Повернення з зірок, стр. 35
— Коли так, хай тобі допомагають небеса, блакитні і чорні, — сказав він. — А зараз, якщо хочеш, можемо їхати до міста…
— Гаразд, — сказав я. — Обід буде за дві з половиною години, і ми встигнемо.
— А якби не встигли, то вже нічого не дадуть?…
— Дадуть, тільки…
Я почервонів під його поглядом. Наче не помічаючи цього, він почав струшувати пісок з босих ніг. Ми пішли нагору і, переодягнувшись, поїхали автомашиною до Клавестри. Рух на шосе був досить жвавий. Вперше я побачив кольорові глідери, рожеві й біло-жовті. Ми знайшли механічну майстерню. Мені здалося, що я помітив подив у скляних очах робота, який оглядав розбиту машину. Ми залишили її й повернулися пішки.
Виявилося, що є дві Клавестри — стара й нова; у старій, місцевому промисловому центрі, я був недавно з Маргером. А новий, модний, курорт кишів людьми, здебільшого молодими. У яскравій блискучій одежі хлопці виглядали зовсім як римські воїни, бо ці костюми сяяли на сонці, як коротенькі лати. Багато було дівчат, переважно гарних, інколи в купальниках, я б сказав, надто вже сміливих. Йдучи поруч з Олафом, я відчував на собі погляди всієї вулиці. Барвисті групки, побачивши нас, зупинялися під пальмами. Ми були вищі за всіх, люди озиралися, і я почував себе якось по-дурному.
Коли ми вже вийшли на шосе і попрямували полями на південь, у напрямку до вілли, Олаф витер чоло хусточкою. Я теж трохи спітнів.
— Хай його чорти заберуть, — сказав він.
— Прибережи до кращої нагоди… Він кисло всміхнувся.
— Халь!
— Що?
— Знаєш, як це виглядало? Як сцена на кіностудії. Римляни, куртизанки й гладіатори.
— Гладіатори — це ми?
— Авжеж.
— Помчали? — сказав я.
— Помчали.
Ми побігли полями. Так було миль п’ять. Але ми взяли надто вправо, і довелося повертатися. Проте ми встигли ще скупатися перед обідом
5
Я постукав до кімнати Олафа.
— Коли свій, заходь, — почувся голос.
Він стояв голий посеред кімнати, тримаючи в руках флакон, і обприскував торс ясно-жовто рідиною, що одразу ж застигала.
— Це ота рідка білизна? — сказав я. — Як ти можеш це робити?
— Я не взяв другої сорочки, — буркнув він. — Тобі не подобається?
— Ні. А тобі?
— Моя сорочка подерлася.
На мій здивований погляд він додав з кислою міною:
— Той усміхнений тип, розумієш?
Я нічого не відповів. Він натягував свої старі штани, які я запам’ятав ще з «Прометея», і ми спустились униз. На столі стояло лише три прибори, але в їдальні не було нікого.
— Нас буде четверо, — звернувся я до білого робота.
— Ні, пробачте. Маргер виїхав. Його дружина, ви і Олаф Стів. Вже подавати чи зачекати на жінку?
— То можемо зачекати, — поспішив Олаф.
Добросердий хлопець. Дівчина якраз увійшла. На ній була та сама спідничка, що вчора, волосся трохи вологе, наче вона щойно вийшла з води. Я відрекомендував їй Олафа, він поводився спокійно, з гідністю. Я так ніколи не вмів.
Розмовляли ми мало. Вона сказала, що її чоловік мусить щотижня виїздити на три дні — така в нього робота, і що вода у басейні, незважаючи на сонце, не така вже й тепла. Але ця розмова швидко урвалася, і хоч я дуже старався, не міг нічого придумати; я мовчав і лише їв. Я помітив, що Олаф придивляється до неї, але тільки тоді, коли я розмовляв з нею і вона дивилася в мій бік. З його обличчя не сходив вираз байдужості. Наче він весь час думав про щось інше.
Під кінець обіду прийшов білий робот і сказав, що вода в басейні буде підігріта на вечір, як цього побажала Маргер. Вона подякувала й пішла до себе. Ми залишилися вдвох. Олаф дивився на мене, і я відчув, що знову червонію.
— Оце так, — промовив Олаф, запалюючи сигарету. — Чолов’яга, який спромігся залізти в оту смердючу дірку на Керенеї, старий кінь — ні, не кінь, скоріше старий стоп’ятдесятирічний носорог, починає…
— Кинь, прошу тебе, — буркнув я. — Коли хочеш знати, то я ще раз поліз би туди… Я не закінчив.
— Більше не буду. Даю слово. Але знаєш, Халь, я розумію тебе. Присягаюся, що ти навіть не знаєш, чому…
Я показав головою в той бік, куди вона пішла.
