Татарський острів, стр. 54

— Дивно, — недовірливо заперечив майор Нікітін, — дуже дивно. Чому ж він не допоможе вам виявити ворожу агентуру, яка на протязі тривалого часу діє у вашому загоні і завдає вам таких дошкульних ударів?

— Дуже просто, товаришу полковник, — пояснив Вершина, — генерал фон Лау керує шпигунсько-диверсійними школами на Україні. Списки агентів, яких засилають в партизанські загони та підпілля, знаходяться у віданні п'ятого відділу гестапо. Керує цим відділом групенфюрер Макс Заукель, і, зрозуміло, ми не маємо можливості користуватися його інформацією. Всі наші намагання заслати людей в цей відділ кінчаються невдачею. Місяць тому гестапівці викрили і розстріляли нашу розвідницю, яка намагалася влаштуватися перекладачкою в підрозділ цього відділу. Єдине, що нам пощастило зробити, — це підіслати до Заукеля ще одну нашу розвідницю під виглядом коханки. Але ніякої важливої інформації вона ще не зуміла поки що нам передати.

— Гаразд, товаришу лейтенант, — примирливо відповів Нікітін. — Тепер картина трохи прояснилася. У нас нема підстав не вірити вам чи звинувачувати вас у бездіяльності та байдужості. Ваш загін зазнав тяжких втрат. Але й ваші розвідники зуміли провести ряд важливих, я б сказав, одчайдушних операцій і здобути надзвичайно важливу інформацію. Особливо хочу відзначити засилку своїх людей в шпигунсько-диверсійні школи. Це просто чудово. Наказую всім, хто потрапив у ці школи, вчитися на «відмінно», сумлінно виконувати накази своїх вчителів і ні за яких обставин «не спіткнутися». Діяти лише тоді, коли вони опиняться в підпіллі, в партизанському загоні або ж на нашій території. Кожна наша людина в фашистській диверсійній школі — велика цінність. За це всім, хто причетний до цієї справи, велика подяка від Центру.

Командир загону поглянув на присутніх, запитав:

— То які ж рішення має прийняти наша нарада? Я вважаю, що ми маємо можливість створити за два тижні п'ять груп підривників. Невдовзі до нас має прибути група київських підпільників. Це ще додаткові три групи. Як ви вважаєте, товариші? Яка ваша думка?

— Згода! — почулися голоси присутніх.

— Будемо просити Центр, — продовжував Коваленко, — виділити нам потрібну кількість валюти. Гра, як кажуть, варта свічок. Я глибоко переконаний, що необхідно й далі підтримувати стосунки з генералом фон Лау.

— Ваша пропозиция буде передана в Центр! — голосно відповів майор.

Після закінчення наради Нікітін запропонував Вершині пройтися понад лісовою річечкою Серебрянкою, поговорити, порадитися, як краще вирішити основне завдання Центру.

— Здається, «нараду» ми провели на належному рівні, засіяли «поле» добірним «зерном», — сказав майор, коли вони підійшли до річки. — Тепер лишається лише терпляче чекати на «врожай». Не заздрю я Лау. Не зносити йому голови, Іване Петровичу, після вашої такої переконливої доповіді. Перетрусять гестапівці і свої шпигунські школи. Добре, що вам пощастило натрапити на Зоряну кімнату і мати такого помічника, як Німець. Хлопчину необхідно представити до урядової нагороди. Довго б ще міг Консул чинити чорну справу зі своїми мікрофонами. Хай тепер і нам послужить фашистська техніка. З часом варто підготувати ще одну «нараду». Матеріал для неї знайдеться.

Майор піднявся на високий, стрімкий берег, мовчки дивився на річку, на її зелені береги, зарослі очеретом та густою вільхою. На протилежному березі по мілині ходила родина лелек. Птахи час від часу злітали в повітря, кружляли над річкою і знову припадали до землі.

— Скоро Полетять у вирій, — зажурено озвався лейтенант, — от і хвилюються. Не хочеться птахам залишати рідні місця, хоча й чатує зараз на них страшна небезпека.

Майор поглянув на лелек і мовчки пішов уздовж берега.

— Про що думаєте? — запитав лейтенант.

