Мертва голова, стр. 52

Робота посувалась повільно. Першою була готова драбина. Однак, спробувавши поставити її, Морель пересвідчився, що зробити цього не може. Драбина була занадто важка. Морель годинами сушив голову над важким завданням. От якби підтягнути її на блоці вірьовкою! Але для цього треба спочатку залізти на дерево, чого не зробиш без драбини, бо стовбур товстий і гладенький.

Та Морель не занепадав духом. Він змайстрував кілька підпорок, і зрештою йому вдалося поставити драбину на місце. Далі пішло легше. Правда, довелося добре-таки попріти, витягаючи нагору важкі балки; та коли він уклав їх на розвилки сучків, півділа було зроблено. Морель, мов птах, мостив собі гніздо, приносячи гілку за гілкою. І будинок вийшов на славу. Морель навіть примудрився збудувати дві кімнати. Менша правила за спальню, а більша — за кабінет, лабораторію та музей. Тут стояли стіл, засланий поверх бамбукових палиць листям, і полички для колекцій.

Коли все було закінчено, Морель підійшов до відчиненого вікна і переможно глянув на ліс, що розкинувся внизу. Учений міг пишатися. Це була перемога. Морель більше не був беззахисною істотою. Він тільки шкодував, що в нього нема фотоапарата, щоб увічнити своє житло й показати його потім своїм ученим товаришам.

Учений силкувався уявити собі обличчя друзів і знайомих і був вражений, що прізвищ деяких з них не може пригадати. “Що за дивне послаблення пам’яті? — подумав він. — Може, це наслідок хвороби? Так і говорити розучуся…”

Морель вирішив частіше говорити вголос. Він читав лекції своїм уявним слухачам, і в нетрях тропічного лісу лунали мудрі латинські слова, які, певно, дуже подобались папугам. Здавалося, луна відбивала його мову, перекручену до невпізнаний.

— Павук мігалес, — виголошував Морель.

— А у іаес, — вторував папуга, заливаючись реготом.

— Киш ви, горлаті! — кричав Морель на своїх недисциплінованих слухачів. Але вони ретельно повторювали його лекцію, поки він не замовкав.

VIII. ЛЮДИНА БЕЗ ІМЕНІ

Морель старанно виголошував промови. Та поступово робив це все рідше. Денні турботи й наукова робота по збиранню й класифікації комах надто стомлювали його. Не помічав він і того, що з кожним днем його лексикон ставав біднішим, мова сухішою, блідішою. Вона дедалі більше насичувалась науковими термінами, і його лекції скидалися вже на латинь середньовічного вченого. Тільки раз, марно намагаючись пригадати забуте слово, Морель звернув увагу на цей “розпад особистості” і трохи стурбувався. “Так, я дичавію, — подумав він, але й до цього факту поставився як натураліст. — Природний біологічний закон, підмічений ще Дарвіном. Складний організм, що потрапив у простіше середовище, повинен або загинути, або “спроститися”. Те, що в культурному суспільстві було необхідне і робило мене сильним, тепер непотрібний баласт, так само як у Парижі мені не потрібні були собача гострота нюху й слух пуми. І якщо в мені прокинулись інстинкти, що дрімали в людині сотні тисяч років, то, звичайно, відновляться й мої “культурні” надбання, коли я повернувсь у своє середовище”.

Так він себе заспокоював, і все-таки десь підсвідомо ворушилися тривожні, невиразні думки: “Я дичавію, повертаюсь на нижчий щабель біологічної драбини. Якщо я проживу тут кілька років, то перетворюсь на дикуна”.

Морель звик до самітності, завжди був заглиблений у свої думки, тому не дуже нудьгував без товариства. Йому не спадало на думку приручити собаку чи папугу, щоб спілкуватися з якоюсь живою істотою. Його незмінним і до того ж численним товариством були комахи і особливо павуки. Учений міг годинами нерухомо сидіти, втупивши очі в якого-небудь павука, і спостерігати його роботу. По-своєму Морель був навіть щасливим. Серед павуків, ос, мурашок він відчував себе в “своєму товаристві”.

