Претенденти на папаху, стр. 69

— Здачі не треба!

— Яка здача? Вісім копійок! Було б за що рота розкривати… А ще з дамою їздить!

— То не дама, шановний, — голосом Бубона заговорив Сідалковський. — То дружина.

— Мабуть, друга, коли гроші дає…— Таксист люто хряснув дверима, які Сідалковський не зачинив як слід, і натис на газ.

Судовий виконавець на якусь частку секунди підвів голову, глянув на Сідалковського і тут же, ніби не виявивши нічого цікавого для себе, опустив її в свої папери.

— Прізвище!

— Чиє? — запитав Сідалковський, бо його прізвище стояло на повістці.

— Не моє ж! — знову на мить підвів голову виконавець, ніби йому важко було тримати її рівно.

— Мабуть, і не моє,— знизав плечима Сідалковський.

— Саме ваше!

— Сідалковський. А що, в повістці нерозбірливо записано?

— У повістці розбірливо, навіть дуже! Але з повісткою міг прийти і посторонній, скажімо, двірник, і заявити, що знайшов її на вулиці.

«Невже я схожий на двірника? — вражено подумав Сідалковський. — Кожушок, вельветовий костюм, чеський галстук. А втім, тепер і двірники так одягаються. Влаштовуються в двірники, аби лиш прописка й квартира в столиці».

— Ім'я?

— Євграф, — вимовив він так тихо, що якби хтось поруч стояв як свідок, то не зміг би підтвердити, що саме він це сказав.

— Паспорт є?

— Же ву прі!

Виконавець знову підвів голову. Цього разу на його обличчі з'явився вираз здивування.

— Тут вам не Франція. А хутір Відрадний, між іншим, не Монпарнас.

— Я знаю.

— Знаєте, то розмовляйте зі мною конкретно. Ніяких відхилень…

— Лягаю на курс! — випалив Сідалковський.

Виконавець опустив на стіл картотеку, підпер для чогось двома кулачками малесеньке підборіддя і, не спускаючи з Сідалковського очей, запитав:

— Оце сядемо й будемо розмовляти? Чи будемо працювати?

— Працювати, — трохи поспішно і навіть насторожено відповів Сідалковський, бо в цьому дідусеві було щось колюче й загрозливе.

— Ось заява позивачки. Он там стіл. Сідайте і знайомтесь.

Поки Сідалковський вивчав заяву, невеличкий на зріст виконавець ще раз допитливо зміряв його фігуру, потім для чогось обійшов навколо нього, ніби заворожив, і, зупинившись за спиною, що Сідалковському не дуже сподобалося, немов вистрелив під вухом:

— Ви проходите по статті 140-й цивільного кодексу!

— Це краще, ніж кримінальний?

— Краще, але довше!

— Не зрозумів, — щиро відповів Сідалковський.

— Установлять батьківство, припаяють аліменти, дружина попиляє років вісімнадцять, тоді зрозумієте…

Сідалковський уже не слухав його. Він читав заяву, і йому ставало моторошно. Усього чекав від Ії, але такого… Обличчя його вкрилося по-справжньому червоними плямами, бо кожний факт, викладений у її заяві, говорив: позаду трясовина — відступати нікуди. «Заява… Заява… — крутилося на думці.— Одна в загсі, друга в нарсуді. Життя зіткане з протиріч. Ось тобі й нова робота! Ось тобі й Вапнярка, ось тобі й Варшава… Та вони що, збожеволіли, оті Карапєт? То через оголошення чоловіків шукають, то через суди… Їх самих судити треба!»

— Що не ясно — питайте! — знову випалив під вухом дідок, помітивши, що Сідалковський надовго затримався на одній із сторінок, їх було аж дванадцять.

— Що означає ця стаття?

— Установлення батьківства. Юридично говориться так…

— Не треба, — попросив Сідалковський, помітивши, що до зали зайшли дві жінки.

Виконавця це, очевидно, розгнівило.

— Дітей на стороні народжувати вмієте, час для цього є. А от щоб з кодексом познайомитися, повивчати його статті, то часу нема! — випалив він і сухо повідомив: — Суд — п'ятнадцятого числа. — І одразу переключився на жінок: — Що у вас?

— Це краще, ніж тринадцятого, — мовив Сідалковський, підняв шапку над головою і випалив. — Аріведерчі!