— Чому?…
— Сказати?
— Будь ласка. Але без дурниць.
— Ти й справді збожеволів! — обурився Олаф. — Це ж так просто. Ти завжди не бачив того, що в тебе під носом, а лише те, що далеко — всякі Кантори, Корбазилевси…
— Не задавайся.
— Я знаю, що вона жовторота, але ж мн затрималися в розвитку, поки тягнули за собою оті шістсот вісімдесят витків спіралі, розумієш?
— Розумію, а що далі?
— Вона зовсім, як дівчата наших часів! У неї нема цієї червоної гидоти в носі, отих тарілок на вухах або фосфоризуючих патлів на голові; таку дівчину ти міг зустріти в Кеберто чи Аппреноусі. Я пригадую зовсім схожих на неї. Оце й усе!
— Хай мене чорти візьмуть, — тихо сказав я. — Майже так. Так, тільки є деяка різниця.
— Ну?
— Те, що я вже тобі казав. З самого початку. Правду кажучи, я не уявляв собі… я вважав себе спокійним, як тиха вода.
— Справді? Шкода, що я не сфотографував тебе, коли ти вилізав із тієї дірки на Керенеї. Побачив би ти цю тиху воду! Чоловіче, я думав, що… ех!
— Хай згорить ця Керенея з усіма своїми печерами й усім іншим, — промовив я. — Знаєш, Олафе, перед тим, як сюди приїхати, я був у одного лікаря на ім’я Жюффон. Це дуже симпатичний суб’єкт. Йому вже за вісімдесят, але…
— Така вже наша доля, — спокійно зауважив Олаф. Видихнув дим і дивився, як він розпливається над купою блідо-лілових квітів, схожих на дуже великі гіацинти. — Найкраще нам серед таких стареньких, — заговорив він знову. — 3 отакенною бородою. Як подумаю про це, то мене аж трусить. Знаєш що? Давай купимо собі сотню курей і будемо їм шиї скручувати!
— Та годі вже тобі. Отже, той лікар, знаєш, сказав мені багато цікавого. Що ми не можемо мати друзів, тобто друзів-ровесників, — адже рідних у нас немає, — і залишаються нам тільки жінки, але тепер мати одну жінку важче, ніж багатьох. І він мав рацію. Я вже переконався.
— Халь, я знаю, що ти розумніший за мене. Ти завжди любив мудрувати. Щоб це було до біса важко, і щоб ти не міг одразу, і щоб тричі із шкури випнутися, і тільки тоді… Інакше тобі було б несмачно. Не дивись так на мене. Я тебе не боюся! Ти знаєш, що я тебе не боюся?…
— Слава богу. Лише цього бракувало.
— Отже… що це я хотів тобі сказати? Ага. Знаєш, я спочатку думав, що ти хочеш бути сам собі паном і тому таке виробляєш, що ти хочеш бути чимось більшим, ніж пілот, ніж такий тип, якому аби день до вечора. Я чекав тільки, коли ти почнеш задирати носа. І коли ти затикав за пояс Нормерса та Вентурі своїми рівняннями й нишком встрявав у їх вчені дискусії, знаєш, я думав, що ти вже починаєш. Ллє потім був той вибух, пам’ятаєш?
— Уночі?
— Так. І Керенея, і Арктур, і той місяць. Дорогий мій, отой місяць мені й досі часом сниться, а якось наснився так, що я упав з ліжка. Ого, той місяць. Так, але сам бачиш що. Видно, у мене вже склероз. Весь час забуваю… Але потім було те все, і я переконався, що ти думав не про те. Просто ти не вмієш інакше. Пам’ятаєш, як ти просив Вентурі дати його особистий примірник тієї книжки, такої червоної, що то було?
— Топологія гіперпростору.
— Саме це. І він сказав: «Це для вас важко, Брег. Вам бракує підготовки…»
Я засміявся: він вдало наслідував голос Вентурі.
— Вентурі мав рацію, Олафе. Це було дуже важко.
— Так, тоді, але потім ти впорався з цим, хіба ні?
— Так. Але… без задоволення. Знаєш чому? Бідолаха цей Вентурі…
— Не кажи нічого. Невідомо, хто кого має жаліти…
— Він уже не може нікого жаліти. Ти ж був тоді на верхній палубі?
— Я!? На верхній? Чоловіче, я стояв поруч з тобою!
— Правда. Якби він не випустив зразу все охолодження, може, відбувся б опіками. Як Арне. Та він, мабуть, розгубився.
— Мабуть. А ти чудило! Адже Арне загинув!
— На п’ять років пізніше. П’ять років — це завжди п’ять років.