Мертва голова, стр. 64

— Але як ви пересуваєтесь?

— Дуже просто. Хіба ви не бачите? Я наступаю підошвою ноги на внутрішню оболонку кулі і вагою свого тіла примушую її котитись вперед. На поверхні кулі є отвори для дихання. Куля складається з двох половинок; я входжу в неї і замикаюсь, стягуючи спеціальні ремінці, зроблені з прозорого каучуку. Правда, куля не зовсім зручна тим, що на схилах її важко стримати, вона починає котитись швидко, і тоді доводиться займатись фізкультурою. Та чому б і не зайнятись?”

VІІ. НЕВИДИМІ ШЛЯХИ

“20 липня. Знову перерва в моєму щоденнику.

Слони, очевидно, пішли дуже далеко. Нам довелося знятися з місця й кілька днів іти слоновою стежкою, поки ми нарешті не зустріли свіжіших слідів стада. А ще через два дні наші фани знайшли місце водопою слонів. Фани — досвідчені мисливці на слонів, вони знають багато способів ловлі. Але Ваг віддав перевагу своїм оригінальним способам. Він наказав принести до слонової стежки ящик і почав виймати з нього щось невидиме. Фани з забобонним жахом дивились на руки людини, які ніби щось брали і перекладали, але це “щось” було невидиме, мов повітря. Мабуть, вони вважають Вагнера за великого чарівника.

Ваг мені ще нічого не сказав, але я вже догадався, що віті витягає з ящика пристосування для ловлі, зроблені, як і куля, з того ж невидимого матеріалу.

— Підійдіть і помацайте, — сказав мені Ваг, бачачи, що я вмираю від цікавості.

Я підійшов, помацав повітря і раптом затиснув у руці канатик діаметром щонайменше сантиметр.

— Каучук?

— Так, одна з незліченних різновидностей каучуку. Цього разу я зробив його гнучким, як вірьовка. Але міцність сталі і невидимість лишаються такими ж, як і в матеріалі, з якого виготовлено кулю. З цих невидимих пут ми зробимо петлі й розкладемо їх на шляху, де проходитиме слон. Тварина заплутається і буде в наших руках.

Не можна сказати, щоб це була легка робота — розстеляти на землі невидимі вірьовки і зав’язувати з них петлі. Ми самі не раз падали, зачепившись ногою за “вірьовку”. Але надвечір робота була закінчена, і нам лишалося тільки ждати слонів.

Була чудова тропічна ніч. Джунглі сповнились таємничими шарудіннями і зітханнями. Іноді немов хтось плакав, — можливо, маленьке звірятко, прощаючись із життям; іноді було чути розкотистий дикий сміх, від якого, немов від струменя холодного повітря, щулилися фани.

Слони підійшли непомітно. Величезний вожак ішов трохи попереду стада, витягнувши довгий хобот і весь час ворушачи ним. Він вбирав у хобот тисячі нічних запахів, класифікував їх, відзначаючи ті, що ховали в собі якусь небезпеку. За кілька метрів до наших невидимих загороджень слон раптом спинився і випростав хобот, — я ще ніколи не бачив, щоб слон так прямо витягував хобот. Він до чогось пильно принюхувався. Можливо, почув запах наших тіл, хоч за порадою фанів ми перед заходом сонця викупалися в озері і випрали свою білизну: адже на екваторі доводиться потіти весь день.

— Погані справи, — шепнув Ваг. — Слон рознюхав, що ми тут, і я вважаю, що він почув запах не наших тіл, а каучуку. Про це я не подумав…

Слон очевидно вагався. Мабуть, йому доводилось знайомитися з якимсь новим для нього запахом. Чим загрожує цей запах? Слон нерішуче рушив уперед, можливо для того, щоб ближче ознайомитися з джерелом дивного запаху. Він ступив кілька кроків і потрапив у першу петлю. Смикнув передньою ногою, але невидима перешкода не відпускала ноги. Слон дужче й дужче натягував “вірьовку”. Ми бачили, як стискається шкіра на його нозі трохи вище ступні. Гігант подався всім корпусом назад так, що зад його майже торкнувся землі. Шкіра — товстезна слонова шкіра — не витримала: вона тріснула під тиском “вірьовки”, і по нозі потекла густа темна кров.

А “вірьовка” Вага витримувала величезне напруження.

Ми вже святкували перемогу. Але тут сталося непередбачене. Товсте дерево, до якого була прив’язана “вірьовка”, повалилось, немов підрубане сокирою. Слон від несподіванки впав назад, швидко схопився, повернувся і, тривожно трублячи, зник.

