Людина, що знайшла своє обличчя, стр. 43

Тоніо прийшов до хазяїна кіностудії і запропонував себе як кіноартиста. Той тільки розсміявся. Тоніо не заспокоївся. Він довідався про центр американської кінопромисловості — Голлівуд і, попрощавшись із цирком, вирушив туди. Кінопідприємці, режисери, оператори довго не хотіли навіть серйозно розмовляти з ним. Але один розумний оператор замислився і сказав директорові:

— А чому б із цього кретина не зробити другого Джеккі Кугана? Цей принаймні не виросте, як той.

Кілька сот метрів плівки у великій справі нічого не варті. Директор погодився спробувати. Престо метушився і махав руками, наче вітряк. Режисер безнадійно махав рукою: «Та він і поняття про гру не має!», але оператор не здавався.

Фільм справив на публіку несподіваний для директора і режисера ефект. І в житті Престо стався чарівний поворот…

Престо намагався пригадати все своє життя. Йому хотілося перевірити, чи знає новий Престо все те, що пережив старий. Чи не порушило фізичне «перевтілення» єдності свідомості? Ні, пам’ять його діє нормально. Пре-сто-новий одержав усю психічну спадщину Престо-старого. І все ж у психіці Престо відбулися чималі зміни. Він краще володіє собою, не гарячиться, не метушиться. І це теж дуже дивно. В єстві Престо нібито лишилася тільки тонесенька ниточка, яка з’єднувала його минуле «я» з теперішнім, — ниточка єдності свідомості. Порвалася б ця ниточка, і колишній Престо умер би остаточно, а новий молодий чоловік «народився» б на світ у віці двадцяти семи років. А що коли справді ця ниточка порветься? Тоніо забуде все, що було з ним до початку лікування. Ким же він тоді буде? Тоніо потер свій лоб, одійшов від дзеркала і знову подивився на себе.

— Так, Тоніо Престо втратив обличчя…

ЗЛОЧИНЕЦЬ

«Чудо перевтілення» здійснилося. Дзеркало відбивало не бридку потвору, а вродливого юнака, стрункого, трохи худорлявого. І найбільш дивним було те, що в новому Престо, з його бездоганно правильними формами нормальної людини, було щось таке, що нагадувало колишнього Престо, та схожість, яку ми помічаємо в двох скульптурах, різних своєю формою, але створених одним скульптором. Доктор Цорн оглянув свій твір з почуттям художника, задоволеного своєю роботою.

— Чудово! — сказав він. — Бажаю вам успіху в житті. Внутрішні процеси перебудови вашого тіла закінчились, але все-таки ви ще тижнів зо два постежте за своєю зовнішністю. Якщо помітите на обличчі хоч найменшу зміну, негайно приїжджайте до мене.

Захоплений Престо потис докторові руку.

Тоніо залишив у лікаря майже всі гроші, які взяв із собою, — а їх було близько сотні тисяч доларів. У Престо лишилося тільки на дорогу. Він послав телеграму Себастьянові, попереджаючи його про те, що приїде завтра вранці.

О призначеній годині найманий автомобіль під’їхав до вілли Престо. Старий слуга вибіг на широкі сходи, які спускалися пологим півкругом до посипаної піском дороги, і раптом, здивований, зупинився. Замість свого хазяїна він побачив елегантного молодого чоловіка, який, помітивши здивування слуги, розсміявся і сказав приємним баритоном:

— Що, не впізнав мене, старина? Це я, Антоніо Престо, але я побував у лікаря, і він, розумієш, змінив мене, переробив заново. Бери чемодани!

Та Себастьян не рухався з місця. Він був вірний слуга, навіть більше, ніж слуга. На карлика Престо він дивився так, як дивиться нянька на улюблену дитину, і оберігав його інтереси більше, ніж свої власні. Себастьян знав, які небезпеки чекають в Америці мільйонера та його майно, а Престо був крупним мільйонером. Себастьян із завмиранням серця читав у газетах про ті хитрощі, до яких вдаються злочинці, щоб оволодіти чужим багатством. І зараз Себастьян не сумнівався в тому, що має справу з одним із молодчиків, який хоче обдурити його й обікрасти будинок Антоніо Престо.

«Але не на такого напав!» насторожившись, бурмотів сам до себе старик.

Не тільки Себастьян, який багато чого бачив у житті, але й дурний молокосос не попався б на таку вудочку. Обман був занадто очевидний. Чи ж може бути, щоб людина так змінилася!

— Ну, чого ж ти стоїш? — нетерпляче запитав Престо.

