Запізнілий цвіт валінурії, стр. 37

Як жити? Що робити? Чого хочуть від нього ці люди? Ідеалу? Але ж людина не може бути ідеальною! Як би вона того не хотіла. Ні й ні! Самообман — і не що інше. Навіть ці їхні запрограмовані ідіотики-автомати не позбавлені вад. Вони дослухаються тільки команд. А він не звик командувати. І не хоче, щоб командували ним, як запрограмованим механізмом. Хоче бути людиною. Нехай маленькою, але ж…

…А ця теж гарна, Ілонка. Хоча… Як він раніше не міг додуматися? Повинна ж вона когось любити. Не чекати ж їй, поки хтось розкопає п’ятисотрічного дідугана в особі Євгена Терена. Але, з іншого боку… В чім його провина?

Він не знав, як помститися за приниження, але глибока образа спонукала діяти. Відчував, що в грудях не вгамовується якийсь страшний звір — кричить, плаче, стогне, вимагає відплатити за наругу, за поранену гордість. Тепер він ненавидів усіх, серед них і себе.

Оточили себе автоматичними дегенератами, а самі розігрують ідеальних. Гра в парадокси. І не інакше. А той бородатий гусак! Дельф… Дельф Ряст. Самовпевнений хлопчисько. Виступає в ролі рятівника. Та й не тільки рятівника. Але ж… Хіба я винен, що пролежав п’ятсот років, наче ведмідь у маточнику, поступившись йому місцем і часом? О, в нього було достатньо часу для того, щоб запаморочити їй голову. Але ж зрозумій, добродію Ряст: я кохаю її не згірш від тебе. А на кохання права не лімітовані. Ні мені, ні тобі. Чуєш, вельмишановний добродію Ряст? Мовчиш? То й мовчи. Я ще змушу тебе заговорити. Розкопав ти мене, хлопче, на свою голову. Ми з тобою ще поквитаємося. Та й не тільки з тобою…

Тихо зайшов до кімнати і, знесилений, впав на канапу. Було спекотно, задушливо. Сіпнув за відлогу сорочки і почув, як дзвінко запорощали по підлозі ґудзики.

“Всі хочуть бути гарними, ідеальними, а я не хочу, — снувалися далі думки. — Не хочу. Не вмію! Хочу бути таким, яким народила мене моя далека епоха. Хочу страждати, мучитися, але хочу і повеселитися разом з іншими. Та тільки у цьому суспільстві я приречений на одне: страждати. Навіщо ж тоді вони мене оживили? Ха! Щоб довести до кінця експеримент? Отже, для них я піддослідний кролик, морська свинка, і не більше. Але ні, шановні експериментатори! Ви забуваєте, що, крім усього, я ще й людина. Нехай не така досконала, як ви, але ж… Так. Я хочу страждати і мучитися, сміятися і радіти. Хочу стверджуватися. Я так вихований. І цього у мене не відібрати. Перевиховуватися пізно. Я не розумію однобічності почуттів. У наші часи психорадарів не було. Я вихований не ними. Але ж і вони, ваші хитрі машини, лише зовнішня маска, ширма для лицемірства. Це ще гірше, ніж у тому моєму минулому житті. Що, у вас ідеальне суспільство? Помилилися. Воно не для таких, як я. Помилилися. Експеримент не вдався. Вам ще доведеться розплачуватися. Оживили ви мене на своє нещастя”.

Підхопився і нервово жбурнув на підлогу недопалка. Прислухався до нашорошеної тиші. Десь у саду жалібно скрикнув птах. Сірий морок місячної ночі повзав по стінах химерними тінями.

Євген поспіхом одягнув піджака і вискочив на подвір’я. Ніч стояла тиха, безвітряна. По чистих доріжках саду, мов сновиди, блукали місячні тіні. Заклопотано лопотіло листя трепети. Сад був урочистим, задуманим і спорожнілим.

Рівним упевненим кроком Євген пішов по алеї. Густа тінь хитнулася за ним, ніби намагалася простежити, куди так пізно зібрався її господар. Нічна прохолода торкнулася тіла шкарубкою лапою. Він сторожно увібрав у плечі голову, згорбився, тінь стала кумедною, деформованою, наче її переломив хтось пополам та й пустив навздогінці.

Швидко вийшов на вулицю. Доріжки-ескалатори бігли врізнобіч, перевозячи запізнілих пасажирів. Він приєднався до них. Хвилин через десять зійшов у парку Перемоги. Місяць холодним золотом лудив утихомирені алеї і чорні тіла обелісків. Євген поминув їх і вийшов на блискучий металевий майданчик, над яким оберталася чаша-квітка психорадара.

