Претенденти на папаху, стр. 59

РОЗДІЛ XXII,

— «Фіндіпош» в овечій шапці! — лайнувся по-новому Стратон Стратонович і сів у своє зручне, на домашній подушечці, крісло.

Ще вчора, здавалося, Стратон Стратонович помітно здав: осунувся, постарів і почав скидатися, за висловом Сідалковського, на старий буйок, що несподівано дав тріщину і набрав води. Орієнтуватися було важко, але надії утриматися на поверхні, очевидно, не мав. Принаймні залишки його самовпевненості свідчили про це. А несподівані рвучкі шквали та вітри пліток, анонімок і небажаних розмов у коридорах «Фіндіпошу» (на зразок: «Цього разу Ковбику таки дадуть по шапці» чи «Нарешті Стратону Стратоновичу сплетуть личаки») кидали його, як буйок без якоря, то в один бік, то в другий…

Ковбик продовжував розробляти генеральний план по ліквідації претендентів на папаху. Для цього йому вкрай потрібні були компрометуючі дані на кожного з них.

Побачення Кнюху Ковбик призначив рано-вранці, до початку робочого дня, аби свідків менше. Кирило Гаврилович сидів навпроти нього і пік раків. Чого завгодно чекав він од Стратона Стратоновича, але того, що той знає про Кнюхове захоплення, навіть припустити не міг.

Це так приголомшило його, що він знов почав заїкатися.

— Я не знав ще, яку мету ви переслідуєте, Кириле Гавриловичу, зібравши таке багатство, але ваша скриня мені сьогодні потрібна, як каже кухар у день приїзду гостей, до зарізу.

— Х-х-х-то-оо-о ва-а-а-м ска-ска-зав?

— Скриньчина відчиняється просто, як любить висловлюватись Сідалковський. Мене на такі роздуми навіяло оте оголошення, що його вивісили фіндіпошівці після вашого повернення з лікарні. А потім я уточнив, чи це правда, що ви лазите по чужих столах. Підтвердили всі, як один. А по-третє, мені про вашу скриню сказав той, хто у вас удома бував.

— А-а-а-л-е-е у ме-е-е-не-е уд-д-до-ма не бу-бу-бу-ва-є н-н-ні-хто. Дост-те-мен-но-о з-з-з-наю!

— Тепер не буває. Але ж бував? Я навіть скажу, хто саме, і цим повідомленням можу збагатити вашу скриню, але за умови: я повинен її бачити зараз, ось тут, у цьому кабінеті.

— А-а-а-ле-е це-е-е н-не-мож-ливо-о… Вона-а при-ва-ва-ре-на! Таким чи-чи-ном!

— До чого приварена?

— До-до під-ло-ги-ги…

— Не напускайте туману. Вона у вас умонтована в підлогу. Це мені теж достеменно відомо. Вас лякають мої особисті дані? Ви їх можете вийняти. Свої дані я не гірше за вас знаю. Мене цікавлять дані про інших… Отих, що сьогодні так активно заворушилися: мовляв, Ковбику час на пенсію… А хто ж на його місце? Оце мене в першу чергу й цікавить! Я з вами, Кириле Гавриловичу, відвертий, як бачите. До речі, ви хоч поцікавилися, за що вам та премія перепала? Вам і Мамуні?

— Ніяк ні!

— «Ніяк ні»… — передражнив Ковбик. — За службу! А ви тут комедію ламаєте! А мені ці дані потрібні, я вже вам казав, до зарізу.

— На всіх?

— На всіх тих, хто претендує на мою папаху, — заводився, як важкий двигун, Стратон Стратонович.

Кнюх від переляку перестав навіть заїкатися і замовк взагалі. Ковбик розцінив це як відмову Кнюха, а тому витяг на світло свій останній козир. З досвіду він знав, що у кожної людини є своє слабке місце. Головне — встановити його точно. Один усе життя мріє «вибитися в люди», інший — зажити слави, нічого не зробивши для цього, третій — обійняти солідну посаду, четвертий — жінку-красуню, п'ятий — знайти таку роботу, аби одержувати гроші, але нічого не робити. До п'ятої категорії Кнюх не міг належати, бо вже мав таку роботу. Але в нього таки було по-справжньому вразливе місце, і Ковбик, звісно, про це знав. Та й не тільки Ковбик — усі фіндіпошівці.

— Як у вас із серцем, Кнюх? — дещо безтактно поцікавився Стратон Стратонович.

Той у відповідь лише ствердно кивнув головою.

