Крок вікінга, стр. 5
— Здається, що й справді все гаразд, — сказав Микола і почув у відповідь сповнене захвату зітхання молодшого товариша.
Ніяких стежок не було, і вони пішли навпростець, сторожко озираючись навсібіч. Те, що вони називали мохом, приємно пружинило під ногами, й їхні кроки поглинала незглибима тиша — ні шереху гілок, ні пташиного крику. Присівши, Микола торкнувся однієї з рослинок — в руці залишилось рожево-шоколадне стебло з тонким різьбленим листям, схожим на листя «заячого холодку». Найближчий кущ, стиснувшись у кулю, раптом безшелесно вибухнув, виметнувши вгору безліч спор. Озирнувшись на Іва, Микола побачив, що він обплутаний чимось схожим на брунатну павутину. Очі товариша сміялися за склом скафандра, і нагадував він хлопчика, який, тікаючи від грози, перебіг порослий високою травою луг, зібравши на себе пилок усіх квітів.
Вони вирішили пройти трохи в глиб лісу, про всяк випадок тримаючи напоготові лазерну зброю, але незабаром відчули щось схоже на сором за свою сторожкість: той самий палево-смарагдовий лагід пестив очі, та сама тиша дихала на них теплом і затишком — чужа планета ластилася до пришельців, мов пещена домашня кицька, переймаючи їх щасливою вмиротворенністю.
— Коли тут досі не завелись якісь аборигени, то гріх, щоб пропадало таке добро, — пробурмотів Микола. — Тло з середньовічних картин, такі собі райські кущі, хіба що, зелених барв бракує.
— Нічого! Звикнемо жити й без зелених, — озвався Ів.
Ввімкнувши мегафон, він раптом гукнув щосили:
— Гей-гей! А хто тут є живий!..
Ні звуку…
Микола не дав йому повторити заклик:
— Ще й справді озветься хтось з рогами та копитами, а ми ж далеко від корабля. Хоча… Жодних слідів вищих істот, тим паче мислячих, та й взагалі — нічого, крім рослин. Хоч би тобі якась комаха продзикотіла… немає й того! Але час вертатися. Ти уявляєш, як сприймуть на Землі наше запізнення?
— Сам радив про таке не думати. Ходімо. Нам є що повідомити.
Теракотова галявина, де вони залишили корабель, не скоро засвітилась поміж деревами, й під кінець вони майже бігли, наскільки їм дозволяв важкий скафандр. Подумали б, що заблукали, коли б не власні сліди, що чітко вирізнялися на моховинні. Ось кущик, від якого Микола відламав гілку, — де ж їхній корабель?
Там, де він мав бути, височів палево-шоколадний пагорб, на ньому ворушилися, мов черв’яки, гнучкі ліани.
— Вже й заплели! — вигукнув Ів. — Яка життєва сила! Нічого, ми її приборкаємо.
Микола спробував згребти рослини зі стінки корабля, й вони піддалися, проте нові негайно ж потяглися туди легкими хвилями, мов конденсувалися з повітря. Вирішивши не витрачати зусиль на марну боротьбу, він ступив у їхню масу, мов у болотяну твань, і сам собі не повірив, коли відчув, що виготовлена з базальтового волокна приступка прогнулася під ногами. Ціла хмара брунатних спор закрутилася перед очима, сплітаючись у химерне павутиння; розірвавши його, астронавт з жахом побачив, що двері останнього відсіку стали тонкими й дірявими, немов бляшанка, що хтозна-скільки пролежала на морському дні.
Їхній корабель танув на ідилічній теракотовій галявині, немов льодяник у пащі казкового чудовиська, — той корабель, що був споруджений з надміцних матеріалів, що витримав шалене полум’я сконцентрованого часу. Діставшись першого відсіку, зоряні мандрівники перевели подих.
— Ось вона, та «дрібниця», на яку не звернули увагу наші вчені, — гірко всміхнувся Микола. — А її ж знав ще Спіноза: він перший сформулював положення про константність законів природи, пізніше його підтвердив своїми розрахунками Масквелл.
— Спіноза? — перепитав Ів. — Це ж було дуже давно. І тоді людина вміла так мало…
Миколі ніколи було відповісти, бо прозвучав сигнал, що викликав на контакт із Землею. В його буденності було щось жахне, й астронавти здригнулися.
