Яким ти повернешся?, стр. 18
Я не міг знайти потрібних слів, а мовчанки боявся. Бо тоді довелося б сказати про причини неприязні, про товаришів і про себе, про так званий авторитет керівника, про те, що я побачив біля школи.
— У головному ви маєте рацію, — сказав він. — Це образливо. Та скажіть, де шукати вихід? Що я маю зробити для того, аби стати таким, як інші? Щоб подолати неприязнь?
Ми думали про одне й те ж. Він ще нижче опустив голову:
— Я не можу стати таким, як усі люди, хоча і я людина. В мені все людське. Моя пам’ять — книги, архіви — пам’ять людей; мій досвід — досвід людей; тому й нові мої думки — думки людини. Все людське, крім організму. Та майже таким організмом, як у вас, наділені мавпи, собаки… Але ви їх не вважаєте рівними собі.
Він зітхнув, заперечливо похитав головою, певно, відповідаючи на свої думки, і вів далі:
— А коли б я зміг стати таким, як усі, то нам довелося б знову створювати сигома. Все спочатку: і неприязнь, і проблему взаємовідносин. І ви знову не хотіли б мати такого підлеглого, а коли б він зник, шукали б його, тому що люди повинні йти до своєї мети, навіть коли заради цього їм доводиться змінюватися. Власне кажучи, люди вже давно почали удосконалюватись, і сучасна людина відрізняється від пітекантропа більше ніж від сигома. В цій вічній зміні по висхідній — велич людини! Коли б ви могли визнати мене за рівного собі, за свого товариша…
Я щиро співчував йому, та прірва між нами не вужчала. І він теж розумів це.
— Спробую ще подумати…
“Чи є місток через прірву? — подумав я. — Чи варто його шукати? ”
Він узявся за ручку дверей і сказав мені:
— І ви, і я знаємо слабкі сторони людини і її могутність. Лишається зрозуміти дещицю — що ж таке сама людина?
Дві грубі папки лягли на мій стіл. Віднині все піде, як колись. Нічия присутність не бентежитиме… Та мій голос тремтів, коли я запитав у сигома:
— Невже немає іншого виходу?
— Ні, — відповів Юлій Михайлович.
— А якщо зачекати?..
— Потім буде гірше. Вам не можна одвикати від лічильних машин.
Він замовк.
— Коли відлітаєте? — запитав я.
— Якщо дозволите — завтра. Готуватиму станцію на Марсі.
Він помітив і зрозумів мій жест.
— Адже мене призначили до вас тимчасово. А головне завдання моє, як і в решти сигомів, — розвідка інших планет. Ви, люди, прийдете їх обживати, а ми полетимо далі. Та не в цьому річ. Ми будемо змінювати себе, шукатимемо найкращу форму для розумної істоти. Може, це буде форма, подібна до кульової блискавки чи до хмари надплазми. І щоб утілитися в неї, не треба неодмінно проходити стадію сигома. А людина зможе змінити свій організм так, щоб одразу набути такої форми? І якщо нам це пощастить, ми вважатимемо, що чесно повернули вам частку свого боргу…
— Так, так, ви маєте рацію, — трохи розгублено мовив я, підвівся і кілька разів пройшов по кабінету.
“Він вирішив остаточно. “Жайворонка” доведеться здавати без нього… Полетять усі строки…” Я скоса глянув на Юлія Михайловича, помітив, як нетерпляче здригнулися його губи.
— Добре, — промовив я поквапно. — Подумаємо… Але спочатку треба здати “Жайворонка”. Отже, поки що вам доведеться лишитися…
УЧИТЕЛЬ
Науково-фантастичне оповідання
— Іди, дурню!
— А ще хто?
Пролунали два удари. Плач. Вигук.
— Ти знаєш, хто ти?
— Скажи, скажи! Що, злякалася? Скажи, боягузко! Ну, скажи!
Я побіг, зачепив кришталеву вазу, і вона, впавши, чудово задзвеніла.
— Кажи, хто я? Горбань, так? Каліка, так?
На когось сипався град сильних ударів.
Я знав не тільки силу цих ударів, але й лють, знав, чого можна побоюватися. Жбурнувши купу книжок, я кинувся до хлопчика. Побачив гострий горб і довгі руки…
Мені не пощастило вгамувати хлопчака, і через те я стиснув його так, що він почав задихатися. Тільки тоді забіяка прохрипів:
— Пустіть…
Я мовчки стискав його, і мені здавалося, що я тримаю звіреня. Тільки-но відпустиш — воно знову кинеться на жертву. Я не міг одвести погляду від скривавленого обличчя дівчинки, яку він бив.
