Можливість відповіді, стр. 43

Петро нищив променем усе на своєму шляху, шукаючи ворога.

І весь час йому здавалося, що він колись бачив цього ворога — високого й тонкого, як жердина. Печера кричала: “Вбий! А то він влізе у твій Дім, забере блаженство”. Пліснява, яка робила смачну їжу, повторювала, що двом у печері нема місця. Від бактерій, які жили в мохові, Петро діставав повідомлення про свої резерви, впевненість у своїх силах. По зелених артеріях, що зв’язували його з Домом, невпинно надходили поживні соки й накази, сила і ненависть.

Знову й знову Петро натискував кнопку на рукоятці променемета, і тремтливий промінь летів уперед, спалюючи рослини й перетворюючи на порох каміння. Але ворог устиг кудись зникнути.

Очі різало нестерпне денне світло, що проникало під приплющені повіки. Петрові хотілося скоріше повернутись у свій Дім, але він не може цього зробити, поки не знайде ворога. І він лишався у цьому чужому відкритому просторі без стін, де не було на що спертися, де з усіх боків боляче жалять стріли променів.

“Досить, повертайся!” — наказав голос.

Петро підкорився б йому, але ж треба було дізнатися, чому ворог видався такий знайомий.

“Повертайся! — благав голос. — Насувається ураган!”

“Ураган?”

Небо на горизонті було чорне…

Петро відчував, ніби щось пече ноги — там, де приросли зелені артерії. Голос погрожував: “Повернись, а то я зречуся тебе й візьму собі інший мозок”.

Уже можна було розрізнити смерчі. Вони здавалися тонкими цівками диму, що піднімався з димарів. Димарі росли, зливалися з димом. Оберталися. Долинало виття. Там діяли гігантські воронки. Вони всмоктували все, що траплялося їм на шляху.

Петро повернувся до печери. Ще не доходячи до неї, дізнався, що печеру захопив ворог.

“Догрався, Копернику? — говорила печера. — А я ж попереджала тебе”. Він відчув удар по нозі. Сили почали швидко танути. Ворог, що захопив печеру, загарчав, і Петрові здалося, ніби він уже десь чув те гарчання.

А голос печери став чомусь тихший, перейшов на шепіт: “Останнє, що я зможу зробити для тебе, — це позбавити твого ворога зброї. Вбивайте один одного руками й зубами, як ти обіцяв скарбничці. Мені дуже хочеться побачити, як це робиться…”

“Знати? Тобі хочеться знати! А мені? Я ще не дізнався, чому ворог видався мені таким знайомим. Та найголовніше, що я хочу з’ясувати, — чому бабуся застерігала: “Блискавка може вбити”. Що було перед цим?”

“Іди сюди. Бачиш, ворог опустив зброю. Вбий його. І в тебе знову буде Дім. Пам’ятаєш, як добре тобі було?”

— Ні! — закричав Петро. — Спочатку я щось з’ясую.

Незважаючи ні на що, в ньому все-таки не вмирав Коперник. Виявляється, він міг заперечувати не тільки іншим, і й своєму Дому, і самому собі. Він вимагав од своєї пам’яті цілковитої ясності, перш ніж повернеться в Дім назавжди.

Смерчі кружляли за його спиною, дихали йому в потилицю. Петро оглянувся. Чорно-кривава гусінь загрожувала ї неба. І саме в цю жахливу мить він пригадав… Пригадав, що було перед тим, як бабуся намагалася його налякати. Нічого нового. Вона лякала його й раніше: “Не можна гуляти під час грози. Блискавка може вбити”. Але він хотів перевірити її слова. Він вискочив на вулицю під косі пружні струмені дощу, в гуркіт і спалахи блискавиць. І його не вбило. Він пожадливо вдихав дивовижне свіже повітря, підстрибував на одній нозі, сміявся…

Петро вже знав, що він зробить, бо не може не зробити. Смертельний жах кам’янив тіло, у вухах вистукувало: “Особлива небезпека — ураган…” Особлива небезпека! Особлива небезпека!..”

Але Коперник відповідав: “Спочатку я випробую. Спочатку випробую”.

Він повернувся обличчям до урагану.

“Що ти робиш? Загинеш!” — почулося волання печери.

