Машина забуття, стр. 25

ДІД ПАТРАТІЙ

У липні 1945 року Київський відділ охорони здоров’я послав мене на роботу в далекий район області, і ось уже майже добу я їхав у переповненому вагоні до місця призначення. У сонного похмурого провідника я запитав, коли буде моя станція. Він подивився на мене з таким виглядом, мовби я запитав про щось непристойне, і, знизавши плечима, відповів, що скоро. Повагавшись, я поцікавився, чи довго стоятиме поїзд. Провідник, здивувавшись моїй настирливості, знову знизав плечима і скавав, що стоятиме тільки три хвилини.

Я підхопив речовий мішок і почав пробиратись до тамбура, протискуючись через щільну масу людських тіл. Тільки-но поїзд, здригнувшись, зупинився, я зіскочив на підсліпувато освітлений перон. Неподалік виднілися невиразні обриси клумби, і прохолодний вечірній вітерець доносив хвилюючий запах матіол. Трохи далі суцільною темною стіною стояли дерева. Ліворуч чорніли руїни розбомбленого вокзалу. Праворуч стояв дощаний барак, де тимчасово містився вокзал. Із щілин поміж дошками пробивалося жовтувате електричне світло.

Від вокзалу йшли дві дороги, і я, згадавши настанови, впевнено рушив праворуч. Ця дорога вела до районного відділу охорони здоров’я, при якому жив завідуючий.

Іван Хомич, так звали завідуючого, зустрів мене гостинно. Повечерявши, ми довго пили чай вприкуску. Іван Хомич, зрадівши приїзду гостя із самого Києва — “матері міст руських”, розбалакався і виявив досить глибокі знання в стародавній літературі та мистецтві.

Коли старий почав аналізувати можливості гекзаметра і терцин, я зробив відчайдушну спробу приглушити позіхання і взявся масажувати повіки, борючись із дрімотою.

— Вашій ерудиції можна позаздрити, — висловив я господареві наполовину щирий комплімент, намагаючись якось зупинити потік його втомлюючої пишномовності.

Іван Хомич зніяковіло закашлявся:

— Що ви, що ви! Просто тут, на периферії, маса вільного часу, а історія і література — моє захоплення ще із студентських літ. У вас теж з’явиться така можливість. Село, куди ми вас пошлемо, глухе й тихе. І, уявіть собі, люди там у чаклунів вірять. Так, так! Є в них такий, що нібито виліковує дотиком рук і чарівними словесами. Чи то Перцатієм його звуть, чи Патратієм. Темні люди кажуть, що навіть мова тварин йому відома. Ви уявляєте?! І це в двадцятому столітті!

Так я вперше почув про сільського чарівника діда Патратія.

До села Партизанського мене довезла попутна полуторка. Шофер, веселий, компанійський хлопець, дізнавшись, хто я і для чого їду в Партизанське, покрутив стриженою головою і, усміхнувшись, зауважив:

— Скрутнувато тобі доведеться! Там у тебе, як кажуть союзнички, сильний конкурент буде. Ти молодий, молодим завжди менше довір’я. А дід Патратій довір’я вже завоював.

Як і кожен молодий спеціаліст, я досить боляче сприйняв його сумніви щодо моєї кваліфікації і тому, образившись, решту дороги просидів насуплений, крізь зуби відповідаючи на запитання.

Голова колгоспу зустрів мене привітно, поцікавився, де я вчився і чи надовго приїхав у село. Питання з житлом вирішилося дуже просто. Голова побачив бабусю, що проходила повз сільраду, і крикнув у розчинене вікно:

— Ганно! Чоловіка в прийми візьмеш?

— А хто він такий буде? — насторожилася стара.

— Лікар з міста.

— Чого не взяти, якщо людина добра, — зразу ж згодилася старенька.

Хата баби Ганни була невелика, акуратна, зовні поштукатурена і побілена, як це часто роблять у селах на Україні. Хата стояла на горбку, на схилі якого були посаджені кукурудза і картопля. Біля підніжжя росло десятків зо два качанів капусти. У низині жебонів струмочок, що брав початок тут же у дворі з джерельця. Землю навколо джерела вибрали, і утворився невеличкий став — “колобатина”, як його називала господиня. Високі в’язи схилялись над ставочком і кидали ажурну тінь на зеленувату прозору воду. Біля води поважно сиділи жаби. Вони зовсім не боялись бабки, але з шумом шубовстали у воду, тільки-но до берега підходив я.