Бразілія щодо цього була справжнім раєм для вченого. Навряд чи на всій земній кулі можна було знайти інше таке місце, де хвилі життя вирували б з такою невичерпною, нічим не стримуваною енергією. І вчений поринув у цей безмежний океан; кожен день приносив йому щось нове, напрочуд цікаве. Морель був мов золотошукач; він цілими днями, забувши про їжу, збирав свої “самородки” чи бродив по лісах, шукаючи нових скарбів. Морель-учений рятував Мореля-людину від повного здичавіння, і все ж у Мореля відбувався непомітний для нього, але величезний внутрішній процес спрощення психіки. В його мозкові залишались недоторканими тільки клітини, що брали участь у науковій роботі. У всьому іншому він справді дичавів. Морель став невибагливим, як дикун, до їжі, не дбав про свою зовнішність. Його волосся виросло до плечей. Одяг давно звисав на ньому лахміттям. Тільки нігті він обрізав невеличкими ножицями, а частіше відкушував зубами, щоб вони не заважали в роботі над комахами.

Головна зміна психіки Мореля полягала в тому, що в нього поступово згасало саме почуття громадськості. Йому не тільки не бракувало товариства людей, але її наукова робота ніби втратила для нього суспільну вартість. Вона стала самоціллю. Вчений робив великі відкриття, які викликали б захоплення не тільки в натуралістів, а й у хіміків. Він знаходив нові барвники, рослини, що містили в собі величезну кількість ефірних масел, ароматичних смол, рослини з властивостями каучукових дерев. Тут були величезні, невичерпні запаси всього цього. Проте Морелю жодного разу не спадала думка про використання цих багатств. Він тільки відзначав, реєстрував ці факти як цікаві наукові відкриття. Коли б Морель довідався, що геть усе людство загинуло від якоїсь катастрофи і на пустинній Землі лишився тільки він один — це навряд чи схвилювало б його; він, як і досі, займався б своєю науковою роботою. Навіть честолюбство згасло в ньому. Він уже не мріяв про славу. Все рідше думав він і про повернення до людей. Тільки коли вдруге настав період дощів, Мореля охопила невиразна тривога. Та він пояснював це тим, що дощі заважають йому робити щоденні екскурсії. Тоді вчений почав посилено працювати в своїй лабораторії, упорядковуючи колекції.

Морель майже не помічав плину часу. Годинник його давно зупинився. Календар, що його вчений вів попервах, карбуючи на паличках позначки, було занедбано. Морель почав відмічати тільки роки по періодах дощів, та незабаром покинув і це. Навіщо? Єдиним мірилом часу міг бути його музей, який дедалі поповнювався. Та й це мірило було неточне. Коли полиці, стіни і навіть підлога його робочого кабінету вкрилися зібраними комахами, мов поле сараною, Морель почав викидати однакові екземпляри, залишаючи по одному з кожної родини чи підродини. Проте експонатів ставало все більше, і вченому доводилося викидати одних комах, щоб покласти на їхнє місце інших, рідкісних чи вперше відкритих. Тільки феноменальна пам’ять Мореля зберігала всю історію його наукових досліджень. Однак ці дорогоцінні знання були загублені разом з їхнім володарем у нетрях бразільських лісів.

Морель давно вже не говорив уголос і не читав лекцій своїм уявним слухачам. Непомітно для себе він забував мову і перетворювався на безсловесну істоту.

Якось цілий день його переслідувало слово, значення якого він не міг пригадати.

“Морель! Що б це означало? Морель… Морель…”

Його дратувало, що він не може пригадати значення слова, яке здавалося таким звичним, знайомим. Ці зусилля пригадування заважали йому, розладнували роботу думки, і він постарався заховати надокучливе слово в глибоку шухляду підсвідомості. Морель не знав, що цього дня він став людяною без імені.