Останній сигнал, стр. 88

15

Сигом запитує:

— Ти знайомий з академіком Костирським?

— З ким? — Людина не зразу розуміє, морщить лоба, згадуючи, а сигом чекає.

— Костирський? Директор інституту еволюційного моделювання? Той, кого називали головним конструктором сигомів?..

І пригадалася історія про вихованця Костирського — сигома, який самовільно втік з інституту, щоб самостійно вивчати людей до того, поки стане виконувати їхні завдання. Для цього сигом створив собі людську зовнішність. Тривалий час подорожував по різних містах, навіть працював під вигаданим іменем в одному з інститутів Академії наук. Здається, в нього навіть закохалася жінка…

“Чому я це згадав? Так-так, вона, казали, була навіть схожа на мою Ольгу. Але яке це має значення для мене?..”

І тієї ж миті сигом збагнув, що саме розхвилювало його…

16

“…Я зрозумів це тому, що у мене відкрилися заблоковані шлюзи глибинної пам’яті. Бачу жінку з тремтливими, пухнастими віями, м’якими, наче стиглі вишні, губами, високою зачіскою…

Пригадую наше знайомство, мокрий після дощу пляж, злиняле небо і її усміхнені очі. Я покликав її, запросив плавати. Якісь знайомі говорили їй “не йди”, та вона довірилася мені. Хвилі вирували вздовж наших тіл, і вона казала: “Мені здається, що ви не людина, а дельфін”. Я запевняв її, що треба вірити в казку — і вона неодмінно справдиться.

Тоді на Землі я нічим не вирізнявся з-поміж людей, для мене так було зручніше. Коли ж вона дізналася, хто я насправді.напрочуд спокійно сказала: “Це не мас для мене ніякого значення…” Вона не жаліла мене й не схилялася переді мною, не боялася моєї слабкості й сили. Я просто забув, як називається це почуття. Одначе добре пам’ятаю: вона приймала мене таким, який я с, без будь-якого упередження. Ніби я був народжений людиною. І тоді я збагнув: найвища цінність людини — не в її силі, а в тому, що вона здатна вчинити всупереч своїй могутності і своєму ж безсиллю. Головне не в тому, що вона здатна пізнавати й підкоряти навколишню природу, а в тому, що вона підкоряє її в самій собі. Так виховується неповторне — людяність, в якій і полягає одна з найголовніших істин…”

17

— Жінку, яку ви згадали, звати Аліна Іванівна, а Костирського — Михайло Дмитрович, — допомагає сигом людині. Йому приємно називати ці імена, хоч він і не сподівається почути про них щось нове.

Проте людина мовить:

— Ні, особисто я їх не знав. Давно помер академік Костирський, та й Аліна Іванівна, гадаю…

Подільський вмовкає, відчуваючи чиюсь пекучу тугу. Сигом полишає проби грунту… Всіма каналами його мозку циркулює лише одна інформація:

“Я майже зовсім не згаяв часу на перехід через Горловину, адже пірнув через нуль-простір. Але перебуваючи в сузір’ї Близнят, затримався, скидаючи капсулу. І та незначна затримка дорого мені обійшлася. Так дорого, що й не підрахувати…”

“Вже повертаючись, вже поминувши Горловину, я сигналізував на Землю. Чи прийняли там мої позивні? Чи знають там, що мені вдалося задумане, що досяг мети? А якщо сприйняли сигнали і розшифрували їх, — чи допомогло це йому і їй?..”

“Аліна чекала на мене до глибокої старості, до смерті. Бідолашна! Пережити таку самотність! Не могла навіть поділитися ні з ким надіями, тому що боялася — не зрозуміють…”

Уперше сигом відчув безповоротність утрати: мовби знову опинився в чорній дірці нуль-простору, тільки за нею не було й промінця, а в нього — жодної надії. Вже нічого не можна повернути, нічого… Він — безсмертний і могутній — не розрахував, не встиг, не дотримав слова. Двоє найдорожчих людей вже не чекають на нього, і він ніколи з ними не зустрінеться. Бо там, у сузір’ї Близнят, він ЛИШЕ НА МИТЬ ЗАБУВ про них. Забути на мить — втратити назавжди. Отже, є і такий закон пам’яті? Ні, сигом не визнає його. Він протестує. Він не згоден з тим, що сталося. І відчай його стає таким глибоким, що він говорить людині, ніби та заперечує йому:

— Вони померли для тебе, але не для мене. Вони живуть — у мені.