Петро ступив назустріч урагану. Його осліпило спалахом, він відчув страшний удар. Устиг подумати: “Кінець”. Проте муки тривали. На нього посипалася злива ударів, шкіру палило так, що він застогнав. Жар раптом змінився холодом, ніби його опустили в крижану ванну. Це блискавки обпалили мох на його шкірі. Могутні струмені води вдарили по ній, як душ.

У нього підкосилися ноги, він упав би, але в цю мить воронка смерчу всмоктала його, закрутила, підняла. Петре підлетів, розкинувши руки. Почулося голосне плямкання ніби болото неохоче випустило жертву.

Перед очима Петра пролітали червоні смуги, вогняні блискавки. Скажений вітер обдував шкіру, зривав залишки моху. Петра ніби вивертало навиворіт, щось рвалося всередині, тріскалися дрібні судини. Йому здавалося, що він вмирає, і хотілося, щоб усе скоріше скінчилось.

Та він не вмер. Летів наввипередки з вітром. Тягар спав з його повік, і вони розплющились. Назустріч летіли вогняні кільця, не завдаючи йому шкоди. Він пролітав крізь них, відчуваючи, як з кожним новим кільцем до нього повертаються сили. І він стає самим собою, стає людиною.

Він побачив далину, якої не бачив раніше. Розірваний туман сповз донизу, і далечінь сяяла, вмита струменями дощу. І тоді ніби народилася відповідь на питання, яке мучило його все життя. Він зрозумів, навіщо потрібні були пошуки, біль, наполегливість, нові траси в космосі і боляче-солодка жадоба пізнання.

Тільки завдяки їм, завдяки дерзновенній бунтарській думці, яка не визнавала спокою, всесвіт сповнювався смислом.

…Петро впав біля самісінького входу в печеру, побачив у темряві за камінням знайомі здивовані очі, які злякано дивилися на нього. Петро легко схопився на ноги й гукнув:

— Гей, Бене, виходь, друже!

МОЖЛИВІСТЬ ВІДПОВІДІ

Повість

Частина перша

У ПІДВОДНОМУ МІСТІ

Я плив уздовж берега, розгортаючи руками водорості, їхні предки жили на Землі понад півтора мільярда років тому. Свою життєстійкість вони передавали нащадкам. Я плив серед творінь природи, котрі можуть існувати й розвиватися в отруйних відходах хімічних комбінатів, усередині атомних реакторів, легко витримуючи кип’ятіння і опромінювання.

Раптом якась бура гадюка кинулась від мене навтіки. Я наздогнав її. “Гадюка” виявилась пагоном водорості. Тільки-но я спробував схопити його, він вислизнув з моїх рук.

І знову я подумав про себе: “Хто я? Чи що я таке? Істота з самостійною волею? Чи подоба пагона водорості, який повторює своїми рухами всі довколишні зміни? І знову болісною тривогою нагадала про себе таємниця мого народження, яку я все ще не міг розкрити…

Я запливав у море все далі й далі від берега, поринав усе глибше й глибше. Якщо зараз піднятися на поверхню, то ті троє, що проводжали мене і лишилися на березі, мабуть, здалися б зовсім крихітними, не більшими від статуеток на книжковій шафі. Я бачив такі в квартирі Михайла Дмитровича… Чому я не думаю — “в моєму домі”? З певного часу не можу так думати. Це відтоді, як усе для мене змінилось і з’явилася таємниця. Чи проникну я в неї коли-небудь? Поки що всі мої спроби не мали успіху. Та я мушу знову й знову штурмувати її, аби довідатися про найпотаємніше. Іншим до цього байдуже. їх не хвилює таємниця. Але я так жити не зможу. В цьому я впевнений.

Вода стає дедалі темнішою. На цю глибину вже майже не пробивається сонячне проміння. Легким зусиллям волі вмикаю інфравізори. Світ навколо разюче змінюється. Риби перетворюються на зірки. Зарослі водоростей здаються деревами, охопленими вогнем.

У такій ось солоній купелі колись спалахнули перші іскорки життя. Тому мій шлях починається з моря. Так передбачив Михайло Дмитрович. Я піду від витоків, щоб спробувати з’ясувати, куди ведуть дороги. Від вірусів, від водоростей, від амеб…

Ось від мене тікає живий апарат на суглобистих ногах. Два перископи, підняті над кабіною-панцирем, злісно й злякано втупилися в мене, лічильний пристрій, який міститься під бронею кабіни, передає панічні команди по тонісіньких проводах, що йдуть до ніг…