Корида, стр. 4
— Замовкни, Хенку. Ти забуваєш, що сьогодні кепсько нам обом. Ти слухав музику?
— Сьогодні цілий день. Але мені це вже не допоможе.
— Не розкисай. Це хай уже я — “без певного роду занять”. А в тебе — гроші, слава. Що ж тоді мені робити? Ах, як ми мріяли колись із Музою… Я ніби не помічав, де ми живемо.
— А тепер помітив? Ти хочеш жити в хмарах. От і живи. Живи собі у вигаданому світі. Ви з Музою це можете…
— Ми з нею справді як у хмарах. Чи як у тумані. Літаємо в піднебессі. Плюю! Сто разів підряд плюю на цей світ, що робить з мене ідіота, кретина…
— Не треба так, Артуре. Заспокойся.
— Вже все байдуже! Мертву душу ми носимо в собі.
— Артуре…
— Хенку, ти знаєш, я давно вже не ходжу без пістолета. То для себе. Коли я зрозумію, що став таким, як усі, тієї ж миті припиню цю безглузду гру…”
Антон Іваничук і біокібер Андреш сиділи мовчки.
І раптом до кабінету зайшов схвильований Олекса Рамен.
— Орлан Стах… не зможе повернутись, — тихо сказав він.
— Як?!
— Припинились позивні маяка. Ви ж знаєте, що це означає. І мені видається, він зробив це свідомо, зупинився в часі, пожертвував собою, аби допомогти таким людям, як Артур Сет чи Хенк Джерар…
Минав другий тиждень. Орлан Стах не з’являвся. Зенонові майже щоночі снився дивний сон. Снилося майбутнє…
Ніби він іде стежкою серед густих трав — зелених, буйних, а вітер куйовдить йому чуприну, довкола — гори, стрімкі й красиві. У долині — місто. Над містом — птахи різноколірні, як метелики. Стежкою назустріч — Орлан Стах. Усміхається. Зенон відчуває, як невідома сила піднімає його в повітря. Він летить назустріч Орланові. А той намагається теж злетіти, але не може і винувато мружиться:
“Я так стомився, Зеноне. Я дуже стомився. Візьми мене на руки”.
І він підхоплює його на льоту з високої густої трави і злякано запитує:
“А куди летіти, Орлане? Куди?”
“Летімо в долину. Там я живу. Я так довго чекав на тебе, Зеноне. Чому ти барився? У нас у дві тисячі триста п’ятдесят восьмому без тебе мені було так сумно, Зеноне. Як там твої батько, мати? Чому вони не прилетіли з тобою?”
“Не знаю…”
Вони опускаються з гір дедалі нижче й нижче. Летять уздовж широкої вулички над невеликими будиночками з рожевими еліпсоїдними дахами.
“Он мій дім”.
Опускалися швидко, аж завмирало серце. Впали на подвір’я, заросле споришем та конюшиною.
“Я тут живу, Зеноне. Спасибі, що ти мені допоміг. Я був дуже втомлений, — каже Орлан, стаючи на рівні ноги. — А оп моя дружина. Бачиш?”
Зенон помічає за вікном хатини обличчя жінки, вона стоїть за шибою непорушно, мов нежива, дивиться на них: красива, молода, брунатне волосся ллється на плечі, на груди, на устах закам’яніла посмішка.
“Ходімо, — каже Орлан Стах. — Я покажу тобі свій кабінет”.
І вони йдуть через усе подвір’я до якихось дверей, відчиняють їх. В очі вдаряє яскраве світло. Ступають кам’яними сходинками до підземелля, і раптом ті сходинки стають рухомими, несуть їх, як ескалатор, донизу — все глибше, глибше, глибше. Лунає тиха і якась всепоглинаюча, всевиповнююча, бентежна музика.
“Цікава штука виходить, Зеноне, — каже Орлан Стах і кладе руку йому на плече. — Безконечність у великому й малому. Безконечність структур атома і всесвіту. Ми шукаємо живих істот на інших планетах нашої галактики, але ми самі, разом з нашою галактикою, є частиною чогось великого, що живе і мислить. І водночас у своїх міжатомних, міжзоряних світах ми несемо в собі мільйони цивілізацій з усіма їхніми радощами і бідами, відкриттями і розчаруваннями, революціями і війнами… А моя дружина цього не розуміє… — раптом розсміявся Орлан Стах. — Вона каже, що я просто несерйозний і маю буйну уяву… Гарна в мене дружина… Правда ж, Зеноне? Красива, спокійна, розумна…”
“І чужа”, — раптом лунає голос жінки.
“Хто це сказав?”
“Моя дружина…”
“Хіба вона тут?”