— Їдьте собі, звідки приїхали! — грубо сказав Себастьян, піднімаючись на кілька сходин, щоб зайняти на всякий випадок зручнішу позицію біля дверей. — Хазяїна немає, а без нього я нікого в будинок не пущу. Мені суворо наказано.

— От чудний, кажу ж тобі, що я сам і є хазяїн, Тоніо Престо.

Престо зробив нетерплячий рух рукою, який чимсь нагадав Себастьянові жест колишнього потворного Престо. Від хвилювання й обурення, що Себастьян не пускає його, Престо підвищив голос, і в останній його фразі — «я сам і є хазяїн, Тоніо Престо» — почулися нотки фальцета карлика Тоніо.

Себастьян здивовано ще раз оглянув незнайомого молодого чоловіка.

«Що за чортовиння! — подумав старик. — У ньому справді немовби сидить два чоловіки!»

Можливо, Престо і вдалося б скористатися цією хвилиною вагання й переконати Себастьяна, якби не втручання ще одного свідка цієї сцени. Шофер зацікавився розмовою. Він скоса подивився на Тоніо. Звичайно, це не Престо. Хто ж не знає Престо! Шофер був явно на боці Себастьяна і непомітно моргнув йому, немовби попереджаючи: «Не пускай у будинок цього чоловіка, він небезпечний».

Себастьян зрозумів цей жест і піднявся ще на кілька сходин. Тепер він стояв біля самих дверей. Престо уже втрачав терпіння. Він теж почав підніматись по сходах, але Себастьян пильно стежив за зловмисником. З несподіваною для свого віку швидкістю він прослизнув у двері і замкнув їх на залізний засув, на ключ, на защіпку, на ланцюжок. Під час відсутності Престо Себастьян сам придумав усі ці складні запори і замовив їх слюсареві. Тепер старий був у повній безпеці і міг витримати облогу цілої ватаги бандитів.

— Що, не вдалося, хлопчику? — із злорадною посмішкою сказав він, стоячи за дверима.

Тоніо почав стукати, але Себастьян не відчиняв дверей. Ні просьби, ні умовляння не допомогли. Себастьян був твердий, мов скеля.

— Упертий, дурний старик! — спересердя вилаявся Престо.

Під насмішливим поглядом шофера Тоніо повільно спустився сходами, обдумуючи своє становище. Можливо, його власний шофер виявиться розумнішим? Престо пройшов до гаража, рядом з яким стояв маленький будинок, де жив шофер. На дверях висів великий замок.

— Мабуть, пустив мою машину на прокат, шахрай! — пробурчав Престо, йому нічого не лишалося більше робити, як зупинитися в номері готелю. Він назвав один з найкращих готелів у місті.

У Престо ледве вистачило грошей, щоб розплатитися з шофером. Ще добре, що він був у дорогому, прекрасно пошитому костюмі і мав чудові чемодани з солідними ярликами найкращих європейських і американських готелів. Швейцар шанобливо відчинив перед ним двері.

— Ваше прізвище? — запитав у Тоніо молодий чоловік у великих окулярах, який сидів за конторкою.

— Тоніо Престо, кіноартист, — випалив Тоніо.

Раніше йому не треба було називати себе. Стримуючи посмішку, швейцари, лакеї і метрдотелі першими шанобливо називали його на ім’я. Престо знали краще, ніж президента. Тепер йому довелося назвати себе. Та цього мало. Слова «Тоніо Престо» викликали у конторника несподіваний ефект. Він раптом відкинувся назад і кілька хвилин дивився на Престо здивованим поглядом. Потім люб’язно, але холодно сказав:

— Мабуть, ви однофамілець відомого Престо?

І тут Престо допустив малодушність. Він не захотів переконувати молодого чоловіка в тому, що суперечило очевидності: цей юнак в окулярах, так само як і Себастьян, не повірив би йому. Навіщо ставити себе в дурне становище людини, яка явно присвоює чуже ім’я?

— Так, однофамілець, — відповів Престо і поспішив піднятися ліфтом і сховатися в своєму номері.

«Що ж буде далі? — заклопотано подумав він. — Виявляється, втратити своє обличчя — пренеприємна річ».

Престо проголодався. Добре ще, що в готелі можна було снідати й обідати, не платячи кожного разу. Престо подзвонив і замовив сніданок. Тоніо помітив, що лакей якось особливо дивиться на нього. Певно, звістка про невідомого молодого чоловіка, який має безтактність присвоювати всім відоме ім’я, вже облетіла весь готель.