Невидимець, стр. 23

Я почув голосну музику і, глянувши вздовж вулиці, побачив юрбу, що прямувала від Расел-скверу, червоні куртки і прапор Армії порятунку попереду. Надії продертися крізь юрбу, що залляла і тротуари, й брук, не було жодної, а йти назад і забитися десь у незнайомий район міста було страшно. Тоді я вмить вирішив, що робити, і вибіг на білі сходинки будинку навпроти огорожі музею перечекати, поки пройде юрба. На щастя, вчувши оркестр, собака спинився, повагався й повернув назад.

Натовп наближався, з несвідомою іронією вигукуючи якийсь духовний гімн про те, “чи побачимо коли Його обличчя?” Здавалося, кінця-краю не буде цьому потокові. “Бум, бум, бум!” — гучно вибивав барабан, і я не відразу помітив двох хлопчиків, які спинились біля огорожі недалеко від мене.

— Ти глянь! — здивовано сказав один з них.:

— А що таке? — спитав другий.

— Та сліди ж… від босої ноги… так, наче хто ступав по багнюці.

Я глянув униз і побачив, як, широко розплющивши очі, вони дивляться на брудні сліди, що залишилися від моїх ніг на побілених східцях. Перехожі штовхали хлопчаків, але їхня клята цікавість була занадто збуджена. “Бум, бум, бум, чи ми, бум, побачимо, бум, коли, бум, Його обличчя, бум, бум!..”

— Хтось босоніж піднявся цими сходами, їй-бо, що так! — сказав один. — І назад не сходив… і з ноги йому текла кров.

Юрба вже в основному пройшла.

— Дивись, Теде! — тоном гострого здивовання вигукнув молодший з цих слідоглядів і показав просто на мої ступні.

Я зиркнув і собі туди ж і одразу побачив, що від чіпкого бруду стали видимі неясні обриси моїх ніг. На мить мене наче правцем поставило.

— Ото диво! — мовив старший. — Ну й чудасія! Наче привид ступнів, еге ж? — І, повагавшись трохи, він підійшов до мене, простягаючи вперед руку.

Якийсь чоловік зупинився глянути, що це вони ловлять, потім якась дівчина. Ще секунда — і хлопчак доторкнувся б до мене. Я враз збагнув, що маю робити. Ступивши крок наперед, — хлопець, скрикнувши, відсахнувся назад, — я хутко перестрибнув через огорожу на ґанок сусіднього будинку. Але молодший хлопець примудрився спостерегти мій рух, і, перш ніж я встиг спуститись на брук, отямився від подиву, й почав репетувати, що ноги перестрибнули через огорожу.

Всі кинулись туди і вгледіли, як на нижніх східцях та на брукові з’явились нові сліди.

— Що таке? — спитав хтось.

— Ноги! Дивіться! Ноги біжать!

Усі на вулиці, за винятком кількох моїх переслідувачів, ішли за Армією порятунку, і потік людський став на заваді не тільки мені, але і їм. Звідусіль чути було здивовані вигуки і запитання. Зваливши на землю якогось юнака, я метнувся круг Расел-скверу, а шестеро чи семеро здивованих перехожих бігли моїм слідом. Добре, хоч їм ніяк було давати пояснення, а то б уся юрба погналася за мною.

Я двічі оббіг круг площі, тричі перетинав дорогу й повертав назад, і в міру того, як ноги мої ставали тепліші та сухіші, мокрих слідів я уже не залишав по собі. Нарешті, я спромігся зупинитися на хвилинку, витер ступні рукою і аж тепер був уже зовсім у безпеці. Останнє, що я бачив від тої гонитви, — це чоловік з двадцятеро, які стоять на Тевісток-сквері і дивляться, вкрай ошелешені, як поволі висихає мій слід — одинокий і незрозумілий для них, як колись слід людської ноги для самітного Робінзона Крузо.

Біганина трохи зігріла мене, і тепер мені було вже; не так прикро заглиблюватись у лабіринт малолюдних вулиць. Спина моя задубла, під вухом боліло від візникового удару, в’язи були подряпані його нігтями. Ноги нили від утоми, а одну було порізано, отож я ще й накульгував. Мені назустріч ішов якийсь сліпець, але я вчасно вгледів його і, налягаючи на ногу, відскочив убік, побоюючись його тонкої чутливості. Раз чи два я випадково стикався з перехожими, і люди зупинялися, здивовано чуючи лайку, що не знати звідки долинала до їхнього слуху. Тоді на обличчі я відчув щось м’яке, — площу почав устеляти сніг. Я вже застудився і хоч-не-хоч мусив іноді чхати. А кожен собака, що своїм гострим носом нюшив повітря, викликав у мене невимовний жах.

Потім почали вигукуючи бігти дорослі і хлопчаки. Десь сталася пожежа. Бігли вони в напрямі будинку, де я жив, і, оглянувшись уздовж вулиці, я побачив над дахами, над телефонним дротом стовп чорного диму. Горіла, я був певен, моя оселя — мій одяг, мої апарати, все моє майно, крім чекової книжки та трьох томів записок, які чекали мене на Грейт-Портленд-стріт. Усе горіло! Я спалив свої кораблі, достоту так!.. Там усе палало…

Невидимець замовк і замислився. Кемп нервово позирав у вікно.