— Так, так, звичайно, — зрозумівши його стан, погоджується Подільський. — Дорогі серцю люди не вмирають, а залишаються жити у нашій пам’яті. Хіба це не найбільше диво, яким ми володіємо?

“Він хоче втішити мене, — думає сигом. — Ця слабка комашка, непомітна порошинка жаліє мене, вболіває. Колись я знав назву цього почуття, знав слово, дивувався його багатозначності й глибині, його місткості… Як же багато знань сховав я у найдальші чарунки своєї пам’яті, яку велику частину свого єства!.. Згадав! Це слово — співчуття!”

Думка блиснула й урвала всі інші думки. Думка вразила його своєю простотою й глибиною. І ще чимось, що йшло за нею, що готово було — він відчував це — ось-ось народитися осяянням, відкриттям. У ці хвилини він чітко уявив собі складність буття для всіх істот, народжених природою, їхню безпорадність перед землетрусами, спалахами зірок, космосом, неминучою смертю, яку вони носять у собі з дня свого народження, їхній біль і відчай перед неминучістю. Але він бачить — силою уяви — єдиний щит, яким усі вони можуть захиститися. Кожен із них носить у собі цей щит — це почуття як відшкодування страждань і надію на врятування.

“…Людина спитала мене: що є спільним і обов’язковим для всіх живих істот. Я відповів: “Прагнення пізнати світ, у якому вони живуть”. Та, можливо, є щось важливіше. Тому що воно не тільки спільне для всіх, а й здатне об’єднувати різні істоти: великі й малі, слабкі й сильні, енергійні й мляві… Воно — невід’ємна якість людини, в ній воно проявилось найяскравіше. Тепер я згадав, чому заради людей вирішив здійснити те, що здавалося неможливим — пройти через Горловину”.

Ось у чому полягав зміст питання, яке висловила ця людина: “А для кого ти пірнав у Горловину і добував істину?” Він хотів, щоб я згадав сам. Він хотів врятувати мене від самого себе, як рятував багато разів свого сина”.

Сигом ніби знову побачив дірку — вирву. В неї, звиваючись спіралями, падали й зникали промені світла. Коли сигом підлетів ближче, його теж почало скручувати джгутом. Скручувало все сильніше, болючіше. Хоча ту муку не можна назвати болем — біль ніщо у порівнянні з нею. Свідомість потьмарилася, згорнулася у вузлик, потім прояснилося, але вже ніби на новому рівні — зненацька він побачив себе зовсім не так, як у дзеркалі, а вивернутим навиворіт. І було йому погано, ніби й справді його шматують. Відчув, як по каналах мозку струмують знесилені імпульси, як вичерпуються акумулятори, не витримуючи колосальних навантажень. Біда в тому, що він не втратив свідомості, а усвідомлював свою нікчемність: він, всемогутній сигом, перетворився на ніщо, — таке ж, як бадилинка, як порошинка. Його захопила стихія й робила з ним, що їй заманеться. Він вже не існував як єдине ціле. Його молекули розпадались і з’єднувались, як було бажано стихії. Він ніби став частиною неживої природи, і водночас якимось дивом свідомість зберігалася, ніби навмисне для того, щоб він міг відчувати своє безсилля і страждати від цього.

Його врятував якийсь силовий потік: повільно відсторонював од Горловини. І сигом допомагав йому, як міг: маніпулював капсулою так, аби вона рухалася за тим потоком, а потім включив усі свої двигуни на повну потужність.

Та коли достатньо віддалився від небезпеки і поля Горловини перестали роздирати й розкладати його, настали інші муки — незавершений похід, недосягнута мета. Вони були невимовно тяжкі, адже причина їх пов’язана з його сутністю, з основою його особистості, призначеної для подолання бар’єра невідомості. Без цієї мети його існування втрачало сенс.

Тоді в уяві постав Михайло Дмитрович із своєю лагідною, трохи винуватою усмішкою. Сигом знову почув його слова: “У нас, сину, немає вибору. Ми повинні дізнатися, що лежить за бар’єром невідомості. Це подвиг, якого ще не знало людство. І його належить здійснити тобі”.