Вогняний вершник, стр. 5

Віола вийшла з-за столу, рушила до виходу. Друзі розгублено мовчали. Сусіди крикнули:

— Гей, лицарі, таку дівчину не втримали!

Віктор метнувся за Віолою, перекинувши келих. Дівчина різко звернула з асфальтової доріжки, пішла в примарному півсвітлі поміж деревами вниз, до Дніпра. Хлопець, важко дихаючи, догнав її, пішов поряд. Ресторан залишився далеко позаду — серед кленів і лип, у сяйві неонових ліхтарів.

— Віоло!

Вона не зупинялася, бігла далі, не дивлячись на нього.

— Віоло! Зажди…

Він схопив її за руку. Дівчина спробувала вирватися, потім зупинилася. Подивилася на Віктора знизу вгору. Його очі в сутінках здавалися велетенськими, прекрасними. їй перехопило подих.

— Віоло… яка ти гарна!

Він обняв її, припав до вуст.

Віола вирвалася, обурено ляснула його по щоці.

— Як ви смієте?

— Віоло! — вражено прошепотів Віктор, схопившись за щоку.

Вона метнулася геть від нього вниз. Зашелестіли кущі. І знову запала тиша.

Віктор довго стояв непорушно, вдивляючись у темряву. Над ним колихалися дерева, пливли у небі усміхнені зорі, а він все думав про щось, притулившись плечем до шорсткого стовбура клена.

4

Віола перейшла пішохідним мостом до Гідропарку, ходила пустельним пляжем над водою, ображено, по-дитячому, схлипуючи. Дивилася на зорі, на срібне кружало Місяця, виливала їм свій жаль:

— Хіба це дружба? Хіба така любов?

Підійшовши до плакучої верби, торкнулася гладенької кори пальцями.

— Вітаю тебе, сестро!

Верба затріпотіла віттям, щось ласкаво прошепотіла.

— Навчи його коханню, сестрице… Навчи…

Глянувши в пломенисте дивоколо, Віола простягла руки до зірок. І знову в її серці, як це бувало не раз, покотилася гаряча хвиля осяяння, що відкривала браму до одухотвореного бачення світу…

Ось вона виростає в просторі. Поряд з нею золотаві хмаринки, розмальовані пензлем прадавнього чаклуна — Місяця. Вона торкається пальцями нічного світила, росте ще далі, аж до далеких світів. Ось уже й зорі оточують її феєричною зграйкою. І зовсім не великі вони, не палаючі, а іскристі, радісні світлячки, ніби казкові небесні самоцвіти. Дівчина бере їх в долоні, і вони переливаються розмаїтими іскрами, кидаючи відблиски на її обличчя.

— Привіт вам, браття! Вітаю вас, променисті сестриці! Навчіть його коханню, навчіть… Прийдіте в наші серця, осяйте їх!..

Віола заплющила очі. Біля серця стало гаряче. Вологий вітер з півдня війнув, остудив розпашіле обличчя. З правобережжя долинула ураганна мелодія “важкого року”, веселі крики.

Дівчині здалося, що над нею майнуло холодне крило. Вона глянула довкола. Зорі знову далеко в небі, місяць пливе поміж хмаринками. І знову печально Віолі, самотньо серед широкого, темного пляжу.

…Наступного дня в коридорі інституту Віолу зустріла Надійка. Щиро обнявши подругу, зашепотіла:

— А ти знаєш… всі ми солідарні з тобою. Як ви ото вчора з Віктором втекли…

— З Віктором? Я сама була, — заперечила Віола.

— Ну, все одно. Ми з хлопцями трохи посиділи мовчки, подумали. А потім обговорили, як кажуть на зборах, проблему. І повторивши девіз: “Всі ми зоряної крові!” — одноголосно вирішили: кинути ідіотський архаїчний звичай. Віднині — не пити! І на пам’ять про клятву знаєш, що вчинили?

— Що? — злякалася Віола. — Дебош у ресторані?

— Ні, — засміялася Надійка. — Розтрощили келихи. А потім заплатили за них. Здорово?

— Здорово! — згодилася Віола.

Подруги рушили до обсерваторії. Назустріч їм по сходах спускався Віктор. Він був похмурий, строгий і недосяжний. Ледве кивнув, пройшов мимо, ніби дихнув холодком на Віолу.

