У промінні двох сонць, стр. 35

“Що воно? — міркував Сфероїд. — Навіщо таке страхітливе, катастрофічне вивільнення енергії?”

А вибухи гуркотіли й гуркотіли.

Сфероїдові було ясно, що це не природне явище, а діяльність конусоподібних. Але яка її мета? В чому її сенс?

Нарешті грімкотіння вщухло.

Сфероїд виткнувся із своєї схованки і відразу зафіксував присутність двох конусоподібних істот — одна засіла в тіні ліворуч, друга — праворуч. Космонавт одразу та встановив з ними контакт. Поінформував, хто він і звідки, а потім спитав:

— Що тут сталося?

— Вони напали на нас! — відгукнулося зліва.

— Ні! Це вони вчинили агресію! — долинуло справа. Сфероїд здивувався, почувши оте “вони”, бо кожен з ворогуючих таборів нараховував по одному конусоподібному, лише по одному.

— Нас було багато! — пояснив лівий. — Не тисячі — мільйони полягли в битвах!

— Цілі покоління пішли в небуття! — завзято додав правий. — Але я доведу їхню справу до переможного кінця! Дерево те таки наше!

— Переможу я! — вигукнув лівий! — Бо дерево споконвіку наше!

— За яке дерево ви так б’єтеся? — спитав Сфероїд. — В радіусі міліод [7] немає жодного дерева!

— Навколо, і там і тут, були тінисті гаї, — відгукнувся лівий. — А поміж оцими скелями стояло самотнє дерево, яке належало нам…

— Воно росло ближче до наших лісових масивів! — гукнув правий. — Те дерево наше!

Сфероїд зажадав пояснень:

— Що ж то за дерево таке рідкісне, що за нього віддано стільки існувань?

— Нічим те дерево не прикметне, — відповів один. — Тут принцип головне!

— Звичайнісіньке дерево, — підтвердив другий. — Але справедливість мусить здійснитися!

— Принцип… Справедливість… — повторив Сфероїд. — Але ж дерева того давно вже немає?

— І гаї, і пущі, й діброви — всі погинули в полум’ї боїв! — ствердив лівий.

— Сліду не лишилось, — додав правий.

— То ви б уже замирилися, — запропонував Сфероїд.

— Що?! — почулося зліва.

— Що?! — відгукнулося справа.

— Проголосіть мир!

— Геть звідки, доки цілий! — пролунало зліва.

— Забирайся, війна триває! — відгукнулося справа.

Сфероїд мерщій кинувся з цього кар’єру війни. І як тільки перевалив за невисоку гору, — позаду оглушливо загрімкотіло. “Дивовижні істоти, — міркував космонавт. — Одні в темряві шукають світла, інші спалахами освітлюють день”.

Відкривши люк свого апарата, Сфероїд сидів деякий час на порозі, намагаючись вловити відлуння вибухів. Але сюди воно не долітало.

Раптом з боку плинної речовини вигулькнуло двоє конусоподібних.

“Невже замирилися? — подумав космонавт. — Це добре, коли здоровий глузд перемагає”.

Конуси, весь час відштовхуючись від ґрунту, досить швидко наближалися до нього… І все ж таки він встиг розв’язати своє рівняння про старт з текучої матерії. Наслідок вийшов позитивний, отож Сфероїд повнився приємними емоціями. Якщо б визначати його стан нашими земними поняттями, то можна сказати, що він мав хороший настрій, був у гуморі.

Конуси повідомили:

— Ми від Наймудрішого.

“Отже, це не ті, — не зовсім вдоволено подумав Сфероїд. — Бійка в горах, значить, продовжується”.

— Що змусило вас облишити пошуки мудрості і вийти під проміння Голубих Сонць? — приблизно так, як на нашу мову, спитав він осінмудів.

— Наймудріший послав нас до тебе, — сприйняв у відповідь, але чи вони сигналізували обоє разом, чи котрийсь один із них — розрізнити не міг.

— Мої рецептори готові сприймати.

— Наймудріший вітає тебе від усієї глибини своєї мудрості!

— Отой самий Наймудріший, біля якого я провів стільки приємних годин?

— Він хотів призвичаїти, прилучити тебе до мудрості. Ну і дізнатися, чи ти часом не з Вищих Сфер?

— Я зворушений його люб’язністю.

— Наймудріший запрошує тебе до себе, космічний блукачу.

— Нащо мені пастка, хоча б і мудра?

— Ти одержиш безсмертя.

— Тобто житиму завжди?

