Вогняний вершник, стр. 3
1
…Мати дивиться на Віолу, пестливо гладить її голову, зазирає в іскристі зелені очі.
— А коси обрізала, доню! Такі коси були. Як праник! Тепер уже не виростуть. Чи то дівка, чи то парубок — не розбереш! Обстрижена, штани нап’яла…
— Кому треба — розбереться, — сміється Віола. — Не гнівайся, матусенько, важко з косами у гуртожитку. Коротку зачіску — раз-два — помила, розчесала. А коси — спробуй!
— Зате гарно! — шкодувала мати. — Бувало, розпущу коси твої, весь стан покриють, ніби русалка дніпровська вийшла з води…
— Пропали нині русалки, ненько, — жартує донька. — Перевелися. Мабуть, тому й атрибути їхні зникають…
— Слово смішне якесь, — зітхає мати. — Змінилася ти, Віолонько. А очі — такі самі. Нетутешні. Як у твого покійного батенька. Бувало, гомонить зі мною про поле чи про домашні справи, а очі дивляться бозна-куди… Аж страшно стає… Його навіть відьмаком змолоду дражнили. І дівчата боялися гуляти з ним, хоч і гарний був…
— Чому ж боялися, коли гарний? — дивується Віола, смакуючи яблуко з материного саду.
— Бо незвично. Інші хлопці обнімаються та залицяються, а він мовчить та дивиться на зорі. Мовчить і дивиться…
— А ти не побоялася?
— Еге ж, я теж була небалакуча. Посиділи ми, помовчали місяців зо три на колодках та й одружилися. Потім ти знайшлася. Наче й не схожа на нього, а очі — як викапані. Та він тільки дивився на зорі, а ти ще й захотіла вивчати їх. Навіщо?
— Як то навіщо, матусю? Нині без науки про зорі ніщо не обійдеться. Ні кораблі, ні танки, ні ракети… ні телебачення та радіо. Куди не кинь — всюди потрібна наука зоряна. Бо пливемо, матусю, ми у морі безмежному. І треба знати, куди нас несе — в спокійні краї чи, може, на пороги, у водокрути…
— Хіба що так, — згоджується мати. — А тільки не збагну я того — навіщо так далеко заглядати? Летіти світ за очі, у ту безодню? Я ото в ліс піду, сяду під сосною, задумаюся. Сосна шепотить, кує зозуля, мурахи повзають поміж глицею, трудяться. Вгорі — синє небо. І не знаю, що зі мною діється, а тільки небо те — в мені… і сосна, немов сестра моя рідна…
— І зі мною таке буває, матусю, — радісно підхоплює Віола, плещучи в долоні. — Спорідненість з природою…
— Еге ж, — згодилася мати. — Тільки ж ти не дослухала. Я проста, малописьменна жінка, цілий вік у землі длубаюсь… Чогось, може, й не збагну… а тільки щось підказує мені, що нічого такого невідомого не знайдуть люди…
— Де, ненько?
— Та в небі ж. Бо все тут, біля нас, або в нас самих… Поглянь під ноги, там ворушиться живе. Впаде роса, і в росинці блищить, сяє сонечко…
— Ти мудрець, матусю. Філософ. Я зрозуміла тебе. Є древнє вчення, яке твердить, що мале й велике змикаються в колі часу, що людина несе в собі відображення Всесвіту. І хто хоче пізнати безконечність, той повинен пізнати себе…
— Туманно для мене мовляєш, а все ж останні твої слова я збагнула. Як же пізнати світ, як не пізнаєш себе? Це все’дно, що зазирати в дзеркало і не витерти з нього пилюку. Нічого не побачиш.
— Ти мій Сократ, — ніжно сказала Віола, цілуючи матір в зморшкувату щоку. — Те, що ти відчуваєш, — слушно. Та кожному — своє. Хто ступив на стежку, повинен пройти її до кінця.
— Яку стежку?
— Та хоча б зоряну. Не вертатися ж нам назад?
— Правду кажеш, Віолонько. Тільки страшна та стежка. Незміряна…
— Пройдемо, — сказала Віола. — Нема непрохідних доріг, матусю. Ось бачиш — вже диплом астрофізика в руках. А п’ять літ тому ти бідкалася, коли я закінчу університет. Так і стежку зоряну пройдуть люди. Не ми — наші правнуки…
— Була дівчина, а стала… астрофізик, — похитала головою мати. — Засохнеш коло труб всяких, павутиною обростеш. Старою дівкою пропадеш.
