Жадані пороги землі, стр. 50

Вогненний батіг оперіщив землю переді мною — стій, ні кроку далі! Потужна хвиля кинула мене на землю, покотила вбік. Напруживши всі сили, я вперто підвівся.

Знову кинуло долілиць — і знову підвівся, уже сильнішим, але ще не випробуваним у двобої. І раптом збагнув: поєдинок почався, навіть не зараз, а ще там, на “Аяксі”. Там проросло гірке коріння духовного зростання, яке щойно дало позаземне бачення себе і Всесвіту. Я відчув, що водночас уособлюю собою все побачене — степ, Землю, всіх людей, Сонячну Систему, і навіть прибульців, котрі так вперто і нерозумно прагнуть мене знищити. Але це помилка, я зараз їм поясню, для цього й підвівся з навкарачок, як первісна людина, прагнення до пізнання якої ще не отруєне гіркотою власного досвіду. А мене спонукає до дії туга пружина абсурдного непорозуміння.

Яскраве світло вдарило в очі: певно, хотіли мене роздивитись. Я пішов упевненіше, прямо на холодне світіння, широко розкривши руки, — жест, древній і простий, що свідчив про добрі наміри. Від хвилювання ніяк не міг порахувати кроки, створювалось враження, наче тупцяю на місці, дратувався, але розумів своє безсилля. Промінь прожектора сліпучою дорогою вистелився у нескінченність і поглинув усе, навіть космічне бачення.

Силкувався згадати “психічну заставку” — на випадок, якщо прибулі читають думки. Коротенький текст про миролюбність та доброзичливість вивчив ще в дитинстві, легко, як лічилку. Але в пам’яті зринали лише окремі слова про небо і землю — напевне, тому, що безліч разів падав на випалену сонцем і вибухами твердь і, підіймаючись, бачив іноді між клаптиками дивного зеленуватого туману щілину реального, денного неба Землі. У цьому двобої склалося нове, дивне закляття, яке я шепотів чи повторював подумки, щоб зберегти свідомість — усім, усім вистачить неба і землі… І знову широко розкрив обійми.

Знову впав долілиць, затерплі руки вдячно відізвалися опертю. Вцілившись у твердь землі, мої пальці наштовхнулись на щось неприродньо тверде і гладеньке. Пластик.

Я більше не квапився з миролюбними жестами. Навіть навпомацки безпомилково розпізнав слизький циліндр вакуумної міни. Вони викликали потужну повітряну хвилю, яка наповнює миттєво утворений вакуум. Такі міни використовували пожежники.

Хтось замінував можливе місце висадки. Навіщо? Адже бойовий ефект такого пристрою нікчемний. Помилка? Провокація? Неможливо!

Почув, як раптом запульсував рубіновий вогник дистанційного підривача. У ту ж мить я, відкинувшись на спину, пожбурив її геть. Було вже пізно. Хвилею втиснуло в землю так, що потемніло в очах. Якби не скафандр, задихнувся б. Останнє, що побачив внутрішнім, космічним зором, — людина, що лежала навзнак з розпростертими руками, наче обіймала когось — прибульців, степ чи небо, яке починало світліти. Втрачаючи свідомість, збагнув, що це я сам…

Я розплющив очі і побачив білу стелю. До тіла повернулася чутливість, спина нарешті пізнала розкіш лікарняного ліжка. Повернув голову — трохи боліли в’язи. Вішак з новенькою формою спостерігача, тропічний варіант. Отже, я у школі спостерігачів у Дакарі. Західна Африка. Рідні пенати.

На протилежній стіні висів голографон зв’язку, перша модель. А може, просто в стилі “ретро”. Чорний Сарторіс любив антикварні речі. Я сів на ліжко. Крізь відкрите вікно долинав гуркіт близького Атлантичного океану. П’янко пахло водоростями — вночі, певно, був шторм.

Коли я перевів погляд, Сарторіс Нгама вже стояв під стіною, руки схрещені на грудях. Він трохи іскрився зсередини: справді, старий голографон, зображення нечітке, і наскрізь проглядається.

Нгама дивився спокійно й непроникно. Потім повільно розтулив товсті негритянські губи і вимовив:

— Спостерігач Арт дель Ур! Як директор школи спостерігачів і уповноважений Ради Космофлоту, офіційно вибачаюсь за незручності під час перевірки. Вас допущено до перепідготовки з найвищою оцінкою.