— Я — «Земля», я — «Земля», — чітко пролунав низький жіночий голос. — Екіпаж «Бернард-1», відгукніться! Минуло чотириста років відтоді, як ви стартували, однак ми про вас пам’ятаємо й з нетерпінням чекаємо від вас звістки. «Бернард-1», відгукніться!
Пильно подивившись на Іва, Микола став перед екраном:
— Я — «Бернард-1». Годину тому ми щасливо дісталися заданої планети. Вона гарна й затишна, її тяжіння таке ж, як і земне, а в атмосфері достатньо кисню. Та все складніш, аніж ми думали. Згадайте постулат Вернадського про те, що кожна речовина існує незмінною доти, доки перебуває в тих умовах, у яких виникла, а вихід за них спричиняється до перегрупування елементів. Тим-то наш корабель руйнується на очах. Здається, мрію Ціолковського про те, що людство розселиться по інших планетних системах, ще довго не вдасться втілити в життя. Бережіть Землю! Пам’ятайте про закон константності. Бережіть нашу Землю!
Миколин голос урвався: він побачив, що стеля над ним стала прозорою і крізь неї проступають зорі, великі й чисті, як над рідним херсонським степом. Йому перехопило подих… може, від міазмів, які виділяли чужі рослини, розчиняючи його скафандр? Ів був уже непритомний.
Смарагдово-палева, схожа на старовинний гобелен, планета впевнено освоювала свою здобич, творячи власну біосферу; через мільйоноліття тут з’явиться прекрасна жінка й простягне до життєдайного світила — зірки Бернарда — гнучкі руки.
— Бережіть Землю, — прошепотів Микола. — Бережіть нашу біосферу…
ПРОСТЯГАЮ У НІЧ Я РУКИ
Дім у Карпатах він купив, коли цвіли проліски; намагаючись не ступати на них, ішов слідом за жінкою, котра чекала, що з нею торгуватимуться, й дивувався благам, які дісталися йому так дешево. «Стільки навколо квітів… Ліс підступає до самісінького порога, а головне — гори, гори… І вночі над головою — великі зорі, а крім того…»
А крім того, в цій старезній споруді, якщо докласти до неї рук, можна опорядити чотири кімнати з високими стелями та величезними, надійно заґратованими вікнами; ті грати, що замикалися на грубий замок, особливо сподобались Ігореві. Він негайно ж розчахнув їхні стулки разом з посірілими від бруду рамами і, хустинкою змівши з підвіконня мертвих комах, заплющив очі, насолоджуючись духмяним повітрям.
Жінка нетерпляче торкнулася його плеча, й вони удвох обійшли те, що можна було назвати обійстям.
Будинок таки ж дуже занепав — у ньому ніхто не жив років із тридцять, — однак зводила його людина зі смаком, що виявився і в плануванні приміщень, і в малюнку на кахлях двох мініатюрних грубок, і в різьбленому обідку, який прикрашав дах; це був маленький дерев’яний замок, гніздо якогось романтично настроєного анахорета, чиє життя нагло урвалося. На горище Ігор не схотів видиратися, злякавшись протрухлих східців та вузького лазу, зате не проминув підняти віко великої скрині, що стояла в передпокої. Там лежало поцвіле дрантя із слідами справді королівської оздоби — пишної вишивки та металевих бляшок; Ігор підніс до світла чоловічу сорочку й довго милувався візерунком на рукавах — вершники в крислатих бриликах, а поміж них — символічна жіноча постать, що годує з простягнутих рук двох лебедів. Берегиня…
— Не забирайте нічого з тутешніх старожитностей, — попросив він. — За те вам доплачу.
Жінка, яка й досі не мала певності щодо наміру чергового клієнта, — скільки їх, приїжджих та з сусідніх сіл, марно сюди поповодила! — несміливо запитала:
— То як? Ви хочете тут жити?
— Наїздами.
— Та чо! — зраділа жінка. — Дім, звичайно, лишився без пуття, але в найбільшій кімнаті сидіти можна хоч би й зараз.
— Можна. Коли ви ще помиєте підлогу й побілите хоч трохи стіни, то я вам доплачу.
Подумавши, він назвав ціну, яка становила десяту частину тієї, що її просили за будинок, — великою вона йому не здалася, бо неприємної роботи й справді було доволі: пилюка аж закам’яніла по закутках.