Жадані пороги землі, стр. 49

4

Ми не вимагаємо безсмертя; але нестерпно бачити, як вчинки і речі втрачають свій сенс. Тоді виявляється порожнеча, що оточує нас.

Антуан де Сент-Екзюпері. “Нічний політ”

Я востаннє підійшов до приладів, щоб перевірити радіопеленг, коли раптом з динаміків почувся владний чоловічий голос:

— Пасажир корабля 753! Пасажир корабля 753!

Відповідати належало обов’язково. Я неохоче зірвав з передавача пломбу.

— Говорить 753-й, Арт дель Ур спостерігач станції “Аякс”.

— Командир космоплана “Австралія” Макс дель Зонг, по паролю “контакт третього рівня”. Беріть управління 753-м на себе, проведемо стиковку. Наказано терміново доставити вас на Землю.

Оце так номер. Сталося щось незвичайне, якщо довелося порушити роботу рейсового транспортника, зірвати графіки підльотів… Та й підібрати когось на маршруті у Космосі — не тріску з землі підняти. Проте дель Зонг назвав пароль, і треба виконувати наказ.

Щойно за мною зачинилися двері шлюзу “Австралії”, космонавт допоміг зняти скафандр і простягнув кілька пігулок.

— Ось, прийми. Повний набір: адаптаційні, карантинні, імунні, і ще там якісь…

— А навіщо адаптаційні? Адже я проходитиму Адаптаційний центр на Місяці й на Землі.

Космонавт заперечно похитав головою. Я зауважив, що він поводить себе якось непевно. Мабуть, новачок.

— Певно, що ні, раз лікар дав таку вказівку. І командир підтвердив, — сказав космонавт з “Австралії”.

Знизавши плечима, я ковтнув крихітні різнокольорові кульки — одні зразу ж розтали в роті, інші несподівано теплою грудочкою притлумили легке почуття голоду, треті кисло освіжили піднебіння і додали бадьорості. Бадьорість переросла в піднесеність, легкість духу, і я непомітно провалився у сліпучу блакить веселого забуття.

Не знаю, скільки часу це тривало. Нічого подібного я досі не відчував. Напевне, такою має бути легка смерть. Або нове народження. Відчуттів не було ніяких. Більше того, майнула мить, коли немов би й не існувало мене. Потім настало щось схоже на раптове пробудження після яскравого сну, зміна однієї нереальності іншою…

Я сидів під великим каменем у безкрайньому степу. Перше, що зауважив, — на мені чомусь уже не сріблястий космічний комбінезон, а легкий жовтогарячий скафандр високого захисту. Шолом лежав поруч, на контейнері.

Самопочуття чудове. Але кому, в сопло, заманулося доставити мене сюди, на Землю, у такий загадковий спосіб? Браслет мовчав, отже, загрози для здоров’я нема. Я підвівся і відкрив контейнер. Повний комплект для спостерігача. Єдине, що мене справді порадувало з цих іграшок, — голографічний передавач. Я увімкнув сигнал виклику, піймав відповідь і скерував промінь на землю за кілька метрів від себе.

Сарторіс Нгама з’явився у всій величі директорського мундира. Біла куртка з короткими рукавами і шорти, блакитні еполети, позументи, нагороди… Земляни завжди тяжіли до таких забав, умови їх не обмежували, як, скажімо, практичних космонітів.

— Вітаю, старший! — виструнчився я, наскільки дозволяв скафандр. Сподіваюсь, виглядало це достатньо іронічно.

Нгама, а точніше, його об’ємне зображення посміхнулось.

— Витримка непогана, Арте. Чекаєш пояснень? На космоплані “Австралія” за моїм наказом тебе приспали: твій організм піддавався надто стрімкій зміні подій, а це шкодить психіці. Ти ж мені потрібен тут у якнайкращій формі. Потім тебе помістили в аварійну капсулу, яку запустили по променю радіомаяка нашої плавучої бази, коли космоплан пролітав над Атлантикою.

— Чого там, — зітхнув я. — У школі бувало й крутіше. Але навіщо все це?

Нгама пожував товстими губами, від чого став схожий на присоромленого гіпопотама.

— Цей степ, де ти опинився, знаходиться на протилежному від Атлантики боці земної кулі. Ніякий літак не встиг би тебе доставити сюди так швидко. Врахуй ще депресію від зміни поясів часу… Усіх прибулих спостерігачів ми розкидали по Землі з допомогою кабіни — “Т”.