— Поглянув на лелек, — відповів майор, — і пригадав свою родину. В мене п'ятеро дітей. Троє синів і дві дочки. Найменшому сину — півтора року. Поїхали на схід ще восени минулого року. Довелося і їм, як цим лелекам, залишати рідні, обжиті місця. Як вони там — не знаю. Давно не одержував листів. І водночас думаю про Татарський, — продовжував Нікітін. — Центр вимагає прискорити здійснення операції. Підземні склади необхідно ліквідувати. Треба ще раз оглянути підходи до острова. Хочеш не хочеш, а доведеться брати його штурмом. Хоча й розумію, що захопити таку «фортецю» дуже й дуже важко. Тут треба розробити якусь несподівану, оригінальну операцію. От і ламаю голову над вирішенням цього питання. Дещо прокльовується, але треба знайти найбільш зручний шлях, щоб проникнути на цей триклятий острів.

— На Татарський, — лейтенант нахилився, підняв загублений кимось пістолетний патрон, поклав його в кишеню, — є гатка. Проклали її наші, як відходили за Прип'ять минулим літом. За рік вона утрамбувалася, осунулася, вкрилася водою. Але там неглибоко. По пояс дорослій людині.

— Це добре, — повеселішав майор, — може, через ту гатку пощастить непомітно переправитися на острів. Завтра вночі й підемо на розвідку.

Розділ п'ятнадцятий

НЕСПОДІВАНИЙ ПОЄДИНОК

Увечері на Юрка чекала несподівана звістка. Мати розповіла, що в село повернулася вчителька Ольга Трохимівна Труш. Поселилася в хаті евакуйованого вчителя фізики, неподалік Берегових. До війни вона викладала в школі ботаніку та зоологію. Учні захоплено слухали її уроки і чимало з них після закінчення школи ставали лісниками, садоводами, селекціонерами. Для кожного учня Ольга Трохимівна вміла знайти захоплюючу справу. Одразу ж, як тільки прибула в школу, створила ботанічний гурток. Учнів не примушували відвідувати заняття гуртка, приходили лише бажаючі, але скільки їх було, тих бажаючих! Збиралися в найбільшому класі, бо для всіх не вистачало місця. Юрко й зараз пам'ятає барвисту афішу, яка оголошувала про перше заняття гуртка. Закінчувалася вона закликом: «Приходьте всі, хто любить зелений дивосвіт, хто хоче збагнути його таємниці».

Ольга Трохимівна ще студенткою педагогічного інституту брала участь у кількох експедиціях, побувала в Середній Азії, на Далекому Сході, на Памірі. Їй пощастило побувати навіть на віддалених полярних островах і спостерігати за життям морських котиків.

Принесла вчителька на засідання гуртка багато фотографій, на яких були зображені учасники наукових експедицій, показала рідкісні рослини, розповіла про дивовижні, захоплюючі знахідки. Ольга Трохимівна роздала насіння жень-шеня, порадила висіяти його в своїх садках, розповідала, як треба вирощувати цю рослину.

Посіяв Юрко женьшень у своєму садку. Як не доглядав — не проросло насіння. А Люда Щербань ходила справжньою іменинницею. На її невеличкій грядочці з'явилися паростки таємничої рослини. За три роки женьшень підріс, і школярі часто приходили поглянути на «корінь життя».

Восени посадили горіховий сад, і майже всі дерева прийнялися, зазеленіли, пішли в ріст. Зібрали й колекції грибів, лікарських рослин. Чимало учнів за порадою Ольги Трохимівни посіяли на дослідних ділянках новий сорт пшениці «Безоста-І». Над її удосконаленням та поліпшенням працювали відомі селекціонери. Юрко теж посіяв на своїй ділянці «Безосту-І», носив воду з колодязя, поливав грядку. На очах творилося справжнє чудо. За ніч більшало колосся, наливалося важке добірне зерно. Пшениця піднялася така висока, що майже сягала Юркових плечей. Нарешті настали жнива. Почалися вони і на шкільних ділянках. За наказом голови колгоспу привезли невеличку молотарку та ваги. Молотили снопи з кожної ділянки окремо, зсипали його в мішки і ставили на ваги.

Юрко зібрав найбільший урожай пшениці. Невеличка діляночка дала два центнери й чотири кілограми добірного зерна. Такого врожаю з такої площі ніхто ще не збирав у селі. Це був рекорд. Хлопця привітав голова колгоспу і першому на піонерській лінійці вручив путівку на сільськогосподарську виставку в Москву.

Такі ж путівки вручив він і піонерам Люді Щербань, Володі Карпенку, Максиму Коломійцю, Валері Зазірному. Мали їхати в Москву наступного літа. Та не поїхали — завадили фашисти. Нема вже в живих Люди Щербань, Максима Коломійця, Валерія Зазірного. Заросли бур'яном шкільні ділянки. Поліцаї обснували колишнє шкільне подвір'я колючим дротом, вимурували кам'яні доти.