Людина, що знайшла своє обличчя, стр. 56
ЗНАМЕННИЙ ДЕНЬ
Вранці на кухню, де була Еллен, увійшов листоноша і сказав:
Прийміть телеграму містерові Антоніо Престо.
Еллен здивовано глянула на листоношу і відповіла:
— У нас не живе Антоніо Престо.
Листоноша знизав плечима, глянув на телеграму і простягнув її Еллен.
— Адреса вказана точно. Дивіться самі.
Еллен прочитала адресу.
— Так, — сказала вона, — адреса наша, але Антоніо Престо у нас не живе. Мабуть, телеграфна помилка. — І простягла телеграму листоноші.
Листоноша взяв, ще раз знизав плечима і вийшов. Через вікно його побачив Престо і гукнув:
— Алло! Кому телеграма?
— Антоніо Престо, — відповів листоноша.
— Давайте сюди. Я Антоніо Престо.
Спантеличений листоноша підійшов до вікна.
— Але ж… — зам’явся він, — мені сказали, що в цьому будинку не проживає Антоніо Престо. І потім… коли це той Антоніо Престо, якого знає вся Америка, то ви, містер, не дуже схожі на нього. — І листоноша нерішуче вертів телеграму в руці.
— Давайте, давайте! — нетерпляче вигукнув Престо, простягаючи руку. — Ви доставили телеграму за призначенням, адресат, приймає її, чого ж іще вам треба?
— Та ось міс сказала… — все ще вагався листоноша.
Престо вихопив у нього телеграму, вмить розпечатав і прочитав:
«Рішення суду вашу користь вітаю Пірс».
— Чудово! — весело сказав Престо. — Не турбуйтесь. Телеграму ви вручили адресатові. Зараз розпишусь… Ось вам за доставку додому і за хорошу звістку.
І Престо простягнув листоноші разом з розпискою десять доларів.
На обличчі листоноші засяяла посмішка, він подякував, побажав всіляких благ і бадьоро пішов назад.
— Перемога! — не стримавшись, вигукнув Престо, розмахуючи телеграмою над головою, зробив пірует, повернувся й побачив Еллен, яка стояла на порозі його кімнати, бліда, з широко відкритими од здивування очима.
— Навіщо ви це зробили? — глухо запитала вона.
— А ви все бачили й чули? Що таке я зробив, міс Еллен?
— Навіщо ви прийняли телеграму на ім’я Антоніо Престо? Навіщо ви обманули листоношу?
— Я не обманув його і прийняв телеграму тому, що я і є Антоніо Престо.
— Цього не може бути!
— А проте це факт! — весело вигукнув Престо.
— Тоді, значить, ви обманули нас, мене і дядька, називаючи себе містером Смітом?
— Так, у цьому я винен. Особливі обставини змусили мене зробити такий вчинок. Не судіть мене, доки не вислухаєте моїх пояснень. Коли повернеться з обходу містер Баррі, я вам усе розповім.
Еллен пішла в кухню насуплена, похмура, не сказавши більше ні слова. Все це було надто незвичайно, перевертало всі уявлення про пожильця. Багато чого з того, що Еллен говорила містерові Сміту, вона не наважилася б сказати Престо. Еллен пригадала всі свої розмови з ним, пригадала, як іноді суворо обходилася з невдахою-журналістом. Потім почала заспокоювати себе: «Ні, це не той знаменитий Антоніо Престо, якого вона знала по екрану. Мабуть, однофамілець, може родич…» Дівчиною настільки оволоділи сумніви і цікавість, що вона в цей день нічого не могла робити.
Прийшовши з ганчірками та швабрами з одній руці і відром води в другій у кімнату Престо, вона була дуже збентежена. Як тепер поводитися з цим новоз’явленим Престо? Вона вже не сказала йому, як звичайно: «Тепер тікайте, не заважайте!», а глянула на нього майже винувато і пробелькотіла:
— Містер… Престо! Пройдіть, будь ласка, в сад…
— Зараз! — відповів Престо. — Хвилиночку… — Він швидко писав щось на телеграфному бланку.
Ця випадкова затримка розсердила Еллен. Їй здалося, що Престо навмисне затримує її, солідничає. Та й вона гарна! Немов підлещується! І вже із звичайною суворістю вона сказала:
— Мені ж треба прибирати!
— Ось і все! — сказав Престо. — Вибачте, що затримав вас. Піду я не в сад під сосну, а, з вашого дозволу, на пошту. Піп! — гукнув він собаку. — Ходімо гуляти.
