Претенденти на папаху, стр. 56

РОЗДІЛ XXI,

Сідалковський лежав стилем «брас» — одна подушка під головою, друга — під ногами і, здається, нізащо не сказав би, що завтрашній день існує для того, щоб виправляти сьогоднішні помилки. А їх у нього було більше, ніж він уявляв.

Він лежав, а голова його розламувалася, як у Ковбика на другий день після перепою. «Пора переходити на режим економії,— радив сам собі Сідалковський. — Не стільки у мене тієї енергії й краси, щоб так не по-хазяйськи їх розтринькувати». Час в'язання життєвих вузлів настав. Життя вимагало темпів і скорочень. Але куди йти? І що означає оця записка Айстри, яку він, прокинувшись, знайшов поруч себе? «Граф! Прощай! Не шукай мене і не проклинай. В усьому винна я. Йду назавжди від тебе. Прийшло каяття! Але вже пізно… Айстра!»

— Що за чортівня? — він читав записку вдруге, втретє.— Що все це означає? «Йду назавжди»? А чому це «в усьому винна я»? У чому винна?

Він довго дивився в стелю. «Заплутався. Зовсім заплутався. Для чого мені ці дівки? Та ще й стільки? Від них самі лише нещастя. Але Айстра… Тільки її я любив!..»

«Ти любиш усіх, кого втрачаєш», — раптом пролунав чийсь голос. Це був голос його двійника.

«Але Айстру я любив по-справжньому…»

«По-справжньому ти нікого не любив!»

Він тупо дивився в подушку, де ще кілька днів тому лежала красива Айстрина голівка. «Коли вона пішла? Вранці? Вночі? Увечері?» Пам'ятав тільки: чогось вона плакала останні дні.

— Ви плачете, люба? — питав Сідалковський так, ніби очам не вірив і хотів доторкнутися до її зрошених щічок. — Ви плачете від горя чи від щастя?

— Від щастя, граф! Від щастя, — казала вона, а сльози самі лилися ручаями… — Пробач мені за все… Я сама цього не знала… А, може, й ти в цьому винен… Не питай мене ні про що… Хай нас час розсудить…

Це говорила вона, здається, останньої ночі. А вранці? Уранці він знайшов лише записку від неї й ключі. Сідалковському стало моторошно. А він ще блазнював тоді:

— Вважай, що і я щасливий! Бо ніщо так не приємне чоловікам-егоїстам, як відчувати, що хтось щасливий від них. Жаль, що цю мить не відзначають урочистими актами і врученням медалей чи інших нагород…

Айстра повернулась до стінки:

— Я хочу сьогодні побути сама. Наодинці з собою… Це його насторожило. Та ще слова Ковбика: «Ви мені,

Євграф, будете потрібні… Для вас у мене новина, і я б не сказав, що дуже радісна…» Через годину Ковбик поїхав, — його кудись несподівано викликали, — і не повернувся до кінця дня.

Сідалковський встав з ліжка, потягнувся на весь свій зріст — і раптом побачив на столі другу в'язанку ключів і ще якийсь папірець під ними. «Ключі залишила Айстра», — здогадався він.

Підійшов до столу. Велике і жирне слово «ПОВІСТКА» одразу впало в око.

— Повістка на суд?! Який суд?

Сідалковський машинально витяг з бару пляшку коньяку, розкоркував її і ковтнув прямо з горлечка.

«Тебе позиває Ія», — підказав йому двійник.

«Це вже не цікаво, — відповів йому Сідалковський. — І не смішно. Бо навіть коли найдотепніший анекдот повторюють двічі…»

«А тобі й справді не смішно».

«Бермудський трикутник, — похитав головою він. — Айстра, повістка, Ковбик! Що ж робити? Куди йти? Може, хоч ти підкажеш? — звернувся він до свого відображення в дзеркалі, добряче-таки пом'ятого. — Киваєш головою? Може, спрямувати свої лаковані черевики, у яких взимку таки достобіса холодно, до Веніаміна Олександровича Жереха?»

«А що він скаже? Не з цього ви починаєте, Сідалковський! Шлях на гору не встигне простягтися, як обірветься. Негайно одружитися. Негайно!» — підказав йому раптом двійник.

