Претенденти на папаху, стр. 67
РОЗДІЛ XXV,
— Люба моя! — мовив Сідалковський, тепер уже маючи повне право називати так Ядвігу Капітульську.
— Мій коханий, — підтвердила вона і міцно обвила його шию, ніби даючи зрозуміти: «Тепер ти від мене не викрутишся!» — Ти чимось схвильований? Ти себе поводиш так, ніби привів додому коханку, а не свою, вже можна сказати, дружину! Що тебе хвилює, мій коханий?
— Я ще не вірю в своє щастя, — збрехав, не моргнувши, Сідалковський.
А насправді, якщо чесно, він таки боявся: а що, коли раптом повернеться Айстра, хоча в записці й запевнила його, що пішла назавжди, чи стукне в голову завітати Антонії, хоча під час останньої зустрічі він їй дав чітко зрозуміти, що кохання, по суті, це метеор — різко спалахує, але й так само різко гасне… «Антоніє, між нами все. Я з вами не можу одружитися. Боюсь, ваш чоловік не переживе цього вдару з флангу. Я не хочу брати гріх на душу…» — «Який ти став віруючий», — уколола вона. — «Роки йдуть, все міняється…»—Хотів додати: «І смаки також», але передумав. Не варто її ображати. Антонія завжди була ніжна з ним, особливо після коньяку і кави по-сідалковськи.
«Дивовижний ми народ, — думав про себе Сідалковський. — Спочатку мріємо про жінку, добиваємось її, а тоді, після першого ж розчарування, — в кущі. Жінки ж навпаки: спочатку комизяться, як сказав би Ковбик, потім маніжаться, а тоді так звикають, що хоч плач, хоч вішайся, а вони бачать єдиний фінал — одружуватись. Спочатку важко завоювати, потім важко розлучитись. Світ зітканий з протиріч…» А ще ж зовсім, здається, недавно він, не соромлячись своєї брехні, казав їй: «Антоніє, мої ночі без вас — як ночі поета без натхнення: бажання є, а Муза не приходить…» — «Так за чим же затримка? — дивувалася вона. — За мною чи за вами?» — «За вами, Антоніє, за вами… Ваша згода — і я піду за вами хоч на околицю Оболоні пішки…» — «Для чого ж так далеко, Євграфе? Ви ж, знаю, живете в центрі…» — «Розумному досить…»
Та сьогодні його бентежила не Антонія і навіть не Айстра, а повістка до суду. Саме сьогодні, коли він, щасливий, подав разом із Ядвігою Капітульською заяву до загсу і влаштував з цього приводу в себе вдома (перед цим сховавши усі стільці) маленький а ля фуршет. «Відвідини прийому далися взнаки», — пишався подумки Сідалковський. Але в цей час листоноша принесла другу повістку: його викликали негайно ознайомитися з новою заявою позивачки, щоб, можливо, розв'язати всі питання без суду.
— Без суду й слідства, — ляпнув перше, що потрапило на язик, Сідалковський і попрямував до гостей-свідків: Жереха та Грака.
Перший пообіцяв бути свідком під час розпису Сідалковського з Капітульською, але за умови, що він і в майбутньому буде їхнім «хрещеним батьком». Другий — свідком на суді, і теж за умови, якщо Ядвіга стане його кумою. «Грак, вона зависока для вас». — «Нічого, доктор, — підморгнув Євмен Миколайович. — Ти ж сам казав: високі чоловіки люблять маленьких жінок, маленькі — високих. А в мене ж усе-таки практика. Зося теж висока…»
Грак був напідпитку, стояв гордо й незалежно, мов півень, що спостерігає за своїми курочками.
— Слухайте, Грак, звідки у вас оця катонівська поза? Ви ж, здається, народилися на околиці старої Борщагівки…
— Але ж не у Вапнярці, доктор!
— Прошу пардону, Грак, через Вапнярку майже всі поїзди ходять. Навіть ті, що йдуть на Варшаву.
Ядвіга мило і вдячно посміхнулась до Сідалковського.
— Мені пора, дітки, — цілуючи ручку Ядвізі, мовив Жерех.
— Мені теж, — додав Грак, згадавши, що Веніамін Олександрович на автомашині.— Ви ж мене підвезете, доктор? Пробачте, Веніаміне Олександровичу…
— А куди ж я подінусь…
На душі у Сідалковського знову стало порожньо. Ядвіга присіла поруч нього, почала куйовдити йому зачіску, чого він, до речі, страшенно не любив. Але першого дня вирішив потерпіти.
