Таємниця жовтої валізи, стр. 25
Цей план Олд виношував вже давно. Скориставшися можливістю вільного пересування по острову, він півроку тому побував у тій частині острова, де не було охорони (вважалося, що джунглі — непереборна перешкода для кожного, хто наважиться проникнути в Центр з відкритого океану), і в старій рибальській хижі обладнав надійну схованку для передавача та невеликого запасу їжі і питва.
Проте здійснити одній людині такий план було не під силу. Тим більше, що повернутись на острів Олд уже не міг. І ось тепер, зустрівши давнього друга, він наважився відкрити йому свій задум.
Маючи в кишені посвідчення співробітника такої солідної газети, як “Гардіан”, Поверс міг легко дістати дозвіл на поїздку в Центр. Звісно, нічого протизаконного йому там не покажуть. Усе залежатиме від Майклової спритності і професійного вміння виходити із скрутних ситуацій. Тим часом Олд найме невелике судно і чекатиме від нього умовного сигналу.
Поверс одразу ж погодився взяти участь у задуманій операції. Докладно обговоривши найімовірніші варіанти несподіванок, що могли трапитися на острові, друзі ще раз переглянули маршрут через тропічний ліс. Усе потрібне для походу разом із документами було надійно сховано в дуплі баобаба. План острова репортер вивчив напам’ять.
Ще одна цікава деталь. На острові було солоне озеро, вода якого містила невідому науці сполуку. Саме завдяки їй вдавалося діставати живильний розчин — каталізатор розвитку ембріона гомункулуса. Всі спроби біологів “Алана” штучно синтезувати дивовижну сполуку нічого не дали.
Оскільки Олд займався саме цією проблехмою, він не раз думав про те, як можна знищити чи просто нейтралізувати цей чинник, щоб у майбутньому зробити неможливою будь-яку спробу поставити на конвейєр вирощування гомункулусів. Проте нічого кращого, ніж отруєння озера, придумати не міг.
На континенті Олд роздобув сильнодіючу отруту, кількох грамів якої було достатньо, щоб зробити всю воду в озері непридатною для вжитку. Сховати п’ять грамів отруйного порошку було не важко. Отже, Майкл мав здійснити і цю акцію, щоб застрахуватись од ускладнень, які неодмінно виникнуть після публікації матеріалів. Не слід було виключати того, що зацікавлені особи в останню мить, боячись обурення світової громадськості, можуть знищити сліди злочинної діяльності на острові, маючи намір потім, використовуючи воду озера, повернутися до вигідного бізнесу з гомункулусами в іншому місці…
Троє гевалів, одягнених у маскувальні комбінезони парашутистів і підперезаних полотняними пасками (шкіра в тропіках швидко псується), у грубих черевиках на товстелезній нейлоновій підошві, що добре захищає від укусів змій, оточили людину, яка лежала на піску біля входу до хижі. Людина була мертва.
Один із них, у темних окулярах, нахилився, перевернув труп: витяг із кишені подертої військової сорочки зелену книжечку. Вголос прочитав:
— “Майкл Поверс. Репортер”, — підвів голову і додав: — Достобіса меткий хлопець. Якби не спека, втер би нам поса.
— Проте воду цей журналіст таки спаскудив, — озвався кремезний тип, що стояв трохи осторонь.
— Так, — процідив крізь зуби той, що в окулярах. — Це правда. Роботу на острові почали згортати. Шеф осатанів. Схоже, що “Алану” прийшов кінець. Чарлі, — змінивши тему розмови, звернувся він до найменшого з групи, — цей тип щось казав, — кивнув головою на мерця, — коли ти на нього натрапив?
Той заперечливо похитав головою. Проте подумавши, додав:
— Марив. Згадував якогось Олда.
— Ну. гаразд. Забирайте передавач і прихопіть портфель — у ньому секретні документи. Час іти. З гелікоптера вже сигналять.
…Три дні підряд Олд Менсфілд не виходив з радіорубки. Ефір мовчав. “Що могло трапитись?” — думав Олд. Не хотілося вірити, що з життєрадісним Майклом сталося непоправне…
Вранці четвертого дня над судном зависли дві гігантські бабки. Гелікоптери належали Центру. Олд знав це добре. Безперечно, на острові щось сталося. Але що? Через деякий час залізні комахи зникли. Ждати далі ставало небезпечно. Хтозна, чи не спаде на думку охороні Центру затримати підозрілу яхту.
З важким серцем Менсфілд наказав зніматися з якоря. Олд з ненавистю дивився на розпливчасті обриси острова гомункулусів, де лишився його друг.
