Мертва голова, стр. 1

Мертва голова - doc2fb_image_03000001.png
Мертва голова - doc2fb_image_03000002.png
Науково-фантастичні твори
Мертва голова - doc2fb_image_03000004.png

ЛЮДИНА-АМФІБІЯ

Частина перша

“МОРСЬКИЙ ДИЯВОЛ”

Настала задушлива січнева ніч аргентінського літа. Чорне небо вкрилося зорями. “Медуза” спокійно стояла на якорі. Нічної тиші не порушували ні плескіт хвиль, ні скрипіння снастей. Здавалось, океан спав глибоким сном.

На палубі шхуни лежали напівголі ловці перлин. Зморені працею і пекучим сонцем, вони переверталися, зітхали, скрикували у важкій дрімоті. Руки і ноги у них нервово сіпалися. Можливо, вони бачили вві сні своїх ворогів — акул. У ці гарячі, безвітряні дні люди так стомлювалися, що, закінчивши лов, не могли навіть підняти на палубу човни. А втім, у цьому не було й потреби: ніщо не віщувало зміни погоди. І човни залишалися на ніч на воді, прив’язані до якірного ланцюга. Реї не були вирівняні, такелаж погано підтягнутий, незгорнутий клівер ледь-ледь тріпотів від легенького подуву вітерцю. Вся палуба між баком і ютом була завалена купами черепашок — перлових скойок, уламками коралового вапняку, мотузками, на яких ловці спускаються на дно, полотняними мішками, куди вони кладуть знайдені черепашки, порожніми бочонками. Коло бізань-щогли стояла велика діжка з прісною водою і залізним ковшем на ланцюжку. Навколо діжки на палубі виднілася темна пляма від розлитої води.

Час від часу хтось із ловців підводився і, хитаючись у напівсні та наступаючи на ноги й руки тих, що спали, плентав до діжки з водою. Не розплющуючи очей, він випивав ківш води і падав куди попало, ніби випив не води, а чистого спирту. Ловців мучила спрага: уранці перед роботою їсти небезпечно, — надто великий тиск відчуває людина у воді, — тому працювали цілий день голодні, поки у воді не ставало темно, і могли поїсти тільки перед тим, як лягати спати, а годували їх солониною.

Уночі на вахті стояв індіанин Бальтазар. Він був найближчим помічником капітана Педро Зуріти — власника шхуни “Медуза”.

Замолоду Бальтазар був відомим ловцем перлин; він міг пробути під водою дев’яносто і навіть сто секунд — удвічі більше ніж звичайно.

“Чому? Тому, що в наш час уміли вчити і починали навчати нас з дитинства, — розповідав Бальтазар молодим ловцям перлин. — Я був ще хлопчиськом років десяти, коли батько віддав мене у науку на тендер до Хозе. У нього було дванадцять хлопчаків-учнів. Навчав він нас так. Кине у воду білий камінь або черепашку і накаже: “Пірнай, діставай!” І щоразу кидає все глибше. Не дістанеш — відшмагає лінем[1] чи батогом і кине у воду, мов цуценя. “Пірнай знову!” Так і навчив нас пірнати. Потім почав привчати до того, щоб ми звикали якомога довше бути під водою. Старий досвідчений ловець спуститься на дно і прив’яже до якоря кошика або сіть. А ми потім пірнаємо і під водою одв’язуємо. І доки не одв’яжеш — нагору не показуйся. А покажешся — дістанеш батога або ліня.

Били нас нещадно. Мало хто витримав. Але я став першим ловцем на цілу округу. Добре заробляв”.

Постарівши, Бальтазар покинув небезпечний промисел шукача перлин. Ліва нога його була понівечена зубами акули, а бік йому пошматував якірний ланцюг. Він мав у Буенос-Айресі невеличку крамницю і торгував перлинами, коралами, черепашками і рідкісними дарами моря. Але на березі він нудьгував і тому часто вирушав на лови перлин. Промисловці цінували його. Ніхто краще за Бальтазара не знав Ла-Платської затоки, її берегів і тих місць, де водяться перлові черепашки. Ловці поважали його. Він умів догодити всім — і ловцям, і хазяям.