Від бурхливої реакції мене втримало те, що слова Нгами, можливо, також свого роду випроба… На стриманість. Але рука несамохіть намацала біля ліжка стілець. Чорний Сарторіс розуміюче посміхнувся і зник. Ніжки стільця було надійно пригвинчено до підлоги.

5

Біля виходу, спершись на одвірок, куняв черговий — молодий курсант у білій формі. Таку носили новачки та вищі керівники Космофлоту, символізуючи циклічну безперервність навчання. Школа пілотів була масовим навчальним закладом, не те що школа спостерігачів, де пілоти продовжували навчання після конкурсу. Хлопців посилали на вахту згідно старого ритуалу, якого Чорний Сарторіс дотримувався неухильно.

Я голосно чхнув, і хлопець зреагував, але без запопадливості. Нівроку витримка. Виструнчився і поглянув на мене з цікавістю, яку, втім, непогано приховував як на свій вік. Справжній спостерігач, певне, для нього був втіленням мрії, уособленням чеснот космонавта.

— Як звати? — спитав я з удаваною суворістю. Не дуже подіяло

— Арсен соль Гріссом, старший.

— “Соль”? Не чув такого пост-імені.

— Це означає, — чітко відрапортував хлопець, — що батьки не земляни, але за їхнім бажанням дитина виховувалась на старій планеті.

Я глянув на курсанта пильним поглядом. На вигляд років тринадцять-чотирнадцять, смаглявий, зеленоокий. Стрункий, звичайно. Незграб тут не буває. Намагається триматись незалежно, але хвилюється. Поправна біда. Зараз встановимо “контакт третього рівня”…

— А на колону вилазив? — нахилившись, прошепотів йому на вухо.

— О! — тільки й спромігся видихнути хлопчак. — Авжеж, старший!..

У вестибюлі школи Пілотів височенні хромовані колони сталагмітами впирались у вітраж стелі: “Викрадення Гераклом яблук з саду Гесперид”.

Курсант-новачок мав видертись по гладенькій колоні й торкнутись зображення яблука. Металеві стовпи були під постійною невеликою напругою — для іонізації повітря. При легкому дотику вона майже не відчувалась, але довше триматись голіруч — завдання малоприємне. Тож на ритуал давалось три хвилини після півночі, коли струм вимикався.

Хлопчаки свято вірили, що їхнє ритуальне випробування — абсолютна таємниця для старших. Оптику, сховану у вітражі, підлітки розпізнавати поки що не вміли і дивувалися, звідки старші знали про їхню “неформальну” поведінку.

Я змилостивився над черговим, з якого вмить спала полуда настороженої статечності, і сказав:

— Не турбуйся, соль Гріссом. Я сам вилазив.

— У школі пілотів? І стали спостерігачем? Я теж хочу.

Я обійняв соль Гріссома за плечі і вивів надвір. Голос океану став виразніший. На такому звуковому тлі якось негоже було говорити про дріб’язкове. Я сів на широку сходинку біля дверей школи і майже силоміць посадив хлопця поруч — той усе ще намагався виструнчитись.

— Посидь трохи. Ще нарапортуєшся.

— Я на посту! — палко заперечив курсант, втім, не особливо пручаючись.

— Ми усі на посту. Усі, хто в Космофлоті. Хто на землі, на інших планетах, космічних станціях. Людська природа така.

— А на Землі це зовсім не помітно, — озвався хлопець. — Тут статечно, спокійно. Навіть у школі. Скажіть, чому так? Я вчив про різні винаходи, але це було так давно. Невже усе вже відкрили? І я не зроблю в житті нічого подібного?

— Важливо те, що ти живеш, — відгукнувся я. — А винаходи… Рух завжди був кількісний або якісний. Ні, характер змін, які можна спостерігати, він різний, розумієш?

— Розумію. Тільки іноді здається, що найкраще вже позаду, мої можливості лишилися там, у героїчному, але глибокому минулому. І тоскно якось. Наче спізнився народитись. Може, в спостерігачах поталанить. Вчуся добре, і вчителі казали, що шанс є. От би рекомендацію спостерігача… Не візьмете до себе на стажування?