Жадані пороги землі, стр. 57

— Ну, що скажеш? — не стерпіла Рута.

— У тебе лише пейзажі, — сказав м’яко я. — Жодного портрета. Навіть натяку на людську присутність. Мабуть, тому так чудово вдається природа. Пробач. Вчені мистецтвознавці пояснили б це вишуканіше. Ти вкладаєш у зображення дерев, скель, снігу більше душі, ніж є насправді. Річ стає гуманною.

— Це погано? — виклично спитала Рута.

— Це неприродньо. А відтак суперечить твоїм переконанням про злиття з природою. Ти боїшся малювати людей, Руто. У день, коли зробиш свій перший портрет, ти мислитимеш інакше.

Рута взяла мене за руку і, мов дитя, вивела з кімнати. Ми знову опинилися в залі, де німо стояв електронний сторож— музейний експонат, кумедно розчепіривши лапаті руки-турнікети.

— Ось твій Россінант, лицарю, — сказала вона. — До виходу він тебе у всякому випадку довезе. А далі? Як ти діставався у Бамако?

— Електробусом, — підкреслено мовив я.

Рута стріпнула важкою гривою смоляного волосся, закусила пасмо зубами — цю звичку я пам’ятав зі школи,

— Улаф… — сказала вона. — Улаф привіз, негідник. Ну, йди до нього, побазікайте. А я, дурепа, думала-тебе громадськість направила перевиховувати.

— Скажи, Руто, — спитав я, поволі задкуючи про всяк випадок, — Соммерс — ваше родове прізвище? Звідки воно походить? Ти повинна знати, адже африканці дуже шанують родинні перекази.

— З початку віку, — сказала нерозуміюче вона. — Коли усталився звичай робити родове прізвище жіночим. У пам’ять про видатного предка. Спитай Чорного Сарторіса, він якийсь мій далекий родич. Ех, Арте, знайшов зараз, чим цікавитись… Ніколи у тебе не було відчуття часу, відчуття моменту.

Крутнулась на місці і побігла геть — мініатюрна, гублячись у хаосі експонатів, — як поранений звір у свою нору.

Якого дідька дель Корн привіз мене сюди?

Так я йому й сказав, коли сів у електробус.

Сонце палило нещадно, і, можливо, тому слова були менш вишукані.

— Мабуть, пити хочеш? — співчутливо спитав Улаф. — Хочеш цитринового соку?

Зі спинки сидіння вигулькнула пружна трубка з насадкою для пиття. Я гнівно відштовхнув її від обличчя.

— Якого біса ти привіз мене сюди? Вплинути на Руту? Вона ж навіжена зовсім.

— Ну, припустимо, не зовсім, — сказав примирливо дель Корн. — Суспільні симптоми, наприклад, підмітила правильно.

— А ти звідки знаєш?

— Через твій браслет. Так от, усі гнівні слова на її адресу цілком можеш адресувати собі. Повір, Арте, я бачу ситуацію виразніше, без нашарування гніву чи страху. Рута Соммерс просто на іншому полюсі соціальної шкали, її розпач через кризу суспільної етики — суто жіночий. А ти по-чоловічому активний. Та далекоглядності у вас однаково — нуль. Вона така сама, як ти.

Я відчув себе, як проколота повітряна куля. Стріпнув головою, відганяючи досаду. Браслет кольнув тонізуючим імпульсом — минулося. Чи надовго?

— Ну, гаразд, Улафе. Вважай, що ти мене остудив. Хитрун. Що далі?

— А далі, — серйозно сказав дель Корн, — потрібно вислухати “іншу думку”. Ми їдемо в Сент-Екзюпері. Інспектор Кайзерлінг чекає на нас з самого ранку.

9

Башти й вежі псевдокосмічного стилю зринали в небо сяючими верхів’ями — ми під’їжджали до Сент-Екзюпері. Колись давно, на початку двадцятого століття це місце в Західній Сахарі називалося Кап-Джупі, або іспанською — Ріо-де-Оро. Тут був маленький проміжний аеродром однієї з перших повітряних ліній Тулуза — Дакар, де 1927 року працював письменник і філософ, що став одним з натхненників людей космічної ери, — Антуан де Сент-Екзюпері.

Колосальний пам’ятник на сліпучому постаменті пронісся повз нас.

— Збав швидкість, — сказав я. — Уже місто.

— Бачив? — сказав Улаф. — Постамент із чистого хрому. Подарунок меркуріанців. А за швидкість не турбуйся. Я бачу дорогу на багато кілометрів вперед.

Місто Сент-Екзюпері закладалося ще перед роззброєнням на кошти ЮНЕСКО, як меморіал, але потім вирішили, що Сент-Екзюпері буде одним із центрів ООН на узбережжі Атлантики.