Яскраве засліплююче світло гострим лезом різонуло зір і розпорошило його постать по опуклих площинах люстр. Механічно затулив рукавом очі і чорною примарною тінню метнувся в сутінь дерев, шукаючи ескалатора до підземелля. Аж ось і він. У грудях сполохано закалатало серце. Що він задумав? Навіщо він тут? Не усвідомлював, що має робити, але роздумувати не було часу. Став на рухому доріжку, і вона швидко сховала його у напівосвітленому підземному коридорі. Шлях був коротким, але час розтягав кожну хвилину у вічність. Принаймні так здавалося. Горизонтальний рух змінився вертикальним, у напівпрозорому стеблі чаші-квітки запульсувало, завирувало навіженим танцем кольорів жагуче світло, доріжка спіткнулася об верхній виступ. Євген, не почуваючи ніг, що підгиналися в колінах, вискочив на нього і вбіг до круглої зали з банеподібною стелею. Тут все було так, як і тоді, під час перших відвідин, з одною тільки різницею, що тепер він був сам, без дівчат, а казка, яку він бачив у їхній присутності, перетворилася на жахливий сон, з якого немає вороття. Непевним кроком пішов по слизькій, ніби кригою вкритій підлозі, добрався до ледь помітної плити під стіною, і перед ним слухняно, як і тоді перед Ілонкою, розчинилися двері, пропускаючи всередину кімнати. Шум механізмів видався ще сильнішим, та він відразу ж забув про нього. Мозок працював імпульсивно, свідомість вимикалася, розчинялася, розпорошувалася у цьому несамовитому гарчанні металу: діяли тільки руки і ноги. Євген підбіг до пульта, ковзнувся поглядом по численних написах на чорній похилій панелі. Свідомість вихопила з них позбавлені будь-якого змісту окремі слова, що калейдоскопічно майнули перед очима, не доходячи до мозку. І тільки руки, непідвладні розуму руки, автоматично, безсистемно натискали на кнопки, тумблери, важелі… Тремтячі пальці хаотично стрибали по таємничих клавішах цього страшного рояля, аж поки несамовитий тріск над головою не змусив його отямитися. Ніби від стобального землетрусу захиталася під ногами підлога, перед очима попливли червоні, сині, жовті, зелені, а потім чорні кола — і враз стало темно. Тільки гул наростав і наростав, ніби намагався заповнити всесвіт.

Євген ступив крок назад, спіткнувся об стіну, побачив на ній червоний вогник. Одним стрибком він опинився біля нього, потягнувся рукою. Так, це була рятівна кнопка. Він натиснув на неї, відчув, як із-під руки вгору поповзла слизька площина, і, ступивши крок уперед, тої ж миті полетів у чорну пустку, що непривітно підморгувала зверху сліпим блимаком холодного люмінесцентного ока…

СОН ІЛОНКИ

У той час, коли Євген кинувся під рятівні шати дерев, дивний, тривожний сон бачить Ілонка. А чотири стіни її будиночка намагаються стримати канонаду людського лементу, який, мовбито радіохвилі, незримими колами ширяться над містом. Але тут, у кімнаті, поки що тиша, спокій і сон. Усе її єство відчуває якусь невпевненість, беззахисність, воно і тут, і разом з тим десь далеко, в іншому часі і просторі, що окреслюється зовсім іншими вимірами — в часі і просторі сновидінь. Дівчина підносить до очей в’ялу руку, намагаючись відігнати кошмарне видіння, але вона знову безвільно висне з ліжка, ніби мертва. Її губи шепочуть якісь дивні слова, але їх розібрати не можна. Та й чи слова це? Невиразність її бурмотіння губиться в нічній тиші, поглинається нею, і зрештою дівчина заспокоюється, безроздільно поглинається сном, мовбито провалюється у чорну безвість.

Сниться їй, ніби вже ранок і вона одна-однісінька у своїй кімнаті, ні, не в кімнаті, а на всенькій планеті. Настрій у неї рівний і ясний, мов озеро в безвітряну годину, коли на небі немає жодної хмаринки і тільки тоненькі комишинки, мовчазні і крапельку сумовиті, відбиваються на його глянці мерехтливими тінями. Тиша і спокій. І разом з тим — якесь невиразне передчуття, очікування чогось невідомого, викликане приємно-солодким пощипуванням у грудях, під самісіньким серцем. Дівчина ніяк не може пригадати, з ким домовилася зустрітися, коли і де. Вона ходить по кімнаті, раз по раз виглядає у вікно, хоч їй так і не вдається нікого побачити.