Крок вікінга, стр. 13
Вранці Микола прокинувся з відчуттям страшенної втоми й якогось лиха, що зненацька впало на голову. Спробував звестися, однак головний біль знову вклав його на похідну надувну подушку. Полу намету відтулив Ігор і сказав:
— Але ж і сплюх ти! Щастя твоє, що начальник оголосив сьогодні вихідний.
— Дай мені спокій, — попросив Микола. — Дай мені спокій.
— Та можеш спати скільки завгодно, от тільки… Чомусь у мене з голови не йдуть розмови про той небесний камінець… Слухай, ти справді знайшов щось подібне чи просто морочиш нас?
— Немає в мене ніякого камінця. Будь ласка, принеси з аптечки анальгіну, бо в мене увесь вийшов.
Коли Ігор подався по ліки, Микола підтягнув до себе рюкзак і намацав у ньому залізну коробочку з сувенірами. Великий, вишневого кольору сердолік, халцедон із дивовижними візерунками, шматок золотавого нефриту, схожого на засохлий стручок камінця не було. Там, де він лежав, на кришці лишився ледь помітний слів.
— Чого це я не позначив той маршрут? — з тихим відчаєм подумав Микола. — Як же тепер мені його знати?
Десь близько рівно й потужно билося залізне серце великого хребта, але в Миколиній душі ніщо вже не озивалося…
ІНТЕГРАЛ ПИЛИПІВНИ
Ранком березневого дня Пилипівна закликала до себе сусідського хлопчика Андрійка, поштиву таку дитину, і, всадовивши його за дубовим столом, якого ще дід змайстрував, завела тонким, тихим голосом, часто обтираючи сухого рота ріжечком біленької хустки:
— Дітки мої дорогенькі, Григорій та Олексій. Хоч і не народила я вас, а все одно як рідні, бо ж ваші матері, спасибі їм, вам душі подавали, а я своїм і не зуміла, хоч і ростила дуже тяжко, бо — вдова…
«Дітки мої!» — написав хлопчик і, опустивши на папір стару кулькову ручку, зачаївся: в голосі Пилипівни було щось таке, що серце в Андрійка тьохнуло, немов у передчутті цікавої і водночас страшної казки.
Надворі бринів співучий ранок, а в хаті були сутінки, ніби тут товклася, важко вибираючись крізь маленькі вікна, нічна пітьма.
— Ти старайся, старайся, — сказала Пилипівна, і хлопчик почав писати далі:
«А хочу вас бачити, бо завжди рада вам, а ще маю для вас вісті: оті мої ластівки, яким ви поначіплювали кільця, цього року прилетіли рано-рано, а гнізда під моєю черепицею не хочуть вити, летять до сусідів…
— Справді летять туди? — спитав Андрійко, підхопившись, ніби оце б одразу і побіг дивитися, де ж цього року отаборилися птахи. Але Пилипівна знов усадовила його й мовби ненароком зняла серветку з тарілочки, де біля початої хлібини лежали три великі цукерки!
— Пиши, пиши, бо треба…А значить це, мої любі діти, що мене на цьому світі й моєї хати тут уже не буде, і скажу я вам, коли побачите, що так воно і є, що стрітення цього року було на тридцять днів раніше, як того року… ага, якого ж це року було, коли летіли журавлі, а проти того мені наснилися криваві ріки та чорні вишні? На теплого Олексія тоді ліг сніг, хоч зацвітала сон-трава… Коли ж воно було? Е, та треба, треба пригадати…
— Бабцю, — сказав хлопчина. — А мені ж до школи треба. Спізнюсь — запишуть зауваження.
— Ой, лишечко! А ти скажи, дитино, — так було треба для науки, то вчителі й не матимуть на тебе гніву… От зараз я пригадаю, коли ж це того року я віднесла покійній вже сестрі першу вибірочку порічок, та вже й по всьому…
— Так ви пригадуйте, а я тим часом посиджу на уроках.
— Може, ти й правду мовиш, дитинко ти моя розумна, воно ж таки і справді негаразд, коли тобі через мою старечість поставлять двійку… Біжи, біжи, онучечку, листа допишемо, коли повернешся, та не забудь цукерки взяти, з’їси на перерві.