Бабуся Ганна любила побалакати. Першого ж дня я взнав усе про її покійного чоловіка підпоручика (“Хоч царю служив, але людиною був доброю, Гнат мій”), про синів, які працювали в Києві на заводі, і, звичайно, про всі болячки, що терзали її старече тіло.

Якось я сидів на подвір’ї в тіні старої вишні і робив виписки з анатомічного атласу Воробйова. Бабуся Ганна неподалік чистила сковороду шматком цеглини і, за звичкою, щось розповідала. Краєм вуха я почув, що вона вимовила ім’я Патратій, і, зацікавившись, перепитав:

— Так що Патратій?..

— Кажу, що без Патратія повиздихали б усі мої кури, — повторила господиня, заохочена увагою. — З тими курми горе мені було. Розгребли вони геть-чисто Горпинин город. Горпина тоді сказала: “Будуть ще до мене бігати, потрую клятих!” — Бабуся Ганна осудливо похитала головою. — В чому ж вони, дурні кури, винуваті? Але від Горпини, щоб її трясця вхопила, всього можна чекати. Тоді я надумалась привести до себе Патратія.

— А що, цей Патратій спеціаліст по курях? — зіронізував я.

— Не смійся, синку. Патратій усякого птаха і звіра розуміє. Найлютіший звір Патратія не зачепить. Йому заговорити курей було легше, ніж галушку проковтнути. Зайшов він у мій курник і сказав курям слово. Ніби порозумнішали вони після цього. З подвір’я ані ногою!

Повільно й одноманітно пливли дні сільського життя. Я вправляв вивихи, гоїв дрібні травми, лікував пацієнтів “від голови” і “від живота”. У ті дні, коли Патратій починав свій прийом, потік хворих роздвоювався, і та його частина, яка текла до хати Патратія, була помітно більшою. Це виводило мене з рівноваги; я намагався довідатись, як же лікує знахар. Щоб перемогти ворога, треба взнати про нього якнайбільше. Але спритний дід помилок не допускав. У важких випадках він посилав хворих до лікаря.

— Як я дізнався, метод його лікування полягав у тому, що він промовляв слово — і хворим зразу ж ставало легше — по тілу розливалося приємне тепло, біль затихав.

Одного разу до мене прибіг захеканий хлопчик.

— Дядьку! Вас до контори кличуть! — закричав він з порога і помчав, мелькаючи босими п’ятами.

Я швидко зібрав валізку з інструментами і поспішив на площу, де була контора.

Підійшовши до площі, я побачив, що там зібралась невелика юрба.

— Володимире Івановичу, — звернувся до мене голова. — Сталося нещастя. Прибіг з лісу Степанів хлопчак, каже, що бачив у лісі тітку Горпину. Чи то вже мертву, чи поранену…

— Еге ж! — втрутився в розмову хлопчик, задоволений тим, що бере участь у розмові з дорослими як рівний. — Вона в отакенній калюжі крові лежить. І наче й не дихає. Зразу за Панським садком галявина, там вона й лежить.

— І чого тебе туди носило?! — сплеснула руками мати. — Хіба не чув, що люди вчора там німця бродячого бачили?

— Там ягід багато, — насупившись, промовив хлопчик.

— Ну що, орел, проведеш лікаря? — запитав голова.

— Оце вже ні! — мати схопила сина за руку. — Що надумали! Дитину під кулю підставляти?! Щоб його фашист підстрелив?!

— Я поведу, — почув я хриплуватий голос і побачив старого чоловіка, схожого на діда Щукаря.

Це і був дід Патратій.

Я мовчки стенув плечима.

— Може, боїшся йти, лікарю? — лукаво підморгнувши пустив шпильку дід.

— Боюсь чи ні, а йти треба, — відповів я, намагаючись приховати неприязнь до нього, і подумав: “Наче думки читає”.

— Читати не читаю, а дещо відчуваю, — почув я його голос і занімів від подиву.

Дід тим часом повернувся до голови.

— Поспішати треба. Горпина ще жива, але крові багато втратила.

Мене здивувало те, що ні в кого не виникло сумнівів в істинності слів старого, хоча в лісі він не був і не міг знати, що там сталося.

Я квапливо крокував за старим, а він хитро позирав на мене жвавими очицями і незлобиво жартував:

— Ану, дохторе, не відставай! Може, допомогти сундучок нести?

Я криво усміхався і наддавав ходи, намагаючись не показувати, що втомився.