Останній сигнал, стр. 27
Сигом сповнився повагою до мужності цієї людини.
— Нічого не вдієш, — трохи з жалем сказав він. — Те, що ми з вами вороги, визначено заздалегідь. Так само, як те, що ви вороги тварин, яких з’їдаєте.
— Але ж вас створила людина.
— Яка різниця! Вона створила за принципом який існує в природі.
— Вона вибрала певний принцип, змусивши вас живитись АТФ. Але, вбиваючи мене, ви завдаєте шкоди собі.
— Чому?
— З якої тканини вас створено?
— В основному з штучних пластичних білків.
— Я все життя вивчав їх синтез. Гляньте на ці аркуші. — Професор узяв із столика списані аркуші паперу. — Я поспішаю вивести формулу нового типу пластбілка. Якщо мені пощастить, ви зможете добудувати в собі нові органи…
— Що ж, це — ви. Але поряд — інший хворий. Йому лишилося жити ще менше, ніж вам. Він знепритомнів…
— Що ви знаєте про час людського життя, сигоме? Хіба він незмінний? Хвилина в ньому іноді значить більше, ніж рік. Можливо, отямившись, мій сусіда напише останню записку додому і поверне чи врятує чиєсь життя, яке так потрібно вам. Ми всі залежимо один від одного більше, ніж мурашки в мурашнику.
— Прощавайте! — сказав сигом і встав, похитуючись. — Постараюся знайти тварину. Було б добре, коли б ви встигли закінчити формулу.
— Побудьте кілька днів зі мною — і дізнаєтесь.
— Не маю часу — виконую наказ Диктатора: готуюсь до завоювання світу.
— Його вже завойовували багато разів, і завжди наслідок був один. Невже ви не читаєте книжок?
— Тільки ті, що дає мені Диктатор. Там цього не було.
Професор підвів голову і довгим поглядом подивився в очі сигому:
— А ви зробіть те, що й люди: переступіть заборону!
— У тебе чудовий вигляд, — сказав Диктатор, відзначивши, що шкіра сигома ледь мерехтить, віддаючи в простір зайвину енергії. — Чим ти харчувався ці півтора місяця? Тваринами чи людьми?
— Ні тими, ні іншими. Я переробив у себе систему живлення і створив енергетичні батареї та акумулятори. Тепер живлюсь енергією, розсіяною в просторі: сонячним світлом, космічними променями. Мені нікого не треба вбивати, щоб наїстись. Енергії у мене вдосталь.
— Ти стаєш самостійним, — майже спокійно відповів Диктатор, але його пальці, що стискали бильця крісла, несподівано побіліли. — А чи пощастило тобі найголовніше — переконати людей, щоб вони вступали в твої легіони? Для початку ти міг би використати гурт підлітків, яким допоміг вкрасти автомобіль.
— Це неможливо.
Їх вистежила поліція?
— Ні. Вони перебили один одного, домагаючись того, що забрали в іншого.
— Шкода. А інші люди?
— Я розмовляв з багатьма, але кожен з них завойовує свій світ, і ніхто не хоче гинути на війні.
Диктатор забарабанив пальцями об стіл.
— Раби! Стадо! Але я передбачив це. У мене готовий новий план. Ти проникнеш на склад, вкрадеш з контейнера водневу бомбу і кинеш її, куди я вкажу. Почнеться війна, мобілізація — і ми матимемо армію.
— Не хочуть добром, поженемо силою? — запитав сигом, і його голос видався Диктаторові незнайомим.
— Ми захопимо сусідні країни — і колесо закрутиться. Аби тільки виграти війну. Тоді почнемо будувати…
— Табори смерті? — перебив його сигом. — Це вже було. І всі знають, чим скінчилося.
— Звідки тобі відомо?
— З книжок.
— Але другий закон програми забороняв тобі відвідувати бібліотеки.
— Ти дав мені розум. Про яку ж програму йдеться? Розум — це і є програма. Я не хочу сіяти зло. Це негуманно.
Диктатор докірливо похитав головою. Його біляве волосся впало на лоб, із-за нього, наче з-за кущів, пильнували сторожкі голубі очі.
— Що я чую? Ти повторюєш чужі слова?
— Можна вживати різні слова. Але поняття “добро” і “зло”, “гуманність” і “негуманність” точно відповідають поняттям “розумно” і “нерозумно”. Це дуже проста істина, я радий, що нарешті зрозумів її.