Коли хлопчик побіг, Пилипівна вийшла надрір посидіти на старому ослінчику й замислилась.
Ластівки розбирали на нитки, розсмикували її стару, побиту міллю кофтину, що з минулого року залишилась на паркані, й було трохи кривдно, що вони отак пролітають повз неї, зблискуючи супроти сонця тоненькими кільцями на лапках. Її немає. І хати для них немає, де разом з людиною прожили стільки десятків років. Зате пісні, яєчка і пташенята і літні клопоти — усе це є і буде, лише у нових гніздах на іншому обійсті. Не біля неї.
Кривдно. А чого власне? Що вона цим ластівкам, коли самі уміють дбати про себе? Їм — бути…
Що кривдитись? Подякувати треба, що цей світ аж стільки допускав її до своєї криниці радощів, яка ніколи не міліє, хоч скільки ти з неї черпай. А черпала ж, а пила й напитися не могла, бо спрага та невтоленна — з нею й на той світ підеш. Ще й скільки на останній ковток лишилося…
Каламуть, що стояла перед очима Пилипівни останні роки, раптом зійшла, й усе суще постало перед нею в первісних барвах, запахах, дзвонах першого по-весняному теплого дня, приголомшуючи цим несподіваним дарунком. О, як їй добре!
Добре, що життя її плинуло в цій хижці на пагорбі, біля якого переводив дух після бігу крізь ліси й луки потічок, такий гнучкий, що навіть крига не ^могла його скувати; де росла калина, що від початку березня на всеньке село калатала про весну дроздиними голосами. Мала тут усіляку та завжди любу роботу й солодкий сон уночі, а снились їй чомусь стрімка вода та вишні — на сльози, на біди, та біди рано чи пізно мали щасливий кінець, а плакалось, бува, й від радості.
Авжеж, від радості, як того року, коли побачила вві сні пересохлу землю, і води, що ринули по ній, стали кривавими, й боялася в тій юшці помити чорні вишні, які тримала в руці й хотіла з’їсти. «Супроти чого ж воно таке страшне, свят-свят? — подумала, прокинувшись. — Від чого ж я так багато плакати буду?» А вийшовши надвір, почула, як котяться з неба журавлині голоси, й залилась сльозами: леле! це ж стільки натрудилися Крильми, а повернулися, а не залишились у тій теплій благодаті, — і плакала, й не тамувала сліз, бо ж ними спливали всі її болі та кривди; от і спливли, й постала перед весняним світом чиста, немов дитина, що її вперше мати винесла. Постала у сповиточку з вишиваної сорочки і фартушка, який носила ще покійна баба.
А як же раділось їй, коли повз неї шугала перша ластівка, війнувши в обличчя теплим духом живого пір’я, чи коли зацвітали порічки, чи коли гарбузи чіпляли на парканах свої барила.
На потічку, якраз навпроти хати, жив молоденький бобрик, і вона завжди чула, як він товкся у себе по господарству, приляскуючи по воді хвостом, а безсонними ночами, тулячись до шибки, бачила, як він стовбичив на пєньочку, витягнувши ошатну свою пичку, ніби старався дістати нею повний місяць.
Той самий, повний місяць, що запливав до її хати, немов душа покійного чоловіка, й вона гомоніла з ним, і скаржилась йому, і виливала свої гризоти, а він на те одне казав: «Живи у радості. Бо совісній людині належить жити в радості, хоч би там що було».
О, яка ж вона радісна сьогодні, як же велично повз неї плине все, що так любила, — і місяць, і ластівки, яблуні, і соняхи в городі, і бобрик, котрий виріс біля хати, ще й подруги, хоч їх давно немає, але ж плинуть, та все у вишиванках, та все усміхнені, та все пісні спївають.
Он і Петро ж серед них — так довго на мене чекав, то почекає ще трохи, бо щось я маю зробити ще на цьому світі… ага, згадати, якого ж це року було стрітення, коли мені наснилися криваві ріки, а воно ж проти сліз на радість, бо прилетіли журавлі. А що там згадувать, коли вже й так збагнула, чого шукають оті вчені люди, що поначіплювали кільця її прирученим ластівкам, уже могла б і підказати, хоч не дуже й грамотна… Ох, пізно, пізно, й у тому вже нема її провини… провини немає.