«Чорна зоря», стр. 47

— Пане Трампусе, — доповів він, — швейцар мені сказав, що шефа він справді поклав на канапі, але той через кілька хвилин прокинувся і пішов сюди, до приймальні. Тут, мовляв, трохи послухав під дверима й утік.

— Що це означає? — спитав Трампус з такою інтонацією, що Соумар знову засміявся.

— Облиште, Трампусе, бо вмру, їй-богу! Знаєте, від кого Клубічко тікає? Од вас. Коли ми їхали з Турнова, він усе бідкався: «Як же я це все поясню Трампусові!..»

— Нічого не розумію, — спантеличено сказав Трампус. — Чого б йому від мене тікати? І що він робив з вами в Турнові?

— Е, ні,— мовив Соумар, — хай він це розкаже вам сам. А тепер дозвольте кілька запитань. Що ви робили, коли привезли Ліді цю голівку?

Трампусова відповідь була досить докладна. Ліда несподівано прокинулась і, остаточно прийшовши до пам'яті, змалювала Трампусові усю історію аж до того моменту, коли її приспав Пулпан. Салач сказав, де він сховав олов'яну касету, в якій містилося щось важливе й небезпечне. Він дозволив їй узяти касету з жорен у Жегушицькому парку і десь сховати. Домовились: у разі, коли його життю загрожуватиме небезпека, він пошле їй акварель, що зображує плакучу вербу на березі жегушицького ставка, а сам сховається на Грубій Скалі в готелі. Там працює його приятелька пані Мюллерова, котра оберігатиме його доти, доки Ліда не пришле допомогу. Це все Ліда збиралась учинити, проте, вернувшись із Брно й не знайшовши в Празі ні Клубічка, ні Соумара, розгубилась і подумала, що може зробити лише одне: виграти час, поки Клубічко повернеться до столиці. Тому вона попросила асистента Пулпана дати їй підкріпний укол, аби дістатися додому й телеграфувати до Брно своїм переслідувачам уривок із Геронда, який містив слова «наші жорна». Гадала, що коди вони поїдуть шукати в жорнах, їх заарештують, і вона з колишнім чоловіком матиме спокій од тієї банди. На лихо, Пулпан дав їй не підкріпний укол, а приспав її. Та в жорнах вони б однаково нічого не знайшли, бо річ, яка там була, Ліда сховала в мармурову голівку й залишила у Соумара,

— У Барбаросси, — мовив Трампус. — А Барбаросса — це ж ви? Куди ви поділи ту річ, яка була в голівці? — погрозливо спитав він.

— Нікуди… Знаєте що? Надворі чекає машина, давайте поїдемо спочатку до Ліди, може, я їй потрібен, а тоді спробуємо знайти Клубічка. Ну й наївний же ви! Невже так важко здогадатися, що ту річ із голівки витяг він? Не бійтеся, вже кілька годин вона в надійних руках.

— Чому я вам повинен вірити? — безпорадно спитав Трампус.

Перш ніж Соумар встиг відповісти, прочинилися двері, і втомлений голос, сміючись, мовив:

— Парубче, Соумарчик має рацію. Я ту річ із голівки витягнув і передав у надійні руки. А те, що ти взяв, ми приготували для Гейтманека, він-бо теж уплутався в цю справу — не без твоєї участі… Хто б міг подумати? Між іншим, тобі відомо що-небудь про пана Шашека з Брно? Треба йому обережно сказати, що його дружина… Але він дізнається з газет.

— Що ж це таке? — вигукнув Трампус. — Клубічку, я нічого не розумію!

— От і гаразд, — ще тихше мовив Клубічко, — бо коли б ти розумів… Боже милий, ну й було б мені від тебе… дарма що я зовсім не винний. Я ж тільки дотримувався нашої угоди. А тепер — бувай здоров. До зустрічі в мене аж на святого Вацлава — знаєш чому, але нікому анічичирк. Я зараз кудись сховаюсь, а то ще відлупцюєш. Ну, до зустрічі на святого Вацлава!

І зник так швидко, що аж не вірилося, що іще зовсім недавно Соумар тягнув його до швейцарської.

— Може, хоч ви поясните? — звернувся Трампус до Соумара.

— А чого ж, — погодився той, — тільки якщо ви анулюєте свій наказ на арешт. То як? Ну, тоді добре. Сідайте й слухайте. Або ще ліпше — ходімо зі мною до машини, і я вам дорогою розповім. Гадаю, Ліді я потрібен зараз більше, ніж вам.

