Пульс безконечності, стр. 71

Двоє відвідувачів, чоловік і жінка, увійшли до залу, де були скульптури, і здивовано глянули на неї. Треба взяти себе в руки, вона просто стомилась, реставруючи цю Ніку. Понівечене крилате мармурове божество наче витало у кутку на прозорому постаменті; Евелінині різці валялися біля сходні. Увійшло ще троє чоловіків, один з них відразу взявся копіювати бронзовий торс.

Евеліна сховалася за дзеркальним пілоном і глянула на своє відображення. На неї розгублено дивилася розгублена темноока, світловолоса, струнка дівчина в легкому робочому комбінезоні, вкритому мармуровим пилом. Евеліна роздивлялася себе, як незнайомку.

Дивне відчуття минало поволі, як морський відплив, поступово до неї повертався звичний її стан ясності й життєрадісної діловитості. Осяяна богинею перемоги, вона пропрацювала до вечора, поки геть не знесиліла. Музей уже заповнювали відвідувачі. І знову наче шок: вона ніяк не могла згадати, як дісталася додому, на той берег затоки. Коли ж напружила пам’ять, у хвилях бентежної уяви несподівано виник хисткий жовтий екіпаж на косо укладених на бруківці стальних напрямних. Його туї же витіснила сіро-голуба труба траси з індексами відгалужень, що стрімко вилітали назустріч. “Додому, Еві, додому!” Вона майже бігла крізь натовп, ледве встигаючи відповідати на привітання.

На круглій терасі під колосом із Амарни Евеліна зупинилась, наче чогось дожидаючи. Вітер спав, дальній хвилеріз затягло водяною порошею, що висявала у призахідному мареві, з безконечності океану накочувались оранжеві вали. На горизонті плавучий острів Веста повагом ніс своє багатокілометрове тіло.

І тоді усе її єство, витіснивши незрозумілу тривогу, сповнила підсвідома радість юності. Наче вперше відчувши безмежну свободу початку життя, лише тепер збагнувши енергію юної плоті, розквітаючої жіночності, стояла вона перед цією рокітливою величчю, і лише десь на дні пам’яті маячило як тривожний знак, як прихований докір якесь незрозуміле питання, що стосувалося скоріше всього не її. Щастя Еві було повним, воно простягалося неосяжно далеко, аж ген за палаючий горизонт.

Вона попрямувала до станції траси навпрошки, через парк. Чіткий гігантський сфероїд повітряної служби завис над узбережжям, приймав і спускав сотні капсул за секунду, нагадуючи вулик, оточений бджолами; за ним у непроглядних садах околиць просвічувала вервечка приморських дач, що тяглися аж до темної маси мегаполіса. Громаддя грозових хмар насувалося з заходу, наче блукаючий гірський хребет.

Платанові зарості парку огортали сутінки, напоєні міцним ароматом квітів. Висока пампасна трава стиха шуміла під теплим бризом, а в кронах низьких японських вишень стрекотіла зграйка кольорових папугайяиків. Побачивши їх, Евеліна знову стривожилась і хотіла швидше пройти мимо. Та маленька пташка, що звикла до неї, довірливо підлетіла до дівчини і, вмостившись у неї на плечі, прокричала: “Тума Малюк!”

Наче розряд спалахнув у мозку Евеліни. Так ось що не давало їй спокою цілий день: вона повинна негайно вернутися туди, далеко і давно, у старенький будиночок, до свого хлопчика. Що вона накоїла?! Як опинилася в цьому палаці, як стала юною і чарівною дівчиною, дуже схожою на ту Евеліну, якою вона була сорок п’ять років тому?

Щастя її тануло, як віск: усе — Марк, кохання, юність, робота — не могло встояти перед тим, що десь далеко звідси, невідомо в якому місці й часі живе самотній хлопчик, за якого вона в одвіті до кінця своїх днів. Та як туди дістатися, як?

I хвилі пам’яті, затоплюючи усе довкола хороводом подробиць, відомих лише Каневській, розімкнули вражену свідомість, роз’єднали назавжди нитку життя, з єднану, на мить — життя старої Каневської і юної, сповненої сил Евеліни з прекрасної країни майбутнього.

Під ранок негода вщухла, і на прихоплену легким морозцем землю падав пухнастий сніг. Безформність осені була лише грубим каркасом для витончених конструкцій зими. Протяг, як миттєвий спогад, ковзнув по кімнаті, залишивши тонкий аромат приморських тропіків.