Він обм’як, майже повис на моїх руках. Я з великим зусиллям розвів його руки, повернув хлопчика до себе лицем, зазирнув у його вперті, сухі, безбарвні очі.
— Дівчинку? Ти насмілився бити дівчинку? Дівчинку, яка вдвічі менша за тебе?!
Я не знаходив потрібних слів. Злість клекотіла в мені, шукала виходу, і я кілька разів міцно струснув його раніше, ніж опанував себе. Він стояв, задихаючись, знесилений, але не приборканий.
— Хай не дражниться. Бо я їй покажу… який я… каліка…
Я не став пояснювати йому, що дівчинка не називала його ні горбанем, ні калікою, що він усе видумав, сам назвав себе так. Будь-яке пояснення було марне — в цьому я вже не раз пересвідчувався. Його перевели до моєї групи, довірили мені як найстриманішому з вихователів, але за якихось три місяці він “перевиховав” мене — перетворив на неврастеніка.
Спочатку я ще стримувався, казав собі: він не винен, він каліка, його замучили операціями в клініках, намагаючись виправити легені, серце, хребет, залози… Він народився паралітиком, недоумкуватий алкоголік-батько дав йому, ніби на глум, ім’я біблійного красеня: Йосип. Його вирвали з кайданів паралічу, є надія, що згодом пощастить, зробивши кілька операцій, виправити горб. Але як виправити його тупість? Його дику лють і до дорослих, і до дітей? Я намагався залучити його в гурток малювання і ліплення, але навіть мовчазні люди викликали в ньому напади люті, і він, коли мене не було, навмисно псував полотно, розбивав гіпсові фігурки. Тільки тварини не викликали у ньому люті. Помітивши це, я доручив йому доглядати кролів, але одного він одразу ж підсмажив на багатті. На мої запитання відповів, втупивши погляд у землю і облизуючись: “Смачно”. І навіть після цього я все-таки чогось сподівався, настільки я був самовпевнений. Я не хотів здаватися, признатися, що тут потрібні нелюдські нерви і терпіння. Хоча б для того, щоб до довгого списку його жертв не додати ще й ім’я вихователя, який збожеволів.
— Ходімо! — крикнув я, схопивши його за руку.
Я втягнув Йосипа до кабінету директора. Вираз мого обличчя був досить красномовний, і директор похилив голову.
— У спецінтернат! — гримнув я. — З мене досить!
— Гаразд, дорогий колего, гаразд, тільки заспокойтеся. — Директор подав мені склянку з водою, яку я випив одним духом.
Вихованець, що дивився на нас зацікавлено, трохи занепав духом. Його обличчя, яке пожвавлювала тільки лють, стало тупе і жалюгідне.
Цієї ночі мені було не до сну. Ганьба, прикрість, сумніви не давали спокою. Подушка ставала гарячою, і я весь час перевертав її. Зрештою я почав розпізнавати в темряві предмети і виявив, що авторучка, яку я марно шукав ось уже три дні, виблискувала за кріслом, наче таємниче око.
Я зрозумів, що вже не засну, тому, надівши халат і різко клацнувши вимикачем, пішов у свою майстерню. Гіпсові зліпки підозріливо втупилися в мене порожніми очними ямками, з полотна дивилися різноколірні обличчя. Тут були сотні ескізів, сотні лиць і виразів, намальованих на папері, на полотні, виліплених з глини, пластмаси, вирізаних з каменю. Я прагнув створити те єдине обличчя вчителя, якому діти, тільки глянувши на нього, вірили б.
Але у мене те обличчя виходило або потворне, або надзвичайно гарне, що, зрештою, не так уже й далеко одне від одного. Іноді мені здавалося, що нарешті диво сталося: цей ніс — його ніс, це чоло — його чоло. Та тільки-но я з’єднував їх на портреті, мої сподівання розлітались, як пожовкле листя. Я твердив: не будь віслюком, ти поставив собі завдання, яке може здійснити тільки великий майстер… Не помагало. Тоді я вдавався до хитрощів: бідолаха, як ти не розумієш, що завдання взагалі нездійсненне, такого лиця не може бути. Але я хитрував із самим собою, тож одразу й відповідав: це обличчя виникає в моїй уяві. Чому ж я не можу відтворити його в матеріалі?