Завівши авто, почав:

— Спершу про мене. Прийшов я до цього, як той горезвісний Пілат до Креза…

ПРИГОДНИЦЬКІ ПОВІСТІ ЕМІЛА ВАХЕКА

Еміл Вахек (1889–1964) прийшов у літературу як сучасник І. Ольбрахта, братів Чапеків, М. Майєрової та М. Пуйманової. В різні періоди своєї творчої біографії Вахек пробував своє перо то в царині журналістики й публіцистики, то в галузі новелістики й повістярства, то в драматургії. Перші книги його оповідань з'явилися наприкінці першої світової війни і в двадцяті роки, коли Чехословацька республіка здобула незалежність: «За фронтом» (1916), «Решето» (1918), «Подих смерті» (1920), «Бунт проти бога» (1921) та ін. Вибране з цих і пізніших збірок письменник видав у повоєнний час книгою «Життя йде далі» (1956).

В 20—40-і роки до звільнення Чехословаччини від фашистської окупації Е. Вахек видав добрий десяток збірок оповідань і не меншу кількість романів, серед яких була й трилогія «Хам Динибил» («Багряний сад», 1926; «Свята», 1929; «Дванадцятьма голосами «за», 1931), а також цілу низку п'єс: «Убогий блазень» (1922), «Бенедьо» (1936), «Піч» (1936), «Вірна вдова» (1938) та ін.

Проте ні проза, ні драматургія Е. Вахека тих років не здобули йому широкого визнання і не стали яскравим явищем у тодішній чехословацькій літературі. На довоєнній творчості Е. Вахека дещо позначилась суспільно-політична інертність, ліберально-демократична поміркованість письменника. З довоєнного доробку Вахека-романіста критика й читацька громадськість виділяють роман «Бідилко» (1920), інсценізація якого мала успіх у глядачів.

Більшої суспільної ваги набуває творчість письменника після звільнення Чехословаччини від фашизму. Кращі твори Е. Вахека цього періоду мають гостре антифашистське спрямування, автор виявляє соціально-класовий підхід до розкриття дійсності. Своїми новими романами «Втрачена посмішка» (1945), «Північне сяйво» (1956) письменник стає в ряди тієї літератури, що у повоєнні роки розвивається під знаком гострої критики зрадницької політики чехословацької буржуазії, яка напередодні другої світової війни в ім'я своїх класових інтересів пішла на змову з гітлеризмом.

За тематикою і політичним спрямуванням повоєнні романи Вахека перегукуються з такими відомими антифашистськими творами М. Пуйманової, як «Гра з вогнем» і «Життя проти смерті». Вивчаючи матеріали політичної підготовки й розв'язання другої світової війни, Е, Вахек поряд з романами пише великий цикл публіцистичних нарисів «Німецька війна» (1945–1947), у яких на документальному матеріалі викриває підступну закулісну гру гітлерівської і західноєвропейської дипломатії в торгах за Чехословаччину.

Робота над архівними документами й особистий життєвий досвід підказують письменникові й гострі пригодницькі сюжети, до яких він охоче звертається в останні роки життя. Так з'являється один з найчитабельніших творів Е. Вахека — повість «Справа про дев'ятнадцять роялів».

…

* * *

Близька до «Справи про дев'ятнадцять роялів» за своїм пригодницьким характером друга повість Еміла Вахека «Чорна зоря». В ній продовжують діяти два герої з попереднього твору, співробітники служби чехословацької безпеки Трампус і Клубічко. І в цій повісті вони так само сумлінно виконують свій службовий і громадянський обов'язок, стоять на сторожі інтересів народу й батьківщини. І саме завдяки тому, що Трампус і Клубічко виступають невтомними ентузіастами своєї професії, розвиток подій відбувається напружено і динамічно. Хоч головна пригодницька лінія сюжету в «Чорній зорі» менше пов'язана з суспільним життям країни, та все ж основна пригода і тут розвивається від імпульсивного поштовху реального історичного факту.

Відомо, що «мозковий трест» гітлерівської воєнної машини в останні місяці війни посилено розробляв і випробовував різні типи ракетної зброї, на яку очманілий фюрер покладав великі надії. З допомогою ракет Гітлер сподівався виграти вже програну війну. На різних ділянках фронту гарячково перевірялися бойові якості нової зброї, вдосконалити яку фашистам, проте, вже не вдалося.