Сонячний вітер, стр. 6

— Хоч їж, — сказав Геннадій.

— Я не їм цього.

— А, я забув. Тоді не дивуйся мені, — він накинувся на їстиво.

Через деякий час йому здалося, що всі ці банки-склянки — запаси з його корабля. Він пам’ятав тавро — троє сплетених кілець — продукти, виготовлені спеціально на його замовлення.

— Звідки у вас мої продукти?

— Не вигадуй. Ти вже наївся і починаєш вигадувати, — Майка перебрала всі банки. — Ніяких твоїх трьох кілець немає.

— Справді-бо — немає.

— Це все від того, що я можу простягнути руку і доторкнутись до тебе, — сказав згодом Геннадій. — Можна?

— Спробуй.

Він взяв її руку в свою, торкнувся вказівним пальцем каблучки, подарованої ним же, коли вони вирішили, що заручилися.

Каблучка, здавалося, уже вкипіла в Майчин палець.

— Давай одружимося, — сказав він раптом, — негайно.

Хотів крутнути каблучку довколо пальця — вона не піддалася. Майку струснуло.

— Боляче, люба?

— Ні. Скільки вже можна бачитися наїздами?

— Піди намиль пальця, вона сповзе. А то доведеться пиляти.

Небавом Майка вийшла з ванної. Щось у ній змінилося, подумав Геннадій. Наче поменшала. І обличчя… Три роки минуло, боже мій!

Весь час вони були разом. Гарик виявився свійським хлопцем: звільнив Майку від її обов’язків. На невизначений час, сказав.

Потім уже Геннадій завважив, що треба поговорити про своє повернення в ескадрилью. Він пішов до Гарика.

— Тобі набридло з Майкою? — спитав майже грубо Гарик.

— Не заводься. Мені набридло нічого не робити.

— Що ти хочеш?

— Хочу додому. Скоро має бути корабель?

— Чого не знаю, того не знаю.

Геннадій свиснув.

— Ти начальник чи двірник?

— Начальник, але я знаю, що скоро корабля не

— Так-так, ти маєш рацію, станція згортається…

— Я тобі нічого не казав.

— Хіба? Справді, нічого. Але станція згортається. Як непродуктивна…

— Коли ж вас забиратимуть?

— Сказали: чекайте. Знаєш цих бюрократів: станція маленька, можна і в останню чергу…

— Що ж мені робити?

— Сам бачиш, — тут нічого робити. Нічого не демонтуватимемо. Вся апаратура застаріла… Так гуляй собі…

Добре, що хтось колись додумався дати Майці направлення на “Андалузію”. Інакше можна було б здуріти від неробства. Він звик до самотності в польотах. Тут витримки вистачило на півтора року.

— Де ж ваш корабель, де “Спартак”?

— “Спартак” вийшов з ладу… Йому вже ніколи не літати…

— Радіограму…

— Послали… Отримали відповідь: ждіть…

Така розмова між Геннадієм і Гариком відбувалася не раз. Один зрозумів, що всі вони тут уже безсилі Щось вдіяти, а другий, щоб не виникло почуття безпідставної вини, намагався не потрапляти невдасі на очі. Геннадій махнув рукою: колись прилетять, і не варто нервувати. Грав з хлопцями в шахи. Всі партії без винятку завершувалися внічию. Перейшли на шашки, але тепер уже Геннадій програвав усім без винятку, навіть Майці. Знову перекинувся на шахи, вибравши партнерами роботів “Андалузії”. Він відігрався на них, бо роботи з “Андалузії” грали препогано. Він хотів попереставляти їм деякі реле, але Гарик не дозволив. Геннадій думав: на що змарновано три роки? Звичайно, Майка… Але з Майкою ці три роки можна було провести десь-інде цікавіше.

Тож минуло три роки за нормованим часом. Геннадій мав розплющити очі й привітати перший день четвертого року. Він розплющив очі і побачив, що лежить на рівній кам’янистій поверхні пустелі. Не було ліжка, в яке він лягав учора. Є скафандр на ньому. “Андрій” і поряд черепахоподібний “Спартак”. Стоять неподалік Коля Горбунов, Юрко Сидоренко, Непал, Майка. Друга Майка, простоволоса, боса, в одному зеленому платтячку, теж тут, але навпроти Майки в скафандрі.

Геннадій махнув рукою і знову ліг, заплющивши очі. Дурний сон… І зрозумів, що ніякого сну нема, як не було його й досі. Він нормальна людина і все нормально сприймав. Тільки не хотілося розплющувати очей.

— Вставай, — сказав Коля Горбунов, — годі вилежуватись.