“Вона скрізь, Зеноне. Закон природи”.
І раптом його оповило блакитне сяйво, що заструменіло згори, мов чиста блакитна вода. Зенон побачив перед собою ущелину. Скелясті, стрімкі схили, порослі дивними деревами. Блакитне світло лилося звідусіль, наче сама земля світилась і осявала небо. Зенон біг ущелиною вздовж струмка.
“Ва-а-лю-у-у!” — закричав раптом голосно, а луна повторила кілька разів його крик.
Відповіді не було.
— Товаришу конструкторе, пора вставати.
Зенон розплющив очі.
Дружина скинула з нього ковдру. Вставати не хотілось, субота, але нічого не вдієш, доведеться. Химерний сон лишив по собі якийсь дивний осад.
У передпокої задзеленчав дзвоник. Валя пішла відчиняти, а він застібав ґудзики на сорочці і думав про батькового брата. Сон і дійсність переплітались у його свідомості.
— Пробачте, Зенон Стах тут живе? — почувся тихий жіночий голос. — Я від Орлана… Від Орлана Стаха…
Зенон вийшов у коридор і побачив високу струнку жінку з пишним брунатним волоссям, яке вільно спадало на плечі.
— Щось сталося?
— Я його дружина. Хочу виконати обіцянку вашого дядька — забрати вас до себе. — Жінці було важко говорити, вона помітно хвилювалася. — Орлан не зможе цього зробити сам. І ми… ми вже, мабуть, ніколи його не побачимо…
Зенон стояв непорушно і в вухах йому лунали слова, сказані Орланом Стахом під час їхньої першої і, ось тепер виявляється, останньої зустрічі: “Мені пора, — сказав тоді Орлан. — Я повернуся до вас…” А потім натиснув на маленьку блискучу головку на годиннику темпорального виходу…
Якусь мить горіла в небі яскрава зоря. І згасла.
СВІТЯЧИ ІНШИМ…
Повість
Василь Серпан намагався іти щонайшвидше. Проте сіра стрічка тротуару тікала від нього, і коли він на мить зупинявся, аби перевести подих, відчував, як швидко втрачає так важко здобуті метри. Повільно відпливали дерева, кіоск “Союздруку” на розі вулиць Франка і Леніна, бородатий молодик біля дитячого візочка у світлі вечірнього ліхтаря. Серце калатало.
Він перепочив лише мить і знову рушив. Ось він знову порівнявся з кіоском “Союздруку”, з бородатим молодиком, той саме дістав сигарету, клацав раз у раз запальничкою, яка не давала вогню. Стримуючи важке дихання, Серпан на ходу дістав з кишені коробку сірників, лівою рукою в цей час ще міцніше стиснув ручку важкого портфеля.
— Візьміть сірники, — подав коробочку бороданеві. Намальований на етикетці червоний півень блимнув гребенем під світлом ліхтаря.
— Спасибі… О, це ти, Василю?!
Серпана здивувало, що той чоловік назвав його по імені. Виходить, вони знайомі? Але не міг пригадати, де він бачився з цим бороданем?
Дихалось важко, не вистачало кисню, ніяк не міг вдихнути на повні груди.
— Гуляєш? — запитав бороданя.
— Як бачиш, — той прикурив і простягнув назад сірники.
— Не треба… Хай будуть у тебе… Це скільки вже малому? — запитав Серпан, намагаючись не втратити пройдені метри і водночас думаючи про те, що не знає — хто ж там у візочку? Хлопчик чи дівчинка?
— Скоро буде рік… Ти, бачу, поспішаєш?
— Так.
— З роботи?
— З роботи.
— Не поміняв ще? На тому ж місці?
— Так… А ти?
— І я приріс… Ну, біжи, не буду затримувати. — Бородань глибоко затягнувся димом і схилився над дитячим візочком. Його густа чорна борода блищала у світлі ліхтаря.
Василеві захотілося курити, але він вгамував це бажання… “Додому. Негайно додому. На мене давно чекають. Я не подзвонив, що затримаюсь. Я так втомився. Так хочу спати. Швидше додому…”
І раптом наче невидимий тягар сприснув з плечей. Василь відчув, як легко стало йти, вдихнув на повні груди прохолодне вечірнє повітря, настояне на машинному перегарі, перекинув портфель з руки в руку і побіг, легко побіг, майже не торкаючись ногами тротуару. Повертаючи ліворуч вулицею Пирогова, відчув, що стане сил полетіти, і сильно відштовхнувся ногами, усвідомлюючи, що нарешті відірвався від землі. У крутому віражі вписався в поворот вулиці, що вела до станції метрополітену. Летів понад жовтавим дахом тролейбуса, який теж повертав ліворуч.