Претенденти на папаху, стр. 86
Сідалковський глянув на себе. Обличчя йому не сподобалося. По-перше, не доспав, по-друге, перепив. «Щоб це вперше і востаннє,— суворо наказав сам собі.— Отак деформувати чудове лице?! Це ж просто злочин!..»
Відслонив фіранку. За вікном висіла сором'язлива, як дівчина на виданні, зимова тиша. Ні хурделиці тобі, ні завірюхи. У Сідалковського настрій підупав.
— Доброго ранку, моя люба! — сказав він Ядзі, побачивши її відображення на дверцятах полірованої шафи.
Красиво потягаючись, вона надягала на свої стрункі, в міру повненькі ноги панчішки. «А вона не така вже й погана, — задоволено відзначив Сідалковський. — Особливо знизу».
Нашвидкуруч поснідавши, вирушили на кладовище. Сідалковський ішов, мов крізь стрій, між своїх земляків і не знав, що йому робити: вітатися чи вдати, що приїжджий. Про всяк випадок вітався, але розмов уникав. Дивився на хрести, пам'ятники, що вже чорніли на видноколі. «Аби хоч не було того дурнуватого діда!..»
І тільки тепер Сідалковський помітив учорашні свої сліди. Вони непевно петляли поміж могилок і видавали його, так він думав, з головою. Та ще й Ядвіга наче все зрозуміла: йшла впевнено і правильно, наче вчора не він тут був, а вона. Подивилася на свіжу табличку, поклала трохи зів'ялі, але жагучо-червоні гвоздики, постояла, схиливши голову. Повернувшись до Сідалковського, зазирнула йому у вічі. Він не витримав того погляду, спалахнув, як квітка, що забула своєчасно розквітнути, і хотів було випалити своє улюблене: «Таке се ля ві, ма шер…» Але не сказав нічого. За далекими хрестами, наче в тумані, стояв дід Тимофій, як німий докір совісті, і, як здалося Сідалковському, скрушно хитав головою.
— Той, хто зраджує матір, — тихо мовила вона, — той здатний на все. Той, хто відмовляється від свого імені,— не вартий нічого. Той, хто відмовляється від свого, той не вартий довір'я…
— Ти про що? — стривожився Сідалковський.
— Та так, — відповіла вона. — На цвинтарі чомусь завжди згадуються філософи. І великі, й малі…
Вони мовчки залишили кладовище і попрямували до вокзалу. Сідалковський ще раз оглянувся — його спину ніби свердлив чийсь докірливий погляд. Біля материного хреста стояв дід Тимофій і намагався прочитати напис, що його звечора причепив Сідалковський. Але ніяк не міг: старечі очі сльозились, і солоні краплі срібними кульками падали до його ніг.
РОЗДІЛ XXXII,
Увечері поїхали до Мамуні. Виїхали майже всім «Фіндіпошем», принаймні філософським. «Бухгалтерів», як казав Стратон Стратонович, тобто Бубона й Кухлика, не взяли.
Поїхав і Ковбик. По-перше, він відчув, що попереднього разу передав куті меду, тепер «Фіндіпош» нагадував йому переношені чоботи, що розповзлися по швах і їх треба дещо підлатати. По-друге, не підозрюючи про підказку Ховрашкевича, Мамуня зробив перед Ковбиком таку розкладку меню свого майбутнього стола, що Стратон Стратонович навіть про людське око забув вилаяти його — тільки сказав:
— Покличте Антошу й скажіть йому, хай запрягає. А ви, Масік, — звернувся він до Панчішки, — отой одоробло Понюхно та іншомовець Хлівнюк поїдете зі мною. Решта хай наймають таксі або мчать назустріч вітрам електричкою, якщо випити на шар-мак хочеться.
— А Грак, а Ховрашкевич? — уточнив Масік.
— Курортник тепер може походити й нозями — його вже перевиховали, воно проти нас і не писне. А оцього базіку?.. Цього ще треба перевиховувати. Бо у нього не язик, а лопата…
— Я вас зрозумів, Страт Стратич.
— А де оцей, народжений позувати?
— У нього сьогодні суд, Страт Стратич. Просив передати вам привіт…
— Хай він той привіт передасть мадам Карапєт. А заодно передасть їй кілька поцілунків, загорнутих у целофан. Вона поцілунки у целофані так само любить, як я його привіти… От іще носить земля типчика… Ну й колективчик у нас зібрався! Одного ледь за хабарництво не посадили, другого—за багатожонство, третє фрукти-овочі продає… Четверте язиком патякає… Понюхно любовні записки коханкам пописує… Ви, Масік, уже з Хлівнюком каву попиваєте. Ви мені як перед богом скажіть, ви з Ховрашкевичем що — і справді думали, ніби Хлівнюк вашим директором буде?
