Претенденти на папаху, стр. 84
— Гасло я вивісив, — сказав Грак, тримаючи напоготові й другий пончик. — Стратону Стратоновичу доповів. Сказав, що вивішували разом з вами. Подякував. Мамуня — гасло ж його — на честь такої події запрошує до себе в гості. Тим більше, що день вивішення гасла збігся з днем його народження. Так що не дуже вдома наїдайтесь, Іраклію Йосиповичу, — закінчив Грак і подав другий пончик. — То підемо, Іраклію Йосиповичу?
— Мгу-у! — проковтнув він нарешті перший пончик. — Підемо і…
— І нап'ємось по саму зав'язку, — додав Грак. «Якщо це трапиться, — подумав Іраклій Йосипович, — я тебе, кобилятинська гнидо, у витверезник запроторю! От і будуть тобі поруки… Я тобі ні казанка, ні фіндіпошівського скупердяя не подарую. Шампанським ти у мене не відкупишся…» А вголос промовив:
— Пій, Євмене Миколайовичу, пій!
РОЗДІЛ XXXI,
Поїзд стугонів на захід. Сідалковський дивився у вікно купейного вагона і думав про те, що жінкам не все можна казати. Кожне твоє слово вони часто сприймають за чисте золото, а на ньому ж інколи й позолоти нема. Така дивовижна увага й довіра зараз просто дратували його. А втім, це, може, й краще, що він сидить у купе, дивиться на телеграфні стовпи, обвислі під вагою інею, дроти між ними…
Ядвіга, як це властиво майже всім закоханим жінкам світу, була й справді аж надто уважна до нього. Тож і кинуту ненароком фразу одразу зафіксувала в своїй пам'яті.
— Мій коханий, — кинувшись йому на шию, защебетала вона. — Я взяла квитки. Ми завтра ж виїжджаємо!
Сідалковський розчепив її руки на власній шиї, відсторонив трохи від себе, заглянув у її великі голубі очі, ніби хотів там прочитати відповідь на запитання: «Куди, люба моя?»
— Завтра о десятій нуль-нуль. Для поїздки я все приготувала… Тепер ти щасливий, скажи мені, щасливий? — знову вчепилась вона йому за шию.
— Куди виїжджаємо? — вихопилося у нього. — В Європу?
— У Вапнярку, мій коханий. У Вапнярку. Ти ж сам казав: «Я так давно не був на могилі моєї матері». Тепер ми там побуваємо разом. Вона благословить нас. Ти більше не будеш мучитися…
Сідалковський помітно скис. Він сам збирався туди поїхати, навіть замовив гарну чавунну табличку з посрібленим написом: «Тут похована М. М. Сідалковська». Та все не було коли…
— У мене, мабуть, буде твій син, коханий… — припала Ядвіга до плеча Сідалковського.
— Після першого разу?! — запитав здивовано він.
— Дурненький, я кажу взагалі. А якщо конкретно, то ти гадаєш, після першого разу не може бути сина?..
Сідалковський мовчав. Бо в цей час пильно стежив за провідницею. Власне, не так за провідницею, як за її оригінальною ходою. Він підвівся, наміряючись вийти за нею в коридор. Таку рухливо-збуджуючу ходу він уже бачив минулого літа на Хрещатику. Євграф наздогнав ту, що її демонструвала, і, порівнявшись, уже хотів сказати їй свій черговий афоризм: «Коли я бачу таку чудову ходу, то мої очі сліпнуть», однак його зміряли таким ненависним поглядом, що Сідалковський мимоволі відстав…
— Може, — нарешті відповів він Ядвізі.— Тільки прошу тебе, не називай його моїм іменем.
— То є чому?
— Воно не оригінальне.
Жінки, як це повелося ще з прадавнього саду, по якому ходили Адам і Єва, в таких випадках роблять усе навпаки. Ядвіга, очевидно, не була винятком.
— Обов'язково назву, мій графе. Обов'язково! То є добре!
Сідалковський хоч і не хотів, але поморщився. Навіть чай, який принесла провідниця у бронзових підстаканниках, здався йому кавою, що пригоріла.
— Цей жарт не цікавий, Ядзю. Вигадай щось оригінальніше. У мене таке застаріле ім'я, що випускати з ним дитину у світ просто непристойно.