— Що ти ще зрозумів? — запитав Диктатор, відчуваючи, як у ньому зароджується лють, росте, підступає до горла. — “Тільки б стогін не вирвався назовні”, — подумав і висунув шухляду стола, в якій блиснув пістолет.
— У тебе тремтять губи, — здивовано сказав сигом, підходячи ближче. — Невже ти боїшся?
Диктатор ковзнув поглядом по портретах предків, по суворих пихатих обличчях завойовників, і раптом йому вдалося, що і в них тремтять губи.
І ще я зрозумів, що коли наші нещастя, обмеженість, смерть обумовлені програмою, — незворушно вів далі сигом, — то ворог той, хто створив нас саме такими. Треба самим змінювати програму. І самим створювати себе.
Шухляда висунулася ще трохи. Рука звично стиснула пістолет.
І нам більше не потрібен Диктатор.
Гримнув постріл.
Кілька секунд сигом стояв над трупом у роздумі. Нарешті мовив:
— Це розумно.
“НАСТАНЕ ДЕНЬ…”
Оповідання
Катерина Михайлівна зібралася вже звично згорнути газету. Погляд ковзнув по заголовках, затримався на рубриці “Вірші наших читачів”. Не варто було підкреслювати, що їх творили непрофесіонали, — подумала вона. — Можливо, ці вірші й не потребують скидки. В крайньому разі, під добіркою дали б коментар…”
Погляд спинився на заголовку одного з віршів — “Нащадкові”.
її пройняв легкий дрож. Чому б то? Хіба мало є віршів з однаковою назвою? І все-таки… Хвилюючись, Катерина Михайлівна прочитала перші рядки:
Настане час — спливуть тривожні роки —
І космосу славетний капітан,
Нащадок мій, веселий, ясноокий…
Газета затремтіла в руках. Рядки почали підстрибувати… Ніяк не могла розгледіти підпис. Думка плуталась і ніби теж тремтіла. “Того не може бути, — думала вона. — Бути не може! — твердила стократ. — Щось я переплутала. В газеті інші слова. А ці — з пам’яті…”
Вона спробувала знову — спокійно — прочитати вірші, та дрож проймав дужче. Літери миготіли перед очима.
Настане час — спливуть тривожні роки —
І космосу славетний капітан,
Нащадок мій, веселий, ясноокий,
На Марс спрямує свій ракетоплан.
Метеорити будуть ніби птахи…
Рука з газетою опустилася. Сива жінка з тонкими блідими губами незряче дивилася кудись у вікно і продовжувала читати:
…Кружляти й розбиватись об броню,
І Землю всю — сріблясту та блакитну,
В прожилках рік, далеку, близьку, рідну
Побачить мій нащадок…
Опам’ятавшись, піднесла газету до очей — пересвідчитись. Так, надруковано саме ці рядки. Ті самі вірші, які берегла в себе на аркуші з учнівського зошита. Б єдиному примірнику. Крім неї, досі їх ніхто не читав, як і останнього синового листа. Як же вони опинилися у газеті? Випадковий збіг? Хтось інший створив те ж саме? Чи таке можливе? Ймовірність збігу вкрай мізерна. її не варто і враховувати.
Катерина Михайлівна знайшла підпис під віршем. Дивний підпис — “Екс. 16-9”. На псевдонім не схоже…
Вона підійшла до телефону, кілька разів настійливо набрала номер, доки юначий голос відповів:
— Редакція.
— У сьогоднішньому номері ви надрукували вірші читачів, — сказала вона і змовкла.
— Так. То що? — хвилювання передалось і співрозмовникові.
— Під ними підпис — “Екс. 16-9”.
— Пам’ятаю. — Тепер у його голосі вчувалася настороженість. Він очікував, що вона ще скаже. Мовчання ставало напруженим, як напнута линва. Адже він не знав, що має справу з досвідченою вчителькою. Нарешті співбесідник здався:
— Вам сподобалися вірші?
— Ви хочете знати тільки це?
Вона правильно визначила, що журналіст ще молодий і недосвідчений. Розподіл ролей стався так блискавично, що він не встиг й отямитися.
— Справа в тому, що ми особливо зацікавлені у відгуках на цей вірш…
— Хто це ми?
— Ну… редакція… автор… автори вірша…
— Екс. 16-9?
— Так.
— Це псевдонім?