Молодих ловців він навчав усіх таємниць промислу: як зачаїти подих, як оборонятися від нападу акул, а під добрий настрій — і того, як приховати від хазяїна рідкісну перлину.

А промисловці, власники шхун, знали і цінували його за те, що він умів з першого погляду, безпомилково оцінювати перлини і швидко добирати найкращі з них на користь хазяїна.

Тому промисловці охоче брали його з собою як помічника й порадника.

Бальтазар сидів на діжці і повільно курив товсту сигару. Світло ліхтаря, прикріпленого до щогли, падало йому на обличчя. Воно було довгасте, без вилиць, з рівним носом і великими гарними очима, — обличчя арауканця.[2] Бальтазарові повіки важко опускалися і поволі підводилися. Він дрімав. Та якщо спали його очі, то вуха не спали. Вони пильнували і попереджали про небезпеку навіть тоді, коли його оповивав глибокий сон. Але зараз Бальтазар чув лише зітхання і бурмотіння поснулих ловців. З берега тхнуло гнилими молюсками — перловими скойками, — їх залишали гнити, щоб легше було виймати перлини: черепашку живого молюска відкрити нелегко. Людині незвичній цей запах видався б гидким, але Бальтазар не без задоволення вдихав його. Йому, бродязі, шукачеві перлин, цей запах нагадував про радощі привільного життя та бентежні небезпеки моря.

Після того, як перлини було вибрано, найбільші черепашки переносили на “Медузу”. Зуріта був ощадливим: черепашки він продавав на фабрику, де з них виробляли ґудзики і запонки.

Бальтазар спав. Незабаром випала із ослаблих пальців і сигара. Голова схилилася на груди.

Та ось до його свідомості дійшов якийсь звук, що долинав здалеку з океану. Звук повторився ближче. Бальтазар розплющив очі. Здавалося, хтось сурмив у ріг, а потім нібито бадьорий, молодий людський голос гукнув: “А!” — і потім на октаву вище: “А-а!..”

Музичний звук сурми не був подібний до різкого звучання сирени пароплава, а веселіш вигук зовсім не був схожий на крик про допомогу. Це було щось нове, невідоме. Бальтазар підвівся; йому здавалося, ніби одразу посвіжішало. Він підійшов до борту і пильно оглянув гладінь океану. Безлюддя. Тиша. Бальтазар штовхнув ногою індіанця, що лежав на палубі, і, коли той підвівся, тихо промовив:

— Кричить. Це, напевно, він

— Я не чую, — так само тихо відповів індіанець-гурон,[3] стоячи навколішки і прислухаючись. І раптом тишу знову розітнув звук сурми і крик:

— А-а!..

Почувши цей звук, гурон пригнувся, мов під ударом бича.

— Так, це, напевно, він, — сказав гурон, з переляку зацокотівши зубами.

Прокинулися й інші ловці. Вони сповзлися до освітленого ліхтарем місця, ніби шукаючи захисту від темряви у тьмяному промінні жовтуватого світла. Всі сиділи, притулившись один до одного, напружено прислухаючись. Звук сурми і голос ще раз пролунали десь далеко, потім усе стихло.

— Це він

— Морський диявол, — шепотіли рибалки.

— Ми не можемо далі залишатися тут!

— Це страшніше за акулу!

— Покличте сюди хазяїна!

Почулося шльопання босих ніг. Позіхаючи і чухаючи волосаті груди, на палубу вийшов хазяїн, Педро Зуріта. Він був без сорочки, в самих лише полотняних штанях; на широкому шкіряному поясі висіла кобура револьвера. Зуріта підійшов до людей. Ліхтар освітив його заспане, бронзове від загару обличчя, густе кучеряве волосся, що пасмами спадало на лоба, чорні брови, пухнасті закручені догори вуса і невеличку борідку з сивиною.

— Що трапилось?

Його грубуватий спокійний голос і впевнені рухи заспокоїли індіанців.

Вони загомоніли всі зразу.

Бальтазар підняв руку на знак того, щоб вони замовкли, і сказав:

— Ми чули голос його… морського диявола.

вернуться

1

Лінь — тонка вірьовка.

вернуться

2

Арауканці — одно з племен американських індіанців.

вернуться

3

Гурони — плем’я американських індіанців.