— Будьте здорові! — побажав дідок. — П'ятнадцятого зустрінемось.

На душі стало порожньо й тоскно. «Ніби сто котів там гарцювало», — згадав він Ковбика. Тут було не до жартів. Суд — це та установа, де навіть свідки рідко жартують, бо суддя попереджає їх статтею, що, як і дружина, вимагає правди і тільки правди!

Сідалковський вийшов на вулицю. Зупинився, розмірковуючи, куди ж іти. Сніг лежав, як нерозмішаний цукор у склянці: вода випита, а цукор тільки намок. З неба сіялася мжичка: чи то сніг, чи то дощ. Було вогко й незатишно. Спішити нікуди, додому ж не хотілося. Увечері, правда, обіцяла зателефонувати Ядзя, але про що говорити з нею…

Сідалковський плюнув в урну і почвалав до зупинки швидкісного трамвая. Трамвай ходив, як і звичайний, тільки за назву «швидкісний» у ньому брали ще дві зайві копійки…

РОЗДІЛ XXVI,

Стук у двері пролунав несподівано. Стратон Стратонович тільки зневажливо поглянув туди: мовляв, тільки ви, Кнюх, не вовтузьтесь, постукає та й піде. Та невідомий, очевидно, і не збирався полишати приймальню. Стук повторився — самовпевнений, навіть нахабний.

— Це хтось не з наших, — похитав головою Ковбик. — У таку рань нікого з наших на роботу на мотузці не притягнеш. Може, Антошка? — згадав він водія, котрий саме в цей час переганяв автомашину з тіні на сонячне місце, щоб трохи зігрітися крізь скло, не вмикаючи двигуна. — Відчиніть-но, Кириле Гавриловичу. А втім, я сам це зроблю…

Стратон Стратонович, як завжди, підсмикнув штани і войовниче спрямував свої кроки до дверей.

— Навіть зранку не дадуть попрацювати! — удав, що гнівається. — Тільки присядеш, тільки почнеш ту нещасну дисертацію відшліфовувати — аж тут як не стук тобі, то грюк! Ну чого б оце я грюкав зрання?! — Ковбик відчинив двері.

На порозі стояла вже немолода, але дуже вродлива жінка. Можна було б детально змалювати її портрет, але це настільки епізодичний персонаж у нашому романі, що достойний тільки вашої уяви. Єдине можемо сказати: це була жінка, яка не перестає подобатися чоловікам не тільки у двадцять, а й у п'ятдесят з половиною років. І їхні паспортні дані часом вказують на всі шістдесят, хоч на обличчя не даси більше сорока… Одне слово, перед Ковбиком стояла жінка, про яку він міг би сміливо сказати: «Вона ще може подобатися…»

— Здрастуйте! Ковбик ви?

— Я! А що?

— Ваш шофер каже: «Ковбик у кабінеті», а ви не відчиняєте!

— Мій шофер багато знає…— не без підтексту зауважив Стратон Стратонович. — А ми працюємо.

— А я вже думала, з якоюсь молодичкою зачинилися. А тут два дядьки…

— З такою, як ви, зачинився б із задоволенням, — посміхнувся Стратон Стратонович і поморщився, зловивши себе на тому, що висловився в стилі Сідалковського.

— А вам телеграма. Повідомляють, що бюст готовий… Ковбик же ви?

— Я, я, — ніби стверджуючи по-німецьки, поспішно відповів Стратон Стратонович і, щоб оця балакуча, як Ховрашкевич, листоноша довго не базікала, швиденько додав: — Де тут у вас розписатися?

— Ось тут. І число поставте…

— Спасибі! Бувайте здорові! Наступного разу пізніше приходьте — шоколадкою пригощу! А до такого раннього візиту я просто не підготовлений…

— Наступного разу, може, й телеграм не буде.

— Будуть, будуть, — майже випихаючи її, запевнив Стратон Стратонович, нашвидкуруч читаючи папірець: «Приїжджайте негайно крап Ваш бюст крап До випічки готовий крап Директор заводу Позніхіренко».

«Мені тільки цього погруддя на сьогодні не вистачало! — лайнувся в душі Ковбик. — І треба ж було послухати цього вухатого Грака!.. Батько, бачте, знайомий з Позніхіренком. Батько каже, що він вам до шістдесятиріччя зробить погруддя… Це ж вам пам'ять… Пам'ять на все життя… Батько скаже…»