Запізнілий цвіт валінурії, стр. 39

В Ілончиній голові заметушилися тривожні думки. Внизу, в темному котловані вулиці, стояв жахний крик. З гучномовців доносилися якісь незрозумілі команди. Бліді промені прожекторів вихоплювали з мороку ночі постаті людей. Їхні рухи були неприродними — різкими, напруженими.

“Що сталося?” — майнула думка.

Ілонка опустила фіранку й побігла надвір. На ґанку її зустрів тривожний голос, що лунав із гучномовця:

— Зберігайте спокій! Зберігайте спокій! Дівчина притулилася до стіни. А гучномовець не вгавав, оповіщаючи громадян про лихо.

— На майдані Перемоги вийшов із ладу психорадар. Зберігайте спокій! Аварію швидко ліквідують. Не піддавайтесь паніці! Не піддавайтесь страхові!

Гучномовець замовк. Гомін далеких голосів стих. Ілонці здалося, що у неї обірвалося серце, і вона падає із стрімкої скелі кудись у прірву, і що падінню не буде кінця. Вона чимдуж метнулася на вулицю, туди, звідки доносився тупіт ніг. Раптом позад себе вона почула чиїсь кроки, чиєсь перелякане волання. Дівчина озирнулася і побачила гурт дітей. Вона кинулася до них з надією захистити, але людський потік підхопив її і швидко, немов тріску, яка закружляла у вирі, поніс уперед, туди, де гримів гучномовець. Нараз із загального клекоту почувся знайомий голос:

— Дай твою руку, Ілонко!

Вона озирнулася, побачила Миродіта, інтуїтивно всім тілом подалася до хлопця, притиснулася до його грудей, шукаючи захистку.

— Дай нарешті твою руку, — владно наказав він.

Ілонка поклала свою долоньку у його широку долоню і відчула, як невидимий струм об’єднує її з іншими людьми.

Потік виніс їх на майдан Перемоги. Над ним високо в небі висіли два величезних рефлектори-спостерігачі, які вдень і вночі пильнували за порядком у місті, охороняючи працю і відпочинок людей. Ілонка подивилася на них і запитала Миродіта:

— Чому ж вони не попередили про небезпеку?

— Вони оповістили, але пізно. Психорадар уже не працював.

— Що ж сталося? Підвела автоматика?

— Автомати не винні. Психорадар пошкодила людина.

— Людина?

— Так.

— Але хто?

— Терен. Євген Терен.

— Неправда! — скрикнула вона. — Він не міг до цього додуматися.

— Він додумався до цього, Ілонко. Про це оповістили.

— Але навіщо він зробив це?

— Не знаю.

— І його затримали?

— Так.

— Де він?

— Кажуть, десь тут.

На майдан сходилося дедалі більше й більше народу. Кожен намагався проштовхнутися до пошкодженого психорадара, туди, де над алеєю величезним фіалково-жовтим кубом висіло струмуюче світло. Наблизившись до нього, люди з криком кидалися назад, падали на брук і стиналися в конвульсійних корчах. До нього не можна було підійти.

Ілонка бачила, як перед нею швидко розступилися люди, утворивши широкий коридор, і по ньому на ношах пронесли Артема Гарта. Його тіло судомилося, неначе у риби, вийнятої з води. Він щось вигукував, але слів не можна було розібрати. Вони були невиразними, до того ж поглиналися загальним гулом переляканих голосів. Поруч із ношами йшов професор Рос. Ілонку вразило його обличчя. Завжди свіже й моложаве, воно осунулося, постаріло.

— Зберігайте спокій! Зберігайте спокій! — кричав над головою гучномовець. — Не наближайтеся до фіолетового куба!

Нараз над майданом урвався крик. Ілончина рука випала з руки Миродіта. Вона підняла голову й побачила, як розступився натовп і крізь нього твердо й розмашно ішов чоловік. Ілонка впізнала академіка Гуджараті. Він швидко вибрався з натовпу і наблизився до підземного ескалатора, який досі ще працював, з’єднуючи майдан із палахкотючою чашею пошкодженого психорадара.

Люди завмерли. Стояли в заціпенінні, аж поки академік не сховався в підземеллі.

— Але ж це смерть, — сказала Ілонка.

— Так. Це — смерть. Але ж стихію приборкати здатна тільки людина надзвичайної сили волі. Це під силу тільки йому, — голос Миродіта тремтів від хвилювання.