Але вона його більше не слухала. Коли провідниця вийшла, Ядвіга притулилась до нього й прошепотіла:
— Я взяла чотири квитки…
— Яких чотири? Навіщо?
— А щоб до Вапнярки ми їхали тільки вдвох… Який ти став нездогадливий, Сідалковський! Раніше я цього за тобою не помічала…
Вона раптом почервоніла. Сідалковський відчув себе зобов'язаним: треба відповідати взаємністю…
Зачинивши купе, він почав шепотіти їй не просто теплі, а гарячі слова, називаючи її своїм єдиним сонечком, що не лише зігріває його, а й тримає на цьому світі. Вона дивилась на його засмаглі влітку і взимку руки, міцну й красиву шию і намагалася йому повірити:
Сідалковський і справді ніби постійно перебував під благотворним сонячним промінням.
Щоправда, за останні дні він відчув і кілька опіків, але Ядвіга про те не знала, а сам Євграф прагнув якомога швидше забути про те. Сьогодні, наприклад, він уже не згадував, що вчора був у нарсуді, де днями продовжать розгляд його справи. Матуся Карапєт, позбавлена слова на суді як родичка позивачки, перехопила суддю в коридорі одразу після засідання й попросила їй повірити в усьому, бо у неї, мовляв, незаперечні факти: три дочки і вже два онуки — і обидва нібито від одного і того ж Сідалковського. Суддя критично глянула на неї і невдоволено промовила: «Ви менше говоріть. А то суд може ще й переглянути справу…» З цих двох речень Сідалковському до душі припало одне — останнє. Він і вхопився за нього, з нетерпінням чекаючи зустрічі з Жерехом…
— Моя мила, — шепотів Сідалковський.
Однак його дії здалися Ядвізі на даному етапі передчасними.
— Отак зразу? — запитала вона, не пручаючись.
— Люба моя, життя у вагоні — це темп. Особливо у молодят. І чим менше опору…
— Ти говориш зі мною, як з дівкою, Євграфе, — докірливо зауважила вона.
Він і сам відчув, що його підводить професіоналізм, напружив пам'ять, згадуючи свої перші кроки, й почав їх (хоч і не щиро, але майже точно) копіювати…
Поїзд мчав на Вапнярку, вицокуючи колесами бадьорий ритм. Але не так стукіт коліс їх дратував, як дерматинова затулка вікна, що постійно пружинила й повзла вгору, освітлюючи купе на кожній вузловій станції, де поїзд стояв так довго, ніби чекав пасажирів, котрі пішли повечеряти до вокзального ресторану.
— Скажи, Ядзю, — попиваючи холодний чай, шепотів він їй на вушко, — коли у нас народиться син, я повинен буду і його, як тебе, називати любчиком чи всю свою любов зосереджувати тільки на тобі?..
— І на мені, мій коханий, і на синочкові…
— У такому разі ти мене позбавляєш права на однолюбство…
— А ти запам'ятай, мій графе, що жінка завжди каже одне, а робить інше…
— Я це пам'ятатиму все своє молоде життя.
— Тобі не хочеться спати, Євграфе?
Він у темряві заперечливо похитав головою.
— Ти, певне, хвилюєшся перед приїздом у рідні місця?
— Хвилююсь, люба. Але я ще більше хвилююсь, коли я з тобою…
Він сказав щиро, маючи на увазі те, що ніяк не наважувався їй сказати. «Боїшся сказати чи втратити?» — запитував сам себе. І сам собі відповідав: «І те, й друге».
— Чого ж зі мною хвилюватися? — ні про що не здогадуючись, куйовдила вона йому зачіску, яка втратила свою вишукану форму одразу ж після перших сутінків у вагоні.
— Мені здається, Ядзю, що я тебе загублю, не встигнувши знайти… — почав підготовку він.
— І від цього у тебе безсоння?
— За профілем моєї роботи, — якої саме роботи, він не уточнював, — мені, Ядзю, так часто доводиться міняти ліжка, що я не встигаю до них звикати, а тільки цим можна пояснити моє активне безсоння…
— То я гадала, що ти скажеш щось оригінальніше і приємніше для жінки. Ти завжди так красиво говориш… А цього разу… Це якось так не схоже на тебе…
— Бачиш, моя люба, коли ти раптом пізнаєш щастя, у яке ще не віриш, то тобою керує серце, розум тимчасово спить. І коли це щастя таке, як ти, то я остаточно розгублююсь…