— Ну, а далі? — спитав він.

Розділ ХХІІ

В УНІВЕРСАЛЬНІЙ КРАМНИЦІ

— Отож у січні, коли починалась завірюха, — а вкритий снігом, я був би й викритий, — почав і я своє нове роковане життя. — Я був утомлений, замерзлий, з болем у всьому тілі, невимовно нещасний і тоді ще наполовину тільки певний своєї невидимості. У мене не було пристановища, не було ніяких засобів до існування, не було ні душі в цілому світі, на яку б я міг звіритись.

Поділитися своїм секретом — означало б утратити все, стати просто цікавою дивиною, та й годі. А втім, я майже вирішив уже підійти до кого-небудь і здатись на людське милосердя, хоч і добре знав, який жах, яку нелюдську жорстокість викличе моє звернення. Проте зараз, на вулиці, мені було не до планів. Єдиним моїм бажанням було сховатись куди-небудь од снігу, укритися й зігрітись; тільки тоді можна було б думати про якісь плани. Але навіть для мене, невидимої людини, ряди лондонських будинків були зачинені на клямки, замкнені на засуви і неприступні.

Єдине, що я ясно відчував тоді, це — холод і безпритульність у зимову ніч серед снігової хурделиці.

І раптом у голові мені промайнула чудова думка. Я повернув на одну з вулиць між Гауер-стріт та Тотенгем-Корт-род і опинився біля “Омніуму”, величезної крамниці, де можна, ви знаєте, купити все — м’ясо, бакалію, білизну, меблі, одяг, навіть олійні картини. Це — скорше ціла система крамниць, а не одна крамниця. Я сподівався, що двері будуть відчинені, але помилився. На щастя, коли я стояв у просторому під’їзді, до нього під’їхав екіпаж, і швейцар у формі, — знаєте, з написом “Омніум” на кашкеті, — широко розчинив двері. Я хутенько проскочив усередину і, проминувши перший відділ, де продають стрічки, шкарпетки, рукавички тощо, опинився в іншому, більшому, приділеному під кошики та плетені меблі.

Проте я не почував себе в безпеці, бо там безперестанку снували люди, і почав блукати по магазину, доки зрештою натрапив на горішньому поверсі на відділ, де стояла сила ліжок. Я забрався туди і знайшов собі притулок серед величезної купи згорнутих матраців. В помешканні було тепло, горіло вже світло, і я вирішив ховатися тут, аж доки закриють крамницю, а тим часом не спускав з ока продавців і покупців, що були в цьому відділі. Тоді, я гадав, я зможу знайти собі харч та одяг, огляну крамницю з її запасами, може, посплю на якомусь ліжку. Цей план видався мені здійснимим. Я мав на думці, діставши одежу, надати собі вигляду хоч і дуже закутаної, але не надто ще підозрілої людини, роздобутися на гроші, одержати на пошті свої книжки та пакунки, найти десь квартиру і тоді вже більш докладно зважити, як найповніше використати ті переваги, що їх — як я уявляв собі — дає мені над іншими людьми моя невидимість.

Час закривати крамницю настав досить швидко. Минуло не більше години відтоді, як я влаштувався серед матраців, коли почали вже спускати штори і останніх відвідувачів спроваджували до виходу. Потім цілий гурт жвавих молодих людей з надзвичайною швидкістю заходився прибирати порозкидуваний по прилавках крам. Як тільки народу поменшало, я покинув своє лігво і обережно пройшов ближче до центральних відділів крамниці. Мене просто здивувало, як моторно ці хлопці й дівчата прибрали крам, що показували покупцям удень. Усі ті ящики з товаром, порозвішувані матерії, гірлянди мережива, коробки з солодощами в бакалійному відділі, виставки того чи того — прибиралося, згорталося, складалось у відповідні приміщення, а що не могло бути прибране, те вкривали, немов чохлами, якоюсь грубою матерією, подібною до мішковини. Нарешті, всі стільці поставили догори ніжками на прилавки й звільнили підлогу. Закінчивши свою роботу, кожне з цих молодих чоловіків та жінок поспішило до виходу з таким радісним виглядом, якого доти я майже ніколи не помічав у продавців. Тоді з’явилися хлопці з відрами та щітками й почали притрушувати підлогу тирсою. Я мусив ухилятися від них, але тирса все ж таки потрапила мені на ноги. Блукаючи по темних спорожнілих відділах, я ще деякий час чув, як вони працюють своїми щітками. Кінець кінцем, за добру годину по закритті крамниці, грюкнули, зачиняючись, зовнішні двері. У помешканні запанувала тиша, і тільки я один никав по лабіринту відділів крамниці, коридорів, кімнат моделей. Тихо було так, що, підійшовши до дверей на Тотенгем-Корт-род, я навіть чув кроки перехожих.