Мертва голова, стр. 48

“Доведеться ночувати в лісі, — подумав він. — І хоча б шматочок хліба!..”

Випари посилювалися. Тропічне сонце нагріло за день велетенський котел Амазонки, повний запашних трав, духмяних смолистих і ефірних дерев та болотяних квітів; і тепер Морель дихав густою парою цієї гігантської парфюмерної фабрики.

Лісова тиша порушувалась тільки різноголосим тоненьким дзижчанням комарів та москітів, які міріадами кружляли над Морелем. Незабаром до цих флейтистів приєдналися низькі голоси жаб. Ніколи ще Морелю не доводилось чути такого гучного концерту. Спів цих болотяних хористів не схожий був на уривчасте квакання звичайних жаб. Він був досить мелодійний і протяглий, мов завивання вітру. Та зрештою він наганяв нудьгу.

Коли очі призвичаїлись до темряви, Морель побачив смуги фосфоричного світла — це літали світні комахи. Москіти, комарі й кліщі, якими була всипана трава, не давали Морелю заснути.

“Хоч би скоріше світало!” — болісно думав він, перевертаючись у моху і чухаючи руки й шию. Тільки на світанку вчений заснув тривожним сном.

Його розбудив вереск мавп. Вони сиділи в гіллі над самою головою і пронизливо кричали й верещали. В мавпячій мові ці звуки, очевидно, означали великий подив, бо на їхній галас збігались нові зграї мавп поглянути на рідкісне видовище — очкасту мавпу, що лежала на землі. Найсміливіші спустилися по ліанах і, тримаючись хвостом, розмахували руками на відстані якогось метра від голови Мореля, явно наміряючись познайомитися з ним ближче.

Проте Морелю було не до мавп. Він підвівся, замахнувся на них сачком і попрямував у глиб лісу. Ображені таким прийомом, мавпи загаласували ще дужче і довго переслідували Мореля.

Морель хитався від голоду й утоми, але вперто пробирався крізь хащі. Нарешті він вийшов до річечки з заболоченими берегами. Кілька величезних жаб плигнули в воду, коли він підійшов до берега…

“Всі дороги ведуть у Рим, — міркував Морель. — Усі річки впадають в Амазонку. Якщо я піду по цій річці, то вийду на Амазонку трохи вище або нижче від нашої експедиційної бази. Це буде далі, але певніше, ніж шукати в лісі дорогу назад”.

І вчений пішов униз по річці.

Однак через годину шляху він розчаровано побачив, що річка впадає в одно з боліт, яких так багато в басейні Амазонки.

— Невже я заблудився? — прошепотів Морель. І ця думка вперше змусила його замислитися про серйозність становища.

Він був один серед незайманого лісу. На тисячу миль навколо жодного людського житла. Сачок для ловлі комах був його єдиною зброєю, а в невеликому рюкзаку й фанерному ящику лежало тільки наукове приладдя: збільшувальне скло, шприц, шпильки, пінцети.

“Ithomia Pusio, — за звичкою визначав Морель метеликів, що пролітали над головою. — Слави досягнути нелегко!”

Невеличкий струмок, що впадав у болото, перетнув Морелю шлях. На сирій землі видно було відбитки звірячих слідів. Тут же лежали кістки тапіра — його з’їв якийсь великий хижак, що завжди підстерігає тварин біля водопою.

Для Мореля це відкриття було не з приємних. Він перейшов струмок і відчув під ногами сухіший і твердіший грунт. Тут пальми чергувалися з фікусами й лавровими деревами, а ще вище здіймався ліс фернамбуків, палісандрів та кастанейро.

Морель підняв із землі плід кастанейро завбільшки з диню, розбив його і почав жадібно їсти маслянисту серцевину горіхів, викидаючи тверду шкірку.

“Тут зрештою не вмреш з голоду, — подумав він. — Підкріплюсь, відпочину і піду шукати дорогу”.

І раптом несподівано для самого себе він голосно сказав:

— Сонце — величезний золотий павук! — і тієї ж миті його пройняв сильний озноб. — Пропасниця! Цього ще бракувало! — пробурмотів Морель, клацаючи зубами.