«Ти маєш рацію, — погодився з ним Сідалковський. — Це чи не єдиний вихід: у темпі одружитися. У темпі — і гайда у весільну подорож. По Європі. Поїхати у Варшаву, Париж, Лондон, — говорив, як диктував сам собі.— Які там ще міста тобі подобаються? — питав себе, ніби скрізь уже побував, а це збирався влаштувати повторну подорож. — Рим, Ліссабон, Мадрід, Копенгаген, Ліверпуль?..»

— Податися до Ядвіги Капітульської? Запропонувати їй руку й залишки свого серця? — уже вголос запитав свого двійника Сідалковський.

Цей варіант йому найбільше підходив. «Але чи можна це зробити буквально за кілька днів? Тих кілька днів, на які ще дає право судова повістка? Врешті-решт можна на перший виклик і не з'явитися, — заспокоював він себе. — А там хай викликають. Цікавляться, де Сідалковський? Він у Копенгагені!.. Де Сідалковський? Він у Ліверпулі! Де Сідалковський? Він у Стокгольмі,— розмріявся Євграф. — А хто б це їм так відповідав? Звичайно, Грак. Я б йому з кожного міста надсилав листівочку: «Ми зараз відпочиваємо в «Нотр-Дамі»… «Сьогодні поселилися в «Констанції»… «Учора прибули до «Континенталю»… «Рів'єра» нас розчарувала. Але це тут найкращий ресторан. Берег моря, пляжі. Море іноземців — і всі у шортах, з фотоапаратами. Але в Монако нічогісінько не можна фотографувати. Забороняють власники казино…»

Він послинив двома пальцями брови, вирівняв їх, викладаючи, на його погляд, у найкращу форму і набрав номер телефону Ядвіги Капітульської.

— А я про вас, Євграфе, нині чомусь цілий ранок думала, — весело відгукнулася вона. — Ви мені навіть приснилися так цікаво. Якщо маєте час — приїжджайте. Хочу вам дещо сказати. У мене для вас є пропозиція. Можливо, це вас втішить… Маю нині вільний день, і якщо ви теж його маєте, то ми матимемо разом з вами два… Я готова з вами куди завгодно, граф! Можна мені так вас називати?

— Ми вже домовилися про це, Ядзю! Вам можна. Тільки вам, — дозволив він і згадав, що так його завжди називала лише Айстра.

Капітульська, здається, ще ніколи не була такою говіркою. Сідалковський поклав трубку і ще раз підняв її, щоб зателефонувати у «Фіндіпош». Відгукнувся Грак.

— Радий вас вітати, Деміург, як каже Стратон Стратонович, у рідних пенатах! Я особисто гадаю, що твердий фіндіпошівський стілець вам тепер більше до вподоби, ніж оббиті м'яким дерматином нари…

— Я зараз покладу трубку, доктор, — загрозливо мовив Грак.

— Ще рано, Аякс. Слухайте мене уважно і спробуйте запам'ятати перші літери кожного слова: Г-ордий, Р-озумний, А-ктивний, К-олективний, Є-диний, В-ели-кий, М-удрий, Е-кономний, Н-езамінний. Усе, Євмене Миколайовичу. Вловили суть? Ні. А це ж не що інше, як моя характеристика на вас для міліції. І ви після цього збираєтеся кидати трубку? І це тоді, коли з вами говорить сам Сідалковський — колишній референт «Фіндіпошу»? Чи не рано, Грак, ви зазналися?

— Що ти хочеш, доктор? Кажи, бо мені тут Стратон Стратонович задав роботку…

— Передайте йому, що мене сьогодні не буде. Ви помітили? Я лаконічний, як телеграфний переказ. У мене кущове, хоч ще й зима, засідання голів місцевкомів!

Сідалковський крутнувся на одній нозі і безтурботно заспівав:

Зав'язавши краватку, підійшов до вікна. З-за хмар виглянуло вже не по-зимовому яскраве сонце і покотилося вгору по карнизу сусіднього сімнадцятиповерхового будинку. Піднімалося повільно, начебто його хтось невидимий на мотузці підтягував дедалі вище й вище…

Сідалковський накинув на плечі свій голландський кожушок, ще раз набрав номер і гукнув:

— Ядзю, мила, лечу! Жду біля Золотих воріт.

Капітульська також була вдягнена у кожушок, але квітчастий. На ній усе було квітчасте: і хустка, й спідничка, й рукавички, і навіть червоні чобітки з жовтими квіточками. «Як на сцені,— подумав він. — Тепер і зовсім на полячку не схожа. Типова українська молодичка кінця XVIII — початку XIX століття».