— Як перед богом, Страт Стратич: думали! Ховрашкевич думав. Він ту каву перший з дому приніс…
— У-у-у! — завив вовком Стратон Стратонович. — А воно ж мені клялося: «Ви для мене, Стратон Стратонович, — як рідний батечко!» У-у-у-у! Ідіть уже! Бачити вас обох тепер не можу…
В уяві Ковбика постала ще свіжа, не стерта в пам'яті картина. Він якраз тоді повернувся з Парижа. Кабінет Хлівнюка. На столі — пляшка болгарської «Плиски», а поруч — три чашки кави…
«А потім ще ж мололо язиком, — нагадав сам собі Стратон Стратонович, — формувало у коридорі з Понюхном громадську думку: «То його на заступника директора прислали з перспективою! То я вже це чув… Тепер він буде новим директором… Як тільки Ковбику (так і сказав: «Ковбику», чим дуже вразив усіх фіндіпошівців, бо до цього завжди, навіть на дуже далекій відстані, вживав тільки «Стратон Стратонович») стукне шістдесят — Хлівнюк займе його місце. Пом'янете моє слово…»
Ховрашкевич сьорбав каву й розпатякував:
— То називається — кава уприкуску… То моя мати колись так пила… Щоправда, не каву… Кави у нас тоді не було… А чай… Точніше, й не чай, бо й чаю тоді у нас не було… А гілочка з вишні… Вона їх кидала в окріп…
— Уявляю, в якому ви дикому селі виросли, Ховрашкевич, — вторгнувся до кабінету Стратон Стратонович. — Коньячок попиваєте? Каву Ховрашкевича? І це серед білого робочого дня?! У першу зміну, так би мовити? Та ханиги в цей час іще не похмеляються! Ану прикрийте оцей «Фіндіпош»! Це що вам тут — богадільня?..
— То ми, Стратоне Стратоновичу, якраз думали вас покликати…
— Що ви думали, що ви думали?! Хлівнюк підвівся і, вибачаючись, вийшов.
— Ви що, Ховрашкевич, ото й справді думаєте, що оцей Хлівнюк, — кивнув він на двері,— буде директором «Фіндіпошу»?
— То я що? То я вам скажу…
— Скажете матусі Карапєт! То вона цю плітку у буфеті розпустила. А ви підхопили, як останній дурень. Рано ви свого шефа проводжаєте… А ще ж учора збиралися спати на килимку біля мого диванчика. «А я там калачиком, Стратоне Стратоновичу, калачиком ляжу. Вам уранці цигарок принести чи якусь пляшечку відкупорити… Хто там у санаторії без мене все це зробить? То я з вами поїду в Крим…» — передражнював Ковбик Ховрашкевича. — А ви, Масік… Всяку мерзоту на своєму віку зустрічав, але такого ще не доводилося. Ви ж у мене, Масік, вдома, попиваючи французький коньяк, клялися у довічній вірності… А тепер?.. Ні, ви бачили оцю тихонію… Я ВАС обох витяг у люди! Премії, грамоти — все вам! А вони тут коньяк до одинадцятої ранку дудлять… Мабуть, уже й змова проти мене…
— Змови нема, Страт Стратич… Ми пили мовчки, Страт Стратич, — поспішив запевнити Панчішка.
Мамуня пішов до Антоші. Напівсонний, з візерунчатою пом'ятою пикою, водій якраз збирався перегнати автомашину з одного місця на інше: із тіні на осоння. Його робочий день нагадував сонячний цикл. Клавдій Миколайович Хлівнюк називав це по-своєму: «епіцикл». Полягав цей «епіцикл» у тому, що протягом дня Антоша переставляв машину по колу за сонцем: крутився навколо дерева улітку, заганяючи автомобіль у тінь, а взимку навпаки — на осоння, і цілісінькими днями спав. З його обличчя легко можна було прочитати, на чому він лежав: на кермі, на сидінні автомобіля чи просто на кулаку, на власному чотиригранному годиннику. Михайло Танасович Ховрашкевич запевняв фіндіпошівців, що одного разу бачив на Антошиному обличчі навіть відбитки годинникових стрілок. Цю загадку природи ніхто у «Фіндіпоші» не міг пояснити. Навіть сам Михайло Танасович, котрий, як відомо, знав те, чого ніхто не знав.