— Нормально. Так я вас зрозумів? Тоді міцніше вхопіться за стілець. З виразу вашого обличчя бачу, ви дещо вловлюєте… Зроблю відступ. Ви кажете, що люди, які не мають ніяких захоплень, — неповноцінні люди. У вас, Кириле Гавриловичу, тепер аж два захоплення. Може, є й більше, я ж знаю лише про два: лазити по чужих столах і по чужих жінках. Обидва захоплення межують з певним ризиком, бо в тому і в тому випадку можуть натовкти мармизу… Так от, у вас два захоплення, але я не можу сказати… Ну як тут делікатніше висловитися? Ну, що ота формула: «людина без захоплення— неповноцінна людина» відповідає дійсності…

Кирило Гаврилович то синів, то рожевів, як Панчішка, то ставав зеленкувато-сірим.

— Ваші кольори, звичайно, не від совісті — від страху. Вас і досі цікавить, куди і з ким повіялася ваша дружина? Поки що можу вас лише заспокоїти: вона жива й здорова, чого і вам бажає… Решту скажу після того, як «скриня Пандори» ляже ось тут, — показав Ковбик на підлогу.

У кабінеті директора «Фіндіпошу» ставало по-літньому жарко — Кирило Гаврилович Кнюх поступово випаровувався. А Стратон Стратонович далі підливав масла в огонь. Глибоко в душі він уже переможно потирав руки, однак супротивник ще не здавався, закріпившись на останньому рубежі.

— Дивує мене й інше. Я вже достеменно знаю, як полюбляєте висловлюватися ви, що працівник Кнюх нишпорить по чужих столах. Цього достатньо, аби негайно звільнити вас… Я ж цього не зроблю. Більше того: обіцяю не звільняти вас, поки я сам тут працюватиму…

Кнюх, незважаючи на переважаючі сили противника, пішов у глуху оборону — мовчав.

— Гаразд, — зробив маневр Ковбик. — Мені потрібні компрометуючі дані на Понюхна та Хлівнюка. У вас же про Нещадима і Чадюка нічого нема? Ви ж разом з ними, здається, не працювали.

Кирило Гаврилович уперто мовчав. Він згадав свою маленьку кімнату із коричневим сейфом під ліжком, ключ, схований у шухляді письмового стола, голу купальницю на стіні, яка, з усього видно, не дуже хотіла купатись (та й води поблизу не було) — просто художникові захотілося роздягти її. Кімната була під семи замками, сюди мала доступ колись тільки одна жінка — дружина Кирила Гавриловича, але й вона там довго не затрималася. Тож тепер він ніяк не міг зрозуміти, звідки про це стало відомо Стратону Стратоновичу. Ця обставина змусила навіть такого тугодума, як Кнюх, вдатися до синтезу й аналізу. Але ні в те, ні в друге він заглибитися не міг — маси не вистачало.

Кнюх поглянув на Стратона Стратоновича очима, повними відчаю й розпуки, важко зітхнув. Стратон Стратонович зробив те саме. Але не заради співчуття. Просто так, проімітував Кнюха.

— Ну, може, досить клеїти дурня?

— Дозвольте вийти?

— Дозволяю. Можете навіть узяти мою «Волгу». Сподіваюсь, скриня поміститься у багажнику?

Через годину Кнюх повернувся до кабінету Стратона Стратоновича у супроводі чоловіка, одягнутого в зім'яте, невизначеного кольору пальто. Густа, аж синя, щетина по всьому його обличчю явно вимагала твердої бритви і руки. Весь його тулуб, а особливо плечі, гнули долу час, алкоголь, а в даному випадку ще й сейф, який сидів у нього на спині не зовсім впевнено й твердо, як і сам носій. Він загрозливо похитувався то в один, то в другий бік, намагаючись вочевидь довести, що земне тяжіння — це не вигадка вчених, а безперечний факт, проти якого не попреш, особливо якщо той сейф раптом опуститься комусь на ноги.

Стратон Стратонович, як людина обережна і з чималим життєвим досвідом за плечима, про всяк випадок зайшов за стіл, порадив «щетині» опустити скриню на підлогу, але з таким розрахунком, щоб вона не провалила стелі й не опустилась на голову буфетниці Карапєт.

Демісезонне пальто без хлястика і, звісно, без ярлика з датою випуску спочатку витягло з глибокої бокової кишені пляшку портвейну таврійського (до речі, улюблений напій Кирила Гавриловича Кнюха), з якоюсь особливою любов'ю та обережністю поставило її на стіл і тільки тоді, обкрутившись для чогось круг себе, взялося за зсування мотузків з плеча. Стратон Стратонович, помітивши, що він стоїть на одній дошці з «щетиною», раптом злякався, аби та дошка не провалилася під вагою сейфа, а заодно другим кінцем не піднесла Ковбика на нечувану для нього висоту.