— Ми ще поборемось! — Олд сказав це вголос.
Капітан “Медузи” здивовано глянув на дивного клієнта. Проте Олд не помітив цього. Стоячи біля борту, він дивився у воду, де відбивалась тінь од судна.
Яхта взяла курс на континент.
Чудесний еліксир (Відкриття Альберто Рохеса)
— Як на вашу думку, скільки може жити людина? — запитав у мене товстун.
Я знизав плечима і пильно подивився на незнайомця. Він, однак, не звернув на мій насторожений погляд ніякісінької уваги і мовчки ждав, що я скажу. Дещо здивований цим, я подумав, чи варто взагалі відповідати. Але скидалось на те, що його справді цікавила моя думка.
— Наукою доведено, що період життя людини як біологічного виду дорівнює приблизно 100–120 рокам, — відповів йому.
— Я так і думав! — задоволено потер руки мій співрозмовник. — Отож ви гадаєте, що нормальний вік людини — десь близько століття?
Я ствердно кивнув головою.
— Але ж ви не можете не знати про випадки виняткового довголіття, коли люди доживали до 200 і більше років. Якщо вірити біблії, наш з вами прабатько Адам дотяг до 930, Іаред — до 962, а легендарний Мафусаїл — навіть до 969.
— Припустимо, що так воно було. Але ж із поодиноких фактів навряд чи можна зробити якесь узагальнення.
— Ви так гадаєте? — перепитав товстун.
— Наскільки я зрозумів, у вас з цього приводу інша думка? — в свою чергу запитав я.
— Якщо хочете — так. Вас ніколи не цікавило, чому одні люди живуть, скажімо, 70 років, а інші 100 і більше?
Помітивши мою іронічну посмішку, дивакуватий незнайомець накреслив у повітрі якусь фігуру і мовив:
— Напевно, питання поставлено не зовсім коректно, — він на мить замислився. — Я хочу сказати ось що: чому людина може дожити, припустімо, до 200 років, а не до 201 чи до 202? Адже ці один чи два роки порівняно з тими двомастами — дрібниця.
— Очевидно, ця людина саме на двохсотому році життя досягає межі своїх життєвих можливостей. Організм не може прожити не те що зайвий рік, а навіть “зайвого” дня.
— Ну що ж, якийсь сенс у цьому, звичайно, є. Але погодьтеся: старіння — процес індивідуальний. Адже ви не можете сказати, що вік людини необмежений, і тільки через деякі побічні причини ми ледве дотягуємо до ста років.
— Необмежений — це занадто, але продовжити життя людини можна.
— Отож-бо! — товстун значуще підняв вказівний палець. — І нічого дивного тут немає.
Цей розумник заінтригував мене. Можливо, справді я почую від нього щось неординарне?
— Послухайте, — звернувся я до дивака, — наша розмова набула ділового характеру, навіть, можна сказати, досягла майже професійного рівня, то чи не познайомитися нам. Не заперечуєте? Чудово. В такому разі дозвольте відрекомендуватися: Рене Денар, біолог, викладаю в Сорбонні.
— Альберто Рохес, — почув я у відповідь. — Трохи медик. Як і ви, лечу, точніше, мав намір летіти в Женеву на конгрес геронтологів.
Хотів би я подивитись на себе в цю хвилину збоку. Нині для таких ситуацій знайдено влучний термін — стрес. Товстун, задоволено мугикаючи, погладжував свою чорну еспаньйолку. Був явно задоволений викликаним ефектом. Але, мабуть, час уже пояснити, що й до чого. Хто такий доктор Рохес, і чому я так здивувався, коли почув це ім’я. Однак усе по порядку.
Я сидів у холлі міжнародного аеропорту Орлі і ждав вильоту літака. Хотів було навіть плюнути на все, повернутися в Париж і вже там дістати квиток на Женеву. Ніколи не уявляв, що до Швейцарії так важко потрапити, користуючись послугами численних авіакомпаній. От і не вір прикметам. Спочатку, коли я повертав на рю де Мерль, перед моїм “ситроєном” перейшов дорогу старенький кюре, потім зарозумілий поліцейський, прочитавши на моєму обличчі зневагу до їхнього брата, здер десять франків, ніби за порушення правил вуличного руху, а на додачу ще майже півгодини вичитував безглузді нотації. Хай йому чорт! Я запізнився на тридцять хвилин, і квиток, зарезервований для мене, продали якомусь щасливчику. Дівчина-касир, що сиділа за скляною перегородкою, тільки співчутливо розвела руками.