Не відриваючи погляду, люди дивилися, як по напівпрозорому стеблі чаші рухалася вгору розпливчата постать людини. Ось вона досягла верхнього виступу і зникла всередині психорадара. Почувся стишений гул. За кілька хвилин фіалково-жовтий куб почав згасати. І вже тоді, коли його останні миготливі промені сховалися у палахкотючому тілі психорадара, люди метнулися до підземної доріжки. Незабаром на поверхню винесли академіка. Він важко дихав, але очі його були спокійні і вдумливі, як завжди.

— Приведіть до мене провинця, — промовив він.

Натовп розступився, і Ілонка побачила двох чоловіків, які вели під руки Євгена. І тільки тепер дівчина згадала свій сон, згадала того чорного мовчазного чоловіка, що гнав кудись автомобіль, згадала все. Так. Той чорний був не хто інший, як Терен. Тепер вона знову виразно побачила всі подробиці свого сновидіння. Білий-білий світ, і чорного чоловіка з механічними рухами, і автомобіль, і маленького хлопчика у червоних сап’янових чобітках. Вона пригадала, де бачила цього дивного картинно-ідилічного хлопчика. Колись у дитинстві їх водили в Музей міфів і казок і там показували крилатого бога-вісника, бога — посередника і оборонця закоханих — маленьку фарфорову статуетку голого кучерявого хлопчика з крильцями, луком і сагайдаком. Амур. Так називали його стародавні. Бог кохання. Крилатий вісник щастя. Але як змінився він з тих далеких часів! Як обносився! Куди поділися його крила, сагайдак і стріли? Натомість з’явилися сигарети і запальничка, дорогий, але приношений одяг, червоні сап’янці. Але що не насниться в таку ніч. А може, й справді він був таким у ті далекі часи, коли жив Євген? Але ж робот… Чому Євген у її сновидіннях виступав роботом? І ще незрозуміло: чому піддалася першому-ліпшому поривові, сіла в автомобіль, поїхала з цим людинороботом? Невже в ній десь у глибині душі живуть інстинкти її далеких пращурів? Може, ота далека Таня, яку він так безтямно кохав, на якусь мить прокинулася в ній, заволодівши усім єством? Хтозна… Може… А найшвидше — це страх. Адже вона ніколи в своєму житті не знала цього почуття.

Євгена підвели до академіка. Смуток і втома, глухий безвихідний сум огорнув Ілончине серце. Не дивлячись ні на кого, вона мовчки пішла геть. Хотілося якомога швидше дістатися додому, заспокоїтися, осмислити події останніх днів, знайти в собі сили жити.

Пробираючись крізь натовп, вона востаннє глянула на Євгена. Він стояв, опустивши голову, і плакав. Гуджараті звівся на лікоть, і до Ілонки долетіли його тихі слова:

— Відпустіть його. Нехай іде. Не чіпайте. Він сам собі кара.

Люди підхопили холонуче тіло вченого, підняли його на своїх руках. Ілонка ще раз побачила блиск його згасаючих очей і руку, що безвольно повисла у повітрі, а потім перед нею все захиталося, перевернулося, невиразні жовто-червоні кола попливли перед очима — і вона, непритомніючи, впала на чиїсь дужі вольові руки.

ЕКСКУРСІЯ

Станіслав і Ніна вже з півгодини вешталися по причалу, очікуючи Козира. День видався теплим, сонячним. Екскурсанти громадками купчилися біля бетонованого парапету набережної, море було спокійним, лагідна хвиля лащилася до берегів, облизувала білосніжні борти екскурсійного катера, що погойдувався на воді. Зіпершись ліктями на металеві поручні загорожі, Ніна й Станіслав спостерігали за стрімким ширянням чайок, що раз по раз, падаючи на воду, вихоплювали з неї дрібних рибок.

— Щось забарився наш екскурсовод, — сказала Ніна.

— Прийде, — Станіслав пильно подивився на неї і заклопотався: — Бачу, не зовсім вдалим видається наш візит. Не поспішає цей Козир розповідати про те, що нас цікавить.

— А що ти хотів, аби він одразу й виклав усе про себе?

— Нам потрібно знайти якийсь хід, щоб розговорити його, вхопитися за якусь ниточку.

— Не турбуйся, все буде гаразд. Я впевнена — ниточка знайдеться.

— Цікаво, хто з рідних чи знайомих тих трьох заморожених залишилися живими? Хто вони? Де? Чи, може, це лише вигадка письменників-фантастів, а нас вони просто містифікують. Але навіщо?