Претенденти на папаху, стр. 5

— Як там твоя дочка? А як твій син? Фіндіпошівці, чуючи це, тривалий час думали, що

Клавдій Миколайович одружився з чиєюсь удовою, хоч насправді це було не так. Але чому він так запитував — для фіндіпошівців залишалося загадкою.

Через годину-другу після обіду Клавдій Миколайович заварював трави або пив різні настоянки з них, принесені в термосі.

Читав Хлівнюк тільки словники іншомовних слів, буклети про міста і села, а також філософські трактати. Художньої літератури не визнавав, особливо не терпів поезії. Шанувальників поетичного слова він вважав людьми без професії і конкретних занять.

— Хай краще б кросворди розгадували! Це, так сказать, більше користі дало б.

Мав у лексиконі кілька улюблених слів, що слугували йому чи не на всі випадки життя: нонсенс, сатисфакція, філантропія, катаклізм і лібідо…

Саме в той момент, коли Клавдій Миколайович відкручував головку термоса, двері широко розчинилися — і в їхню раму вписалася коротка, але могутня постать Стратона Стратоновича.

— Ну-ну! — мовив Ковбик, не зачиняючи за собою дверей; їх поспішно з того боку зачинив Кнюх. — Я так і думав! Ще чоловік крісла не зігрів! Ще не відомо, чи він утримається на посаді заступника директора, а ці…— кивнув у бік Ховрашкевича та Панчішки, — його вже обхажують. Одне принесло кавку, друге — цукерочки… А воно ж трави п'є! Усі тепер перейшли на трави, усі хочуть бути довгожителями! Скоро козам нічого буде їсти!

Стратон Стратонович, не чекаючи запрошення, сів. Спочатку зміряв поглядом, який дружелюбним не назвеш, Ховрашкевича, тоді перевів його на Панчішку і лиш потім повернувся усім корпусом до Хлівнюка.

— А для чого це ви п'єте? — показав він на термос із настоянками трав.

— Як для чого? — здивувався Хлівнюк. — А для чого взагалі трави п'ють?

— Не знаю, трав ніколи не пив, — знизав плечима Стратон Стратонович.

— Щоб довше жити!

— П-с-с! — закопилив губи Ковбик і просвистів. — Але знову-таки — для чого?

Хлівнюк і собі повернувся всім корпусом до Ковбика, почав розглядати його так детально, ніби збирався складати іспити з анатомії. Стратону Стратоновичу стало трохи не по собі.

— Чого це ви так детально мене вивчаєте?

— Я не вивчаю. Я дивуюсь, — мовив Хлівнюк. — Ви розумна людина — і ставите мені такі запитання! Нонсенс!

— А хто це вам сказав, що я розумний? Може, Ховрашкевич шепнув на вушко? Чи ви до цього самі додумались?

Клавдій Миколайович на ці репліки не звернув, здається, ніякісінької уваги і вів далі своєї:

— Трави, так сказать, п'ють для того, щоб довше жити!

— Я розумію, — погодився Ковбик. — Не розумієте тільки ви мене, Клавдію Миколайовичу. Скажу простіше: а для чого вам особисто це потрібно? Ну для чого? Ви якийсь винахід, як онде Ховрашкевич, збираєтесь зробити, теорію про походження видів придумати і боїтесь, що не вкладетесь у відведений вам час? Для чого?

— Абасанд алегретто, — розвів руками Клавдій Миколайович і прикрив нижньою губою верхню.

Панчішка зиркнув на нього і подумав: «Людина без однієї губи».

— Так звідки ви взяли, що я розумний? — не вгавав Стратон Стратонович, помітивши, що Клавдій Миколайович образився.

— Учора, — нарешті розкрився Хлівнюк, — читав вашу дисертацію, Стратоне Стратоновичу!

— Ну й що? — пихнув димом Ковбик.

— Алегро помпозо!

— А простіше?

— Читав з олівцем. Підкреслював, так сказать, учився, Стратоне Стратоновичу. На межі геніальності. Без перебільшення кажу.

— Слабо кажете! Я вже й не знаю, кому вірити: Ховрашкевич он з Панчішкою запевняли мене, що геніально, а ви — «на межі геніальності»… Так і орієнтацію втратити можна!