Надійка прошепотіла:

— Щось з ним трапилося. Всю ніч десь пропадав, не ночував у гуртожитку. Прийшов злий як чорт. Іван мені казав. І одразу ж написав заяву про звільнення. Оце, мабуть, поніс шефу…

— Яке звільнення? — злякалася Віола. — Куди ж він?

— Перейде в Космоцентр. Давно мріє про польоти. І полетить. Я знаю його. Впертий хлопець…

Надійка ще щось говорила, та Віола не слухала її речей. В серці забриніла ледве чутна струпа суму й тривоги. Ледве чутна, проте вона чомусь забивала всі інші гучні голоси…

5

Віктор справді покинув ОІКП. І на прощання навіть не побачився з Віолою. Дівчина не подала виду перед друзями, що її зачіпає ця подія, але вночі, укрившись ковдрою, щоб не бачила господиня, в якої вона наймала куток, витирала сльози. Потім побігли шумливі дні. Все потроху забувалося. Забувся випадок на дніпровських схилах. І образ Віктора поставав у дівочій уяві в романтичному ореолі. Бачилося їй, як він сідає в кабіну космічного корабля, стартує в небо. Юрби захоплених людей, море квітів, ураган привітань. А він веде ракету до далекого світу, і на пульті керування перед ним лежить біла гвоздика з придніпрянських піщаних горбів… і ще — фотографія дівчини. її фотографія…

Віола відганяла ті видіння, пірнала в щоденну крутанину.

Вона днювала й ночувала біля телескопів та астрофізичних приладів. Розсувалася сфера обсерваторії, розпанахувалося, ближчало небо, в серце вливався таємничий зоряний потік.

Апарати слухняно виконували волю людей. Миготіли екрани, мерехтіли зиґзаґи осцилографів, пливли стрічки записів. Інколи приходило розчарування. Здавалося, що рутинна робота одноманітна й безцільна. Та в потоці буденності траплялися іскри неймовірного, і тоді жагучіше билося серце, передчуваючи диво, котре неодмінно має очікувати кожного відданого шукача.

Дослідження останніх десятиліть показали, що великий космос виявлявся не таким простим, як його малювали ортодокси різних рангів та напрямків. Аксіоми та теорії минулих років розліталися вщент. Створювалося враження, що кришталева баня непорушного неба, розтрощена колись подвигом Коперніка та Бруно, почала розсипатися врізнобіч, з кожним днем набираючи швидкості того апокаліптичного розпаду. Небесні об’єкти — зірки й галактики — на кожному кроці порушували “заборони”, встановлені для них теоретиками. Наприклад, вважалося, що маса зорі не може перевершувати кількох сотень сонячних мас. Відкриття квазарів — квазізоряних об’єктів — перекреслило цей “закон”: було зареєстровано космічні об’єкти в мільйони, в десятки мільйонів сонячних мас. Відкриття маси спокою в нейтрино змусило астрофізиків переглянути всі догми світової схематики: виявилося, що видимий світ, відома спостерігачам речовинна структура космосу складає лише бодай один відсоток мегасвіту, а дев’яносто дев’ять відсотків матеріальної тканини універсуму — поки що невидимі, їх можна з великими труднощами реєструвати з допомогою складних і вельми дорогих детекторів, побудованих у надрах гір або на дні океанів. А феномен чорних дір? Ці, як їх назвали вчені, “спрути космосу” були відкриті у центрах майже всіх галактик. Чи не вони визначали динаміку галактичних спіралей, а то й спіральність всього мега— та мікросвіту? Чорна діра промацувалася і в околицях Сонця. Відомий дослідник астробіолог Юрій Гук навіть дав їй назву “Люцифер”, вважаючи, що в передісторичні часи це світило було райдужним гігантом, а потім сколапсувало, щезло з неба Землі.

Коротше кажучи, вченим нудьгувати не доводилося, незбагненне могло кожної миті вторгнутися з безмірності і зруйнувати дитячі будиночки догматичних концепцій. А Віолі було незбагненним майже все. Вона відчувала, що всім світоглядним концепціям чогось не вистачає. Чого ж? Напевне, органічності, простоти, природності. Великомудрі припущення та теорії астрономічних метрів інколи здавалися дівчині своєрідним шаманством. І мова наукових праць, і хитросплетіння карколомних формул — все було схоже на якусь несерйозну гру, на спробу спіймати полум’яне Сонце у сіточку з павутини. Хоч і красива вона — сітка вмілого павука, хоч на росинках, що виблискують на ній, виграють промені нашого світила або зірок, проте спіймати тайну космічних велетів у ті наївні плетива — марні старання!