— Здорово ви мене обкрутили, — сказав згодом Геннадій Майці в зеленому платті.

Він сказав це, бо не знав, що сказати.

— Ніхто не збирався вас обманювати, — сказала Майка в зеленому платті. — Ми просто не знали, що з вами робити.

— Ви боїтеся заходити в контакт з іншими цивілізаціями?

— Для нас це неможливо. Розвиток у нас іде зовсім іншим напрямом: завдяки перевтіленням у будь-яку форму.

— Але чим би ми вам зашкодили?

— Це ми й хотіли взнати.

— Так швидко опанувати нашу мову…

— Для цього було досить зіставити ваші слова з їх образними відповідниками у вашому мозку.

— Так, так. А зараз усі ваші зникли. Ви ще не впевнилися, що нам нічого боятися одне одного?

— Це з’ясується потім.

— Ти ж не боїшся?!

— Я не в силі щось зробити. Пам’ятаєш, у мене не знімалася каблучка? Бо вона була частиною мене. Бе:; неї комбінації порушились, тепер я вже Майка назавжди. Копія тієї… Я не можу перемінитись на щось інше.

— Пробач, я хотіла запитати… Ти був з нею близький?

— Якщо можна так сказати…

— А коли діти?

— Та звідки я знаю?!

Він думав про ту, що навіки вже залишиться Майкою в зеленому платтячку. В неї колись вичерпається енергія, і вона помре і більше ніколи не оживе, бо в неї порушена ота незрозуміла комбінація часток. Вона помре не скоро, але помре такою, як і залишилась. Вона не могла полетіти з ними; вихід за межі планети — смерть для короборця.

Майка справжня не з’являлася на очі. Вона замкнулася в своїй каюті і плакала.

“Нічого, — міркував Рорбунов, — це нічого. До “Андалузії” ще далеко, вони помиряться”.

ПЛАНЕТА З ДІРКОЮ

Щось погрозливо зашкварчало, і пані Бо кинулася на кухню; синім полум’ям горіло м’ясо на пательні. Ви, звичайно, думаєте, що пані Бо зойкнула, як зойкають у таких випадках усі жінки світу — ну хіба за винятком однієї-двох, — і, схопивши танчірку, кинулась рятувати рештки: нічого, мовляв, буде шашлик. Ні, пані Бо застигла вражена на порозі: яскраво-жовтий промінь завтовшки з палець йшов із пательні і впирався в стелю, зникаючи у ній, точніше, в дірці з обвугленими краями. Пані Бо трохи отямилася лише тоді, коли загупали сусіди зверху.

— Гей, ви там! Облиште свої пришелепкуваті жарти, у нас зайнялося крісло!

Пані Бо схопила ганчірку аж тепер і спробувала зняти сковорідку з конфорки. Промінь залишився на місці, без натуги розрізавши по радіусу пательню. Краплі розплавленого металу впали на підлогу, і пані Бо ледве встигла врятувати свої імпортні капці. Вона побачила, що промінь іде з конфорки. Відчинила пічку газової плитки — промінь і там був; подивилася під спід — промінь ішов з дірки в підлозі.

Тим часом стривожено заворушився весь блок багатоповерхового будинку. Двірник догледів, що промінь виходить з підвалу. Всі побачили, що він пронизав будинок і зникає аж у хмарах. Його було видно навіть при яскравому сонячному світлі. Дещо загорілося, але, на щастя, обійшлося без людських жертв. Пожежу швидко ліквідували; промінь застиг у статичному положенні; в отворах ніби утворилася якась плівка, що не пропускала жару, і вже ніщо не горіло. Тільки якась цікава бабусенція торкнулася пальцем променя — пучки як не бувало.

Першими офіційними особами, які дізналися про диво, були власник будинку і пожежники. Власник будинку впевнився, що промінь не витвір фантазії мешканців, і заспокоївся; пожежники нічого не втямили і поїхали з ображеною професіональною гордістю.

Після поліції, після представників благодійної безіменної організації приїхали вчені — чутка про незвичайне явище швидко облетіла місто. Вчені сказали, що промінь іде з ядра Планети, і до вечора вони нічого нового не відкрили. А ввечері урядові Гвідонії уряд Агонії через своє посольство заявив ноту протесту, де після величезної преамбули про мирне співіснування держав з однаковим соціальним устроєм стояло, що Гвідонія порушила всі договори, винайшла нову зброю “промінь Бо” і не поділилася з партнерами, а пронизала ним усю планету, намагаючись влучити в склад позитронних бомб і стерти Агонію з лиця північної півкулі. На щастя, промінь влучив у спальню пана Ро, прохромив пуделя, будинок і вийшов у космос, і т. д.