Ковбик знову зміряв поглядом Ховрашкевича й Панчішку з голови до ніг і вийшов геть, забувши, як завжди, зачинити за собою двері.

РОЗДІЛ III,

в якому розповідається про деякі аристократичні звички, талант Грака, пошуки загадкового дяді Філі, Крижопіль і Тулузу

Форсовано здолавши два марші сходів і при цьому розкидаючи ноги на обидва боки, Грак ніби не біг, а вибирався на лижах на круту гору. Він підійшов до дверей з позолоченою табличкою й каліграфічним написом (каліграфія була бездоганна): «Є. М. Сідалковський» і вже хотів натиснути кнопочку електродзвінка, коли раптом помітив, що двері прочинені. «Світанок відкритих дверей, — сказав би на моєму місці Сідалковський», — подумав Грак і, підозріло (чому — й сам не знав) оглядаючись, переступив поріг квартири. У його довгий пінгвінячий ніс ударили запахи агрумової олії, густо перемішані з пахощами одеколону «Знову цвітуть каштани» та духів «Хвиля дніпровська б'є».

Грак, неначе кіт, ласий до сала, на якусь мить завмер, оглянувся по квартирі і тут побачив оголений до пояса, ніби виточений з мармуру торс Сідалковського, який відбивався у дзеркалі ванної кімнати. Те, що робив Сідалковський, настільки зацікавило раннього відвідувача, що він навіть забув, чого прийшов сюди. Спочатку Євменові здалося, що господар квартири награє на губній гармошці, готуючись зранку до якогось своєрідного концерту. Потім, коли зробив ще кілька кроків уперед, побачив, що той щось виводить правою рукою біля грудей, немов скрипаль, мугикаючи незрозумілу і невловну навіть для Гракових вух мелодію.

— Сідалковський, чорт забирай, що ти робиш?

Євграф обернувся, удав, що від такого несподіваного візиту в нього мало не трапився мікроінфаркт, і тільки після цього докірливо, але красиво похитав головою:

— Ні, Грак, ви таки можете слугувати наочним свідченням того, що вища освіта культурою не забезпечує навіть таких круглих відмінників, як ви. Мало того, що ви увірвалися до моєї квартири, як людина, для якої наявність господаря — абсолютна зайвина, так ще й забули, побачивши його, побажати йому доброго ранку.

— Ну привіт! Але скажи, що це ти робиш? — Євмен зачудовано дивився на Сідалковського, котрий знову взявся трьома пальцями лівої руки за кінчик свого язика і почав зубною щіточкою, ніби мініатюрним смичком від скрипки, натирати його.

Сідалковський опустив щіточку в склянку, витер пухнастим рушником побілені зубною пастою губи і сказав:

— Розумієте, Грак, учора мені наплювали в душу. І хто б ви думали? Одна жінка… Коли я намагався ощасливити її поцілунком, вона сказала, що я своїми запахами можу вбити усі запахи Аравії…

— Це з тобою вперше?

— А вам що, Грак, до цього не звикати?

Грак, ніби пропускаючи ці слова повз свої мідасові вуха, спокійно продовжував:

— І що ж тепер?

— Тепер? Тепер, щоб тобі не плювали в душу, доводиться постійно, як міліціонерові пістолет, начищати язик. Ось так, а ту прі!

Грак у відповідь тільки махнув рукою, взяв один з ілюстрованих журналів, що були розкидані чи не по всій кімнаті, і перегорнув кілька сторінок з фотознімками дівчат, на яких тіла було більше, ніж одягу. Потім, закинувши маленьку ногу з великим черевиком на другу ногу, почав насвистувати власну мелодію:

Довго думав і гадав,
Над життям я розмишляв.
І до висновку прийшов,
Що я щастя не знайшов.
Отаке, брат, се ля ві —
Оженюся на вдові.

Знявши гітару Сідалковського зі стіни, почав не в лад бренькати, акомпануючи собі:

Щоб вдова була багата,
Щоб була у неї хата,
Мала тачку і гараж,
А б квартирі ще й трельяж.
Отаке, брат, се ля ві —
Оженюся на вдові.

Сідалковський, припинивши свій ранковий туалет, звів двома знаками запитання брови і, підперши рукою підборіддя, ефектно завмер у проймі ванних дверей.