Я не повірив своїм вухам: ідея нуль-транспортування вже давно зав’язла у загальній кризі винахідництва, адже після появи вітану з його універсальними можливостями попит на радикальні ідеї згас.

— Але ж досі всерйоз не займався підпросторовим переміщенням людей… Чому пішли на такий, — я хотів сказати: “ризик”, але затнувся, — експеримент?

Сарторіс Нгама махнув рукою.

— Дай Конг об’явився на засіданні Ради Космофлоту, старший дозорців. Підкинув кілька ідей з нуль-транспортування… Геніальні ідеї, між іншим. Думається мені, що не сам він їх винайшов. Вловлюєш?

— От і спитали б. Як старого знайомого.

— Ага. Сам спитаєш при нагоді. Він зник, так як і з’явився.

— Виходить, байка про те, що дозорці вступили в контакт — правда?

— Так, — кивнув головою Нгама, — Крім того, він повідомив про їхній візит.

— Інопланетян?

— Авжеж. Але місце приземлення не сказав. Лише час. Вже зовсім мало лишилося. А місце… У них інша система просторової орієнтації. Ми розбили можливі райони приземлення на квадрати і мобілізували всіх спостерігачів. Ось тому ти тут.

— Ясно, — сказав я, підводячись. — Спасибі за чудову апаратуру. А скафандр… Може, залишите щось одне: або прилади, або мене? Однаково вони сядуть не тут, побачите.

— Не скигли, — суворо сказав Чорний Сарторіс так, наче я був чотирнадцятирічним хлопчиськом, його учнем. І зник.

Я подивився на браслет, за земним часом минула дванадцята. Куца тінь біля каменя зникла і знову почала рости, вже з іншого боку. Я пішов туди, сів і примружився, дивлячись на безхмарне небо. А чи не позасмагати? Ніхто сюди не прилетить, факт. Контакт нульового ступеня. Таке моє щастя.

І тут раптом стало тихо-тихо. Тобто, тихо було й раніше, а зараз зник навіть звичний шелест вітру. Запав легкий присмерк (опівдні!), як під час затемнення. Поглянув на небо. Сонце було на місці, ніщо його не затіняло.

Навіть навпаки.

Довкола знайомого сліпучого диска з’явилось ще три, менших. Я прожогом одяг шолом і опустив світлофільтр. Диски збільшувались, множачи, як велетенські лінзи, блиск сонячного проміння. Їхні контури почали коливатись, повітря пашіло жаром.

Часу на корекцію приладів уже не було. Я заліг у траву, як перед цим щойно кіт, і почав настроювати оптику шолома. Вчасно, бо диски швидко приземлились, здійнявши хмару непроглядної куряви, що котилася вусібіч важким зеленавим туманом. Через хвилину він повільно розсіявся, і перед очима завиднілися контури трьох сочевицеподібних корпусів. Блиснули отвори, зарухалися постаті, виносили якісь пристрої, швидко монтували їх біля кораблів. Здалеку прибульці у темних скафандрах виглядали, як люди.

Раптом гострий рубіновий промінь прорізав зеленуваті сутінки, рвучко скочив убік і завмер. У червоному колі висвітленого ним місця я побачив свого нещодавнього знайомого, який мене так сполохав. Кіт налякано припав до землі.

Тої ж миті спалахнув ще один промінь — блакитний, перетнувся з червоним і почувся глухий вибух. Там, де сиділа тварина, заклубочився дим.

Блакитний промінь зник.

А червоний поволі повз до мене.

Я перекотився вбік. Краєм ока встиг помітити блакитний полиск. Вибух — і по шолому заторохкотіли кавалки засохлої глини.

Зрозуміло, що прибульці мали ворожі наміри.

Чому? Відмінність у психологіях видів, хибна первинна інформація про Землю чи ще щось, для мене незрозуміле?

Мій обов’язок — переконати їх у зворотному. Будь-що, Але невже на цьому шляху першим моїм кроком неодмінно має стати падіння?

Я підвівся.

Випроставшись, я став чудовою мішенню для вбивчого променя, щомиті готовим спопелити. Я чекав, коли перетнуться на мені два промені, червоний і блакитний, водночас відлітав у думках далеко за межі Землі, зачудовано дивлячись на рідну планету, яку більшість моїх сучасників бачили лише з Космосу.

Черга потужних спалахів потяглася пунктиром у небо. Напевне, позначають безпечне місце висадки. Ошукали нас, благодушних довірливих землян, розм’яклих від гостинності. Мабуть, мають рацію космоніти, виковуючи свої характери, як залізо?