— Ой матусю! — засміялася Віола. — Яка ти несучасна! Астрономи тепер не такі, як ти думаєш. Звичайні собі люди. Як ось я, наприклад. Мій суджений мене знайде й біля труби…
— Дай боже, дай боже! Хочеться мені онуків поняньчити, може, хоч вони народяться земніші за тебе.
— Не ручаюся, мамо, — всміхнулася Віола. — Ждати тобі онуків з “нетутешніми” очима. А що ж! Епоха в нас зоряна…
2
І поїхала Віола від матері знову до Києва. В кишені — диплом астрофізика. В душі — тривога невідомого шляху. Хто зустріне її на перехресті долі, чи друзі йтимуть поряд? Так багато залежить від друзів, але чому вони так нечасто зустрічаються? На сторінках книг, часописів, газет пишуться, повторюються прекрасні слова, хвилюючі поняття, романтичні ідеї, практично кожен їх читає, знає, та чи проростають вони в серця, у душі, чи стають паростями саду краси й любові? Як легко юнаки й дівчата забувають віковічні традиції рідного народу, як легковажно одвертаються від прозорих джерел казки й пісні, залишених, доглянутих пращурами, щоб кинутися на поклик болотних вогників чужинецьких підробок. Чому? Де причина? В гуртожитку університету Віола палко сперечалася з прихильниками модних ритмів і танців, доказувала ровесникам, що мова йде не про “смаки”, які буцімто можуть бути у кожного “свої”. Дівчина стверджувала, інтуїтивно відчуваючи свою правоту, що навіть космос не відкриє для дослідника свою правдиву глибину, свою втаємниченість, якщо його вивчає психіка ущербна, відрізана від тисячолітніх надбань прадідів. Бо дзеркало душі такого переродженця, безбатченка тріснуте, спотворене, і Великий Дім хіба може відкрити свої дарунки тому, хто занехаяв свій рідний Земний Дім?
Хтось кепкував над Віолою, хтось мовчки слухав її утопічні міркування, а потім одвертався і йшов геть, ще хтось підтакував, хоч у житті діяв цілком інакше. Така черствість хвилювала дівчину до сліз, проте вона ніколи не облишала надії, що в прийдешньому все зміниться, що ось десь за поворотом долі…
І ось він — поворот. Самостійний шлях праці й пошуку. Як хочеться, щоб життя було мов казковий невпинний політ! Чи станеться? Чи збудеться?
І все-таки радісно. Все довкола в імлі небувальщини, легенди. І дерева на київських бульварах казкові, і міліціонер на перехресті якийсь романтичний, усміхнений, і діти, що граються в скверику, наче Івасики-Телесики з народних переказів. Дивно, як урочистий настрій все опромінює довкола. От якби зберегти ось таке відчуття на все життя!
Нові громаддя будівель. Ой, як багато людей на Землі! Тисячі, мільйони облич, очей. Всі кудись поспішають, мчать, когось чекають, доганяють, ідуть назустріч радощам, чи горю, чи безнадії, люблять чи ненавидять. Як поєднати весь той розмаїтий, дивовижний потік? Як знайти спільний смисл для тих мільйонів, мільярдів істот? В чому він? Де?
Для Віоли він у нових, небувалих відкриттях, у саморозкритті людського духу. Таке розгортання пелюсток душі дає нові можливості, запалює перед оком розуму таємничі обрії буття, а за ними — інші вартості й завдання, які раніше й не мріялися, не гадалися. За одним пробудженим розумом пориваються інші, в дивоколі пізнання лаштуються радісні ключі птахів зоряного пошуку. Від їхнього поклику пробудяться нові покоління, і вже їхні серця не заснуть, а будуть тривожно стукати, нагадуючи власним господарям про вічний політ…
Люди, ви прекрасні! Люди, чому ви забуваєте про це? Кожен з вас тримає в глибині душі сонячний промінь, квітку творчості. Навіщо ж ви прикидаєтесь, нібито забули про свою правічну красу? Варто лише стрепенутися, струсити пил доріг з серця та душі, і все зміниться, і не будете ви метушитися кожен сам по собі, а всі разом рушите до спільної дії Преображення світу…
“Слова, слова”, — шепоче іронічний голос. Музика літнього дня, марево блакитного неба, білих хмаринок. Так мріяли, так мислили далекі й близькі мудреці, подвижники, герої — від Піфагора й Сократа до Тараса й Ганді, від Джордано до Ціолковського. Скільки їх — героїв духу, яке джерело знання й любові окроплювало Землю впродовж віків! Чому ж досі таке ревище злоби й руїни гримить над планетою? Невже справді всі прекрасні мрії лише слова?