Стара Каневська прокинулась у своєму кріслі-гойдалці. Корява яблуня під вікном, геть обліплена снігом, скидалася на біломармурову крилату фігурку, яку вона бачила невідомо де. Беззвучно осипалися білі небеса на притихлу околицю. Славко, прокинувшись, заверещав від радості, і папуга, перекидаючись на жердинці, вторив йому веселою тріскотнею.

Каневська, звично премагаючи біль в скрипучих суглобах, поралась на кухні — готувала сніданок, прибирала, потім займалася безліччю справ, втомливих, але необхідних, які стали змістом життя багатьох зовні непримітних людей, котрі також роблять свій внесок уже тепер у створення того світу, в який так несподівано і так ненадовго зазирнула Каневська. А поки що їй треба всього лишень виростити онука, щоб він став творцем того світу ясності, краси й труда, в якому житимуть наші нащадки, так разюче не схожі на нас, щоб, незважаючи на всі знегоди, став він достойним цього світу — мудрим і чесним, стійким і веселим.

Зимовий промінь сонця упав на старече обличчя, і якусь мить на ньому жив прекрасний вираз крилатої Ніки-войовниці.

Торговець зброєю

Гай Фламіній байдуже дивився на сліпучу гладінь Тразименського озера. Біля грузького берега втамовувала спрагу кіннота, просто перед нею хлюпалися лучники з Кампаньї, а лівий берег, чистіший, залишили куховарам.

День видався спекотний і задушливий, консул знемагав під навісом з вензелями, і раб раз по раз обливав його водою з широкогорлого глека.

Квестор Марій з двома лікторами давно вже стояв перед консулом, сонце палило нещадно, і він не переставав витирати рясний піт з чола. Поруч з ним стояв дивно одягнений варвар: довга сіра куртка з великими вилогами надіта поверх білої сорочки з тонкого полотна, рукави якої на зап’ясті стягували цікаві застібки, замість капців з сирівцю — чорна блискуча взуванка. На шиї — довгий клапоть тканини дуже ніжної розцвітки.

Квестор, що звик до брудних голів, які пахли козлами, був немало здивований. З цікавістю дивився на нього й консул.

Ліктори тримали в руках його поклажу.

— Він каже, — почав Марій, — що його жбани розлітаються на безліч шматків і знищують усе довкола. Він твердить, що можна вбити будь-кого ось таким шматочком свинцю, о найсвітліший!

Квестор привів купця на свій страх і ризик. Всупереч його побоюванням, Фламіній не розсердився, а навпаки, одразу пожвавішав.

— Шматочком свинцю! Й дурневі відомо, що свинець отрута.

— Не так, як ти гадаєш, володарю. Він каже, що може метнути його з такою силою, що той проткне будь-кого наскрізь.

Консул недовірливо глянув на чужоземця. Той, перехопивши його погляд, пробубонів:

— Пара пачем — пара беллюм! [2]

Фламіній ледве второпав зміст сказаного — комівояжер говорив поганою ламаною мовою. Як правило, вожді варварів знали латинь набагато краще.

— Нехай покаже, — звелів консул.

Один з лікторів поклав до ніг чужоземця чорну теку з ручкою і блискучими прикрасами на кришці. Торговець натиснув на одну з них, тека відчинилась, і всі мимоволі ахнули.

Чужоземець дістав з теки овальну металеву диньку доволі грубої роботи: уздовж і впоперек на ній були зроблені насічки, і незнайома річ нагадувала надрізаний з усіх боків лимон. Потім у нього в руках з’явилася штукенція з напівкруглою дужкою і гачком у ній. Консул запримітив у теці ще кілька вельми цікавих предметів.

— Розтлумач йому, — сказав консул, звертаючись до квестора, — що мені зараз не до цього. Мені потрібні фессалійські луки й стріли, александрійські пращі, хороші ясенові списи, а не ці брязкальця.

Торговець уважно прислухався до слів консула і начебто збагнув, про що йдеться.

— Проміса кадунт ін дебітум, [3] — прогнусавив він з готовністю. — Хев ю є… табула раса? Е фрії плейс, фріі спот ов граас?

— Шукає підходяще місце, полянку, щоб продемонструвати свій витвір, — здогадався кмітливий Марій.