Сенбернар, який уже давно заглядав у кімнату, почав весело гавкати і стрибати.
Престо вийшов.
— Містер См… Містер Престо! — гукнула його Еллен несподівано для себе. Цікавість виявилася сильнішою за неї.
Престо повернувся.
— Вибачте… — промовила вона, і щоки її почервоніли. — Скажіть мені тільки, поки прийде дядько, ви… той чи не той Тоніо Престо?
— І той, і не той, — відповів він. — Пробачте, я дуже поспішаю на пошту. Потерпіть трохи.
І він пішов у супроводі Піпа.
Обпершись на палицю швабри, Еллен кілька хвилин стояла в роздумі, а потім з запалом почала прибирати.
Але події пам’ятного дня на цьому не кінчилися.
Адвокат Пірс звичайно посилав усю кореспонденцію Престо на вигадане ім’я Сміта в поштове відділення, як вони домовились. Останню ж телеграму Пірс послав на ім’я Антоніо Престо, в будинок лісника, вважаючи, що Престо більше не має потреби зберігати своє інкогніто. Ця телеграма з повною адресою і справжнім прізвищем сама повинна була символізувати, що Престо-новий уже є повний і визнаний спадкоємець Престо-потвори. «Клієнт не міг не бути задоволений з такої телеграми», думав Пірс. І він не помилився. Але адвокат не подумав про всі наслідки свого вчинку.
Журналісти найбільших газетних трестів уже давно намагалися знайти місцеперебування Престо, який зник так несподівано. Для журналістів це був свого роду спорт. Кожному хотілося першим знайти Престо. На пошті, на телеграфі у журналістів були свої платні агенти з числа службовців, які зобов’язані були негайно повідомляти про все, що їх цікавило.
І ось не встиг Престо повернутися з поштової контори, як до будинку Баррі під’їхав автомобіль з одним із всюдисущих журналістів. Він жив у готелі поблизу і на годину раніше за Престо одержав од свого агента-службовця нью-йоркського головного телеграфу повідомлення про те, що на ім’я Антоніо Престо надіслана телеграма на адресу Ієллоустонського національного парку. І журналіст негайно виїхав.
Він мав вигляд солідного комерсанта. Можна було також подумати, що він турист. На грудях у нього перехрещувалися ремені, на яких висіло два фотоапарати: маленька «кінема» і «дзеркалка». Ще не виходячи з автомобіля, журналіст устиг зняти будинок лісника і Еллен, яка виглядала з вікна, з шваброю в руці. За кілька хвилин свого перебування він зробив кілька десятків знімків, з люб’язною безцеремонністю скрізь втручаючись. Він обрушив на Еллен, яка аж горіла від збентеження, лавину запитань. Дівчина так розгубилася, що відповідала тільки вигуками, а проте журналіст списував сторінку за сторінкою стенографічними ієрогліфами. Та коли нежданий гість підійшов до письмового стола Престо з явним наміром переглянути папери, які там лежали, Еллен втратила самовладання. Весь гнів, який зібрався в ній проти настирливого відвідувача, раптом прорвався. Вона, як той вартовий, затулила собою куток, загрозливо взяла швабру наперевіс і сказала голосом, уриваним від хвилювання:
— Містер! Хазяїна немає дома… Зараз же вийдіть з кімнати!
— Хе-хе! От яка ви гаряча! — І, вважаючи Еллен за дочку чи наймичку бідного лісника, він вийняв товстий бумажник і зашелестів доларами. — Може, ви подобрішаєте, коли…
— Геть! — крикнула Еллен, махнувши шваброю перед самісіньким носом журналіста.
Він сторопів, пробурчав: «Ну, ну!..» — і під натиском Еллен, задкуючи, вийшов з кімнати.
«Що ж тепер буде?..» подумала Еллен, відчуваючи, що зайшла далеко. Якщо журналіст поскаржиться Престо, як він розцінить її вчинок?
І раптом вона почула гавкання Піпа і зітхнула так, ніби скинула з плечей важкий мішок.
«Хай тепер містер Престо сам розправляється з ним як хоче!»
А містер Престо розправився дуже просто.
— Ніяких інтерв’ю, і повертайте назад! — сказав він рішуче. Престо звик обходитися з цією братвою.
Журналіст одразу зрозумів, що з інтерв’ю тут справа безнадійна. Він міг тільки сердито клацнути тричі апаратом, щоб зняти знайденого Престо, але той швидко, мов ящірка, повернувся спиною, перш ніж клацнув затвор.