— Так, житимеш доти, доки твоїй духовній субстанції не стане тісно в матеріальній оболонці. Матимеш безмежну можливість удосконалюватись, пізнавати вічну мудрість.

— І як цього можна досягти?

— Пішовши з нами прокладати Шлях Мудрості.

“Бідні ви створіння, — зробив собі висновок Сфероїд. — Ваше безсмертя не дає вам життя”. А їм передав таке:

— Занурившись у темні глибини, я втрачу велетенський океан Всесвіту, сяйво Голубих Сонць… Хіба це мудро? Погляньте на них — які вони прекрасні!

— Ми відвикли… нас засліплює… Рушаймо до Наймудрішого! — Осінмуди пострибали в тінь апарата, закликаючи і його до себе. — Чого ти вагаєшся, блукачу? Тобі однаково не втекти з цієї планети. Рушай мерщій з нами!

— Ні, не хочу я вашого безсмертя! Не буду скніти на тому шляху, який нікуди не веде.

Якесь дивовижне, досі не знайоме йому піднесення сповнило увесь об’єм Сфероїда. Може, це передчуття нових відкриттів? Чи звабність простору, чи кеусвідомлена робота аналізатора?

Він навіть не сприйняв їхньої відповіді — чи то якоїсь погрози, чи в’їдливої іронії — так захопило його нове відчуття.

Осінмуди зникли, певне, подалися до свого Наймудрішого.

Сфероїд полинув усередину поваленого апарата. Уже мав точно обміркований план старту.

РУМ’ЯНЦІ НА ЩОКАХ

— Антонідо, дорогенька, — світлішало обличчя подруги на екрані відеофона. — Тільки прошу заспокоїтись. Гліб живий! Дія магнітного поля дає ефект… Вже повернув голову… І рум’янці з’явились на щоках… Такий він молодий і гарний… Весь Медцентр на ногах… Академіки з усіх континентів!

Гаряча хвиля почуттів огорнула Антоніду. Вона навіть підвестися не може. Скроні затисла руками, невідривно дивиться на екран, і очі її повняться слізьми.

— Тепер ти можеш лягти й спочити, — заспокоює подруга.

Але Антоніда лише усміхається — який там відпочинок!

— …А вранці, коли сонце зійде, — прибувай…

— Прилечу!..

НЕСПОДІВАНЕ ВІДКРИТТЯ

Сфероїд примостився біля головного екрана, пильно спостерігаючи за густою рідиною. Розрахунки обіцяли приплив. Але зараз, коли його зорові аналізатори фіксували дрібненькі одноманітні хвилі, Сфероїд міркував про те, що зовсім не стосувалося ні хвиль, ні самого старту. Йому так і хотілося облишити все і зробити ще хоч із тисячу світлограм, щоб таки переконатися, що він не помилився… Ні, це просто неймовірно, неможливо, щоб Голубі Сонця… Ні, ні, він тисячу разів — не менше, як тисячу! — перевірить і тільки тоді передасть інформацію на рідну планету. Звичайно, він міг помилитися, адже метою спостережень Голубих Сонць та супутника було визначення моменту припливу, і зміщення ліній на світлограмі Сфероїд помітив цілком випадково… Так, випадково. А хіба в історії мало було випадкових, а проте великих відкриттів? Може і йому випала роль славетного відкривача…

Все це Сфероїд обмірковував, стежачи за ритмометром: поділки приладу показували, що хвиля припливу має з’явитися от-от. І справді, на екрані виросла блакитна стіна і з великим шумом рушила до корабля. Ближче, ближче, ближче. Рідина охопила корабель і легко підняла його над твердою поверхнею. Поштовх! Це увімкнувся двигун, і корпус глухо загудів. Корабель неквапно поплив на широкий простір, в якому хиталися, дробилися відбитки Голубих Сонць. Десь там, у глибині, Причаїлися чудні істоти, які вважають, що осягнули останню інстанцію мудрості. А справжню мудрість, мабуть, приховують Голубі Сонця… Але якщо світлограма підтвердиться, то вони недосяжні! І не тільки тепер, а вже, мабуть, давно, дуже давно Сонця неприступні для безпосереднього вивчення… А може, в цьому і вся філософія існування — безконечний пошук, безконечне прагнення до недосяжного? Ех, як Сфероїдові хотілося оце зараз поділитися своїми думками! Та біля нього нікого не було, він самотній у своєму космічному кораблі, цілком самотній. Довелося знову доручати свої думки реєструючому апаратові! Сфероїд, утворивши видовження, підсунув до себе прозорого кришталевого кубика. З жалем подумав, що інформацію цей прилад прийме і збереже, але ж якби порозмовляти з ним!…