільшою спорудою в місті була Арена, яку використовували раз на рік для Ігор. Біля Арени були зосереджені урядові будівлі.

Баррент крокував вузькими вулицями, озираючись довкола, намагаючись збагнути устрій свого нового дому. Покручені незабруковані проїзди й темні, пошарпані негодою будинки збудили в ньому неясні уривчасті спогади. Подібне Баррент уже бачив на Землі, але нічого про те не пам’ятав. Спогади мучили його, мов сверблячка, а де саме свербить, він не знав.

За Ареною Вілл потрапив у головний діловий район Тетрагіда. Він заворожено читав вивіски: «НЕДИПЛОМОВАНИЙ ЛІКАР — ТЕРМІНОВІ АБОРТИ»; а далі: «ШЕЛЬМОВАНИЙ АДВОКАТ. ПОЛІТИЧНА ПРОТЕКЦІЯ!»

Баррент туманно відчував: тут щось не так. Він ішов далі, повз крамниці, які рекламували крадені товари, проминув невеличкий заклад із написом: «ЧИТАННЯ ДУМОК! ПОВНИЙ ШТАТ СКРЕНУЮЧИХ МУТАНТІВ! ВАШЕ ЗЕМНЕ МИНУЛЕ ЯК НА ДОЛОНІ!»

Баррентові закортіло ввійти. Та він згадав, що зовсім не має грошей, а на Омезі, здається, гроші шанували над усе.

Він звернув у провулок, проминув кілька ресторанів і вийшов до великого будинку ІНСТИТУТУ ОТРУТИ. («Пільгові умови. На виплат — до трьох років. Результат гарантовано або ж гроші повертаються»). Далі була тільки вивіска: «ГІЛЬДІЯ ВБИВЦЬ, 452 відділення».

Після настановчої бесіди на кораблі Баррент гадав, що на Омезі робиться все для виправлення злочинців. Та, судячи з вивісок крамниць, це було не так. А якщо й так, то виправлення набрало якихось напрочуд дивних форм. Поринувши в роздуми, він сповільнив ходу.