— Ви моя Беатріче, — шепотів їй на вушко Сідалковський, все ще не вірячи в своє щастя. Здавалося, що то тимчасово, щось таки має трапитися — тоді все полетить шкереберть: і Ліссабон, і Ліверпуль, і Монте-Карло з Ніццою…
Проте не минуло й п'яти хвилин, як у ньому, ніби на замовлення, заграли любовні почуття. Він знав: досить увімкнути внутрішні важельки — і в нього очі загоряться бажанням пристрасті, а руки стануть такі ніжні й лагідні, що в їх обійми неодмінно потрапить навіть та, яка ніколи його не кохала. Відчувши в собі раптовий напад любові до Ядвіги Капітульської, він вирішив, що для цього не обов'язково проходити місячний випробувальний строк.
— Я подобаюся тобі? — запитала вона.
Сідалковський глянув на неї, на її стан, гарні очі і сказав:
— Я такий щасливий, аж не віриться, що тримаю в обіймах саме вас, Ядвіго, а не когось іншого… скажімо, синього птаха мого щастя…
— Поцілуй мене, мій коханку!
Сідалковському не дуже сподобалося останнє слово, але й тут він вирішив стриматися.
— Чого ти мовчиш?
— Від повені почуттів, люба, — мовив він. — Ви настільки заполонили мою душу, що словам стало тісно… — І додав подумки: «А рухам просторо».
— Я, мабуть, негарна? — запитала вона, коли відчула, що одяг інколи — надто обтяжлива й непотрібна річ.
Він поволі опустився додолу, тобто став перед нею на коліна. Євграф був певний, що всім жінкам світу в такі урочисті хвилини кажуть майже одні й ті ж слова. Принаймні повинні казати. Оком досвідченого практика оцінивши всі її принади, знайшов за потрібне сказати їй високопоетичне:
— Ви — моє сонечко! Єдине сонечко, яке віднині світитиме й зігріватиме тільки мене.
Вона йому ще щось говорила, але, здається, по-польськи, бо він не все розумів. Але ж у такі хвилини навіть найкращий перекладач — третій зайвий, то Євграф намагався не вникати в зміст її слів, натомість детально вивчаючи її одяг оком спеціаліста вузького профілю. Ядвіга продовжувала щось говорити, а він забув геть про все, навіть про нову повістку на суд…
Досягши мети, Євграф заплющив очі, демонструючи свою сором'язливість, — і раптом побачив Айстру в голубенькому нічному костюмчику. «Граф, — благально простягала вона руки. — Прийди до мене. Прийди і скажи, хто з нас винен в усьому: ти чи я? Чи, може, ми обоє, граф?» Він хутко розплющив очі, аби пересвідчитися, чи немає Айстри на порозі: зараз її візит був би не зовсім доречним…
— Ти зовсім не слухаєш мене, — образилася Ядвіга.
— Я сповнений почуттів до вас, Ядзю! — відповідали завченими гарячими фразами уста Сідалковського, а мозок його лишався прозорий і тверезий, як Стратон Стратонович після першої чарки.
«Що ви з мене алкаша робите, Сідалковський?» — почув він у вухах голос Ковбика і про всяк випадок, щоб не заговорити з ним, припав до оголеного плеча Ядвіги, все ще демонструючи свою сором'язливість. Це їй страшенно сподобалося, і вона по-материнськи погладила його по голівці:
— Мій маленький хлопчику…
Євграфова фізіономія раптом скривилася, і на ній, як у дзеркалі, відбилися одночасно печаль, тривога, страх перед завтрашнім днем. Знову промовчав, бо події останніх днів майже повністю витіснили його традиційні жарти й фрази на задній план. Освіжився ковтком холодного чаю, проте, хоч і відчув певний приплив сил, не міг сказати, що в нього відкрилося друге дихання…
— Я піду, Євграфе, — мовила Ядвіга таким тоном, ніби хотіла сказати: «Заберу заяву. Ми її, здається, подали передчасно».
Він не на жарт злякався і цілком серйозно запитав:
— Я можу поцікавитися на правах майже твого чоловіка: куди, моя люба?
— Звичайно, мій коханий, — задовольнила вона його прохання. — До праці…
Сідалковський по-своєму зрозумів її слова і приготувався до старту на другу дистанцію. Та Ядвіга зупинила його жестом руки, мов стрілкою закритого семафора.