— Хто такий цей Кайзерлінг? — поцікавився я.

По дорозі вдалося трохи поспати, і я почувався дещо бадьоріше.

— Флеш-інспектор ООН.

— Якого відділу?

Дель Корн трохи помовчав і сказав:

— Комісії.

Комісія не належала до постійних органів ООН. Після того як скасували Раду Безпеки, у виняткових випадках, як-от було з “підводним бунтом” людей-риб, скликали комісію. Постійні представники ООН мали право набирати в тимчасовий штат комісії фахівців, яким надавався статус флеш-інспектора. Такий інспектор “разового користування” розслідував один із ланцюгів загальної проблеми, після чого повертався до свого основного фаху.

— То який же його основний фах? — поцікавився я.

Улаф чомусь гмикнув і нічого не сказав. Електробус помітно притишив хід, хоча транспорту на вулицях Сент-Екзюпері було обмаль.

На парапеті, який відділяв восьмирядне шосе від хідника, я побачив постать. Спершу подумав, також пам’ятник. Але “пам’ятник” привітно змахнув рукою, і Улаф відчинив двері. Я не встиг отямитися, як чоловік скочив до салону електробуса. Улаф піймав його силовим полем дверей, як класний гравець у бейсбол ловить широкою рукавицею-пасткою тугий м’яч.

— Ого! — сказав я. — Виучка першокласна!

Дель Корн не озвався, наче його не існувало в природі. Ну, що ж, озирнемося і помітимо інспектора Кайзерлінга, який вже пройшов між кріслами, сів і терпляче чекає.

Інспектор широко й привітно посміхався, тонкі губи розтяглися, показуючи чудові зуби. Видовжене обличчя, темні, але холодні очі. Коротке густе волосся. Якби Кайзерлінг, шанобливо вклоняючись, при цьому перевернувся горічерева, то став би ще більше схожий на акулу. Привітну акулу у статусі флеш-інспектора комісії. Ось вона, “інша думка”. Що ж, послухаємо.

— Що вас цікавить? — спитав я.

Звертання “старший” можна опустити, інспектор приблизно мого віку і в цивільному.

— “Аякс”, — коротко сказав Кайзерлінг.

Оце так стиль! Відразу бика за роги. Легше, інспекторе, легше!

— Зверніться в Раду Космофлоту, — люб’язно порадив я. — Космічні станції в їхній компетенції.

— У вас не зовсім правильне уявлення про компетенцію Космофлоту, — сказав Кайзерлінг.

— А у вас в ООН геоцентрична гарячка, — огризнувся я. — Самі хоч раз у житті за орбіту виходили?

— Нині Земля теж під загрозою, — ухильно сказав інспектор. — І без вашої допомоги не обійтись.

— Овва! — удавно здивувався я. — Поясніть чому.

Електробус мчав щодуху окружною дорогою.

— А от чому. Прослідкуємо деякі деталі вашої біографії. Космофлот змалечку оточив вас нечуваною опікою. Між іншим, після школи спостерігачів вам належало прибути за призначенням на Місяць. Проте Сарторіс Нгама особисто скерував на “Аякс”. Чим це пояснити? Без стажу, досвіду, якихось особливих здібностей…

— Спасибі, — пробурмотів я.

— Ну, годі вам. Глибоководна станція не в рахунок. Хоча тоді виявилось, що є і дипломатичні здібності, й відвага. Нгама завжди вихвалявся цією історією. Схоже, що Космофлот хоче використати вас, як козирну карту у своїй грі.

— Якій ще грі? — посміхнувся я. Але, здається, не дуже природно.

— Скажімо, з дозорцями, перевербованими іншою цивілізацією, — незворушно сказав Кайзерлінг і раптом теж посміхнувся.

Здорово це у нього виходило! Контрастно.

— А до чого тут “Аякс”? Я, до речі, не збираюсь туди повертатись. Чи комісія ООН уже вирішила за мене?

— Я не маю повноважень зараз звернутися до вас, Арте, від імені ООН. Ця зустріч — моя власна ініціатива, тому вона така екзотична, — сказав Кайзерлінг, і тут у свідомості моїй немов спалахнуло яскраве світло — я аж примружився на флеш-інспектора. Дуже виразно знову побачив, як він стрибає з парапету в електробус Улафа.

— А ви мене дурите, інспекторе, — сказав я, посміхаючись, на цей раз від щирого серця. Завжди, коли ситуація ставала виразнішою, хоча й небезпечнішою, у мене зникало напруження. — Дурите. Ви працюєте у Космофлоті. І ООН не має права вас, зацікавлену особу, використовувати як флеш-інспектора.