— Тепер усе пропало! — сказав Вагнер. — Слони не підійдуть до того місця, де ми розкинемо наші невидимі, але відчутні для них по запаху тенета. Або мені доведеться зайнятись хімічною дезодорацією. Хімічною… гм… запахи… так… — Вагнер про щось глибоко замислився. — А чому б і ні? — вів далі він. — Слухайте, що мені спало на думку: можна було б спробувати застосувати для впіймання слона хімічні засоби, наприклад, газову атаку. Нам треба не вбити слона, — це було б неважко зробити, — а призвести його до непритомності. Ми понадіваємо протигазові маски, візьмемо з собою балон з газом і пустимо газ он на ту лісову доріжку. Навколишня рослинність дуже густа, — це справжній зелений тунель; газ досить добре зберігатиметься… А с ще простіший засіб!..

Вагнер зненацька розсміявся. Якась думка здалася йому дуже кумедною.

— Тепер нам треба тільки вистежити, куди слони ходитимуть на водопій. Сюди вони навряд чи повернуться…”

VIII. “СЛОНОВА ГОРІЛКА”

“21 липня. Фани знайшли нове місце водопою. Це було невелике лісове озеро. І коли слони, напившись, пішли в гущавину, Ваг, я й тубільці взялися за роботу. Ми роздяглись, увійшли в воду і заходилися вбивати у дно тісним рядом кілки, відгороджуючи невелику частину озера. Потім ми щільно обмазали глиною підводну стіну. Утворилося щось схоже на рибник. Загата відгородила частину озера якраз у тому місці, куди приходили на водопій слони.

— Прекрасно, — говорив Ваг. — Тепер нам лишається тільки “отруїти” воду. Для цього в мене с дуже хороший засіб, зовсім не шкідливий, але діє сильніше, ніж алкоголь.

Ваг попрацював кілька годин у своїй лабораторії і нарешті виніс звідти відро “слонової горілки”, як він висловився. Цю “горілку” вилили у воду. Ми вилізли на дерево і приготувалися спостерігати.

— А чи питимуть слони вашу “горілку”? — спитав я.

— Сподіваюсь, вона здаватиметься їм досить смачною. П’ють же горілку ведмеді. І навіть стають справжніми алкоголіками. Тсс!.. Хтось іде…

Я подивився на “арену”, — вона була дуже велика. Зроблю маленький відступ. Треба сказати, що мене весь час вражала пейзажна й архітектурна різноманітність тропічного лісу. Місцями йдеш “триповерховим” лісом: невеликий підлісок кущів і невисоких дерев ледве покриває голову. Над цим лісом підноситься другий ліс, заввишки приблизно такий, як наші північні ліси. Нарешті над ним височить третій ліс, що складається з величезних дерев. Між першим і другим рядами крон простори заповнюються тільки нитками і канатами різних витких рослин. Такий потрійний ліс — надзвичайно красиве видовище. Високо над головою зелені печери, водоспади зелені, що спадають з уступу на уступ, зелені гори тягнуться у височінь. І все це прикрашено перами птахів та яскравими квітами орхідей.

Потім відразу потрапляєш ніби у величний готичний храм з лісом велетенських колон, що здіймаються від покритої мохом землі до ледве помітного купола. Ще кілька кроків — і знову переміна: ти в хащах, у непрохідних нетрях. Листя збоку, попереду, ззаду, зверху. Мох, трава, листя, квіти внизу — по самі плечі. Немов опинився в зеленому вирі. Ноги плутаються в м’якій зелені або спотикаються об полеглі дерева. І от, коли остаточно виб’єшся із сил і здається, що безнадійно загруз у болоті суцільної зелені, несподівано розсуваєш кущі і завмираєш, вражений: ти у величезній круглій печері з зеленим склепінням. Неймовірно товстий “стовп” підпирає купол цієї печери. На землі — ні травинки, хоч у крокет грай. Дерево-велетень своєю тінню знищило кругом усю рослинність, не пропускаючи жодного промінчика сонця. Гілля його спустилося до землі і вросло в неї. Тут панують морок і прохолода. Нам не раз доводилось відпочивати в тіні таких гігантів баобабів, каучукового дерева, індійської смоковниці.

Таке саме велике дерево дало нам притулок на своїх гілках. Воно стояло досить близько від води, так що всі звірі, прямуючи слоновою стежкою до берега, неодмінно проходили через “арену”. На цій “арені”, очевидно, відбувалося немало лісових драм. Подекуди виднілись обгризені кістки антилоп, буйволів і кабанів. Недалеко звідси починалися степи; тому сюди на водопій частенько заходили й тварини з савани.