IV. “БОЖЕВІЛЬНА” ПУМА

Що було потім? Через багато днів, згадуючи цей час, Морель ледве міг відновити в пам’яті послідовність подій

Сонце — “золотий павук” спустився по вертикальній павутині з неба і вп’явся в голову Морелю, обхопивши її вогненними лапами. Морель закричав від жаху й кинувся тікати. Звідусіль — з листя пальм, з-під коріння дерев, з квіток орхідей — вискакували вогненно-червоні павуки, нападали на Мореля і впинались у його змучене тіло І тіло горіло, мов у вогні, шматоване незліченними щелепами вогненних павуків. Морель кричав, як навіжений, і біг, біг, відриваючи від свою тіла уявлюваних павуків. Потім він упав і провалився в чорну безодню…

Коли припадок пропасниці минув, Морель розплющив очі. Він не міг сказати, скільки часу пролежав непритомний. Був ранок. У траві й на листі копошились павуки — сірі, руді, чорні, червоні. Але це були звичайні павуки. І сонце було тільки сонце. Воно вставало над лісом, освітлюючи золотистих ос, барвисті крила метеликів, яскраві шати папуг. Думки Мореля були ясні, але він відчував у всьому тілі таку кволість, що ледве міг підвести голову. Спрага мучила його. Край галявини протікав струмок, та Морель не міг дістатися до нього. Морель бачив, як нуртує вода, і це збільшувало його страждання він зазнавав справжніх мук Тантала. А сонце піднімалось усе вище. Спека ставала нестерпною. Морель обливався потом, який ще більше ослабляв його.

“Якщо я зараз не вип’ю ковток води, то загину”, — подумав він і спробував підвестися.

Хитаючись і опираючись на руки, Морель сів на землю. Потім рачки поповз до струмка. Цей шлях — кілька десятків метрів — видався йому безмежно довгим. Та все ж він доповз, лежачи на животі, дотягнувся почорнілими губами до води й почав пити. Здавалося, він вип’є весь струмок. Вода освіжила його. Відпочивши біля струмка, Морель відчув себе так добре, що зміг стати на ноги. Але в ту ж мить він мало не повалився знову. На галявину вибіг величезний звір з густою короткою жовтувато-червоною шерстю. На спині шерсть була темніша, на череві — чорнувато-біла.

“Пума!” — з жахом подумав Морель, напружуючи всі сили, щоб не впасти і цим самим не привернути до себе уваги звіра. Пума не могла не помітити Мореля, і все ж вона не звертала на нього ніякої уваги, ніби насолоджуючись тортурами людини, приреченої на смерть. Цей величезний кіт, довжина тіла якого становила разом з хвостом майже два метри, поводився так, як хатнє кошеня: безгучно стрибав по галявині, ганяючись за великими метеликами. І треба сказати, що робив він це набагато краще, ніж Морель. Хоч Морель був пойнятий жахом, а проте мимоволі замилувався граціозними рухами золотистого звіра. Сполохані метелики піднялись вище, і пума нарешті звернула увагу на Мореля. Час його настав. М’якою хвилястою ходою пума наближалась до людини…

“Тільки б не показати, що я боюсь її!” — подумав Морель і ступив кілька кроків назустріч звірові. Пума махнула хвостом, зробила невеликий стрибок і зупинилась перед Морелем. Їхні погляди зустрілися. Тварина примружила очі, зібравши під ними білі цяточки. Вона ніби сміялась…

“Та вже їж скоріше!” — подумав Морель, не маючи сили знести ці тортури. Однак пума продовжувала свою дивну гру. Вона підійшла до Мореля впритул і штовхнула його пухнастою головою, немов лащилась. Цього легенького поштовху було досить, щоб збити Мореля з ніг.

“Кінець!” — подумав учений.

Але це був тільки початок. Пума впала на землю поряд з Морелем, перевернулась на спину і почала штовхати його в бік головою, ніби запрошуючи гратися. При цьому вона муркотіла, мов кіт.

“Це якась божевільна пума! — думав Морель. — Вона, мабуть, сказилася від спеки, тому так дивно поводиться: лащиться, замість того щоб зжерти мене”.

Морель був не схильний підтримувати гру. Наслідуючи тварин, він прикинувся мертвим. Пумі це не сподобалось. Щоб розтермосити свою іграшку, вона лягла на груди Морелю, легенько притиснувши його плече однією лапою, другу підняла над його обличчям і відкрила пащу, вишкіривши страшні ікла.

“Ось коли кінець!” — подумав Морель. Однак і цього разу він помилився. Незадоволено пирхнувши, пума скочила й побігла в зарості чагарників.

Це було неймовірно! Морель підвівся, у нього не було жодної подряпини.