Претенденти на папаху, стр. 39
Благоуханний уже не в'язав лика. Здавалося, разом з легендою про грізного ревізора з нього вилетіла й пам'ять. Він схилився над столиком, догризав, як кістку. другий шашлик і, гикаючи, питав у Понюхна:
— Слухай, як його звать?
— Стратон Стратонович! — нагадував Іраклій Йосипович.
— Ага-а! Точно, Стратон Стратонович. Чудернацьке ІМ'Я… Так слухай, Стратоне Стратоновичу! Коли на тебе надійшла в управління скарга, — він намагався запанібрата покласти руку на Ковбикове плече, — і твої підлеглі написали, що ти цупиш то кожуха, то шапку…
— Ховрашкевич, — не витримав раптом Стратон Стратонович, — ви йому можете щось сказати?!
— То я можу, — підняв догори руку Ховрашкевич. — Але з п'яним балакати— це все одно, що на небі зорі гасити!
— То забийте його!
— То я перепрошую, як забити?
— Ну, заглушіть, як гучномовець. Ви ж майстер!.. Розкажіть про муфлонів, архарів, про те, чи варто шапку тримати за пазухою…
Благоуханний тим часом продовжував своєї.
— Слухай! — ткнув він пальцем у рукав Понюхна. — Як його звать?
— Кого?
— Оцього вашого начальника…
— Стратон Стратонович!
— Ага-а, Стратон Стратонович! Чудернацьке ім'я Так ти слухай, Стратоне Стратоновичу! Коли на тебе надійшла скарга в управління… І твої підлеглі написали, що ти цупиш то кожуха, то шапку… Мене викликав мій начальник і каже: «Кайтановичу, там, у «Фіндіпоші», один тип цупить державні кожухи і… гик-к…
— Ховрашкевич, — зірвався на ноги Ковбик. — Що ви сьогодні — шампур проковтнули?!. Вставте і своїх пару слів йому. Ви ж можете…
— Я то можу… Але я то, знаєте, як поет… — нарешті й справді проковтнув Ховрашкевич, але не шампур, а шматок м'яса. — Коли приходить натхнення, то я вставити можу, але, то я перепрошую, куди…
— Куди! Куди! Кудикіну під хвіст, — розгнівався Стратон Стратонович.
Ховрашкевич глянув на вершечок сосни. Там сидів ворон і чекав, очевидно, коли гості роз'їдуться. Раптом він каркнув, зірвався з гілки, обтрушуючи сніг на голову, і полетів, як здалося Ховрашкевичу, з його прогресивкою в зубах…
— Слухай, як його звать? — почувши, що на узліссі запала тиша, знов осідлав свого коника Благоуханний.
— Стратон Стратонович, — цього разу із задоволенням відповів Понюхно.
— Ага-а. Стратон Стратонович! Чудернацьке ім'я, — без усякого фальшу в голосі продовжував ревізор. — Так ти слухай, Стратоне Стратоновичу! Коли на тебе…
Ковбик не витримав.
— Мамуня! — гукнув він на всю галявину, і з найближчих сосен в радіусі до кілометра обсипався сніг.
— Мамуня, коли ви нарешті візьмете свою гармату…
— Уже час, Стратоне Стратоновичу?..
— Уже давно час! Ви що, не бачите, як він плете язиком…
Мамуня, як човник від швейної машинки, несподівано дав задній хід і спиною назад побіг до Ковбикової «Волги». Схопив у відчиненому Антошею багажнику «гармату» — фотоапарат — і наставив на Благоуханного саме в ту мить, коли Едуард Кайтанович підносив до рота склянку з червоним вином.
Благоуханний двома затяжними ковтками спорожнив посуд, витер підборіддя рукавом і, нахилившись над столом, хотів було запитати у Понюхна, як звати Ковбика, але, помітивши п'яну (так йому здалося), геть роздвоєну пику Понюхна, що єхидно посміхалася на всі чотири губи до нього, гикнув і повернув голову до Мамуні. На нього дивилося якесь велике, темно-сизе, як дуло гаубиці, око. У Едуарда Кайтановича миттю увімкнувся тумблер захисної реакції. Побачивши велику «гармату»-фотоапарат в руках маленького Мамуні, котрий водив нею майже під самим носом Благоуханного і весь час клацав, Едуард Кайтанович, як бик, якому все-таки встромили в шию розцяцьковану бандерилью, струсонув головою і зірвався з місця, намагаючись вибити з рук Октавіана зброю.
Однак це йому не вдалося, бо Мамуня був тверезий і від природи жвавий. Він знімав з таким натхненням, ніби назавтра всі газети світу чекали його знімків на першу полосу. Благоуханний зробив ще два кроки, посковзнувся і впав. Мамуня ще клацнув його в той момент, коли ревізор намагався затулитися від фотодула тремтячою рукою… Марно…
Знесилений ревізор повернувся до Ковбика і прохрипів:
— Ну ти й артист, Ковбик! Великий артист і негідник! Такого я в своїй практиці не зустрічав…
— Ви перебільшуєте мій талант, Едуарде Кайтановичу, — голосом Сідалковського мовив Стратон Стратонович.
Благоуханний підповз до лавки, на якій стояло кілька пляшок коньяку, взяв склянку, спокійно налив собі майже повну і, тримаючи її в одній руці, а в другій пляшку, почав позувати перед апаратом. Ковбик на мить розгубився.
— Ну, плюгавий, — гукнув ревізор до Мамуні.— Ну, покидьок Стратона Стратоновича, давай фотографуй Благоуханного! Чого ж ти? Кадрики закінчилися? В контрольно-ревізійному є такі, що хворіють на виразку шлунка й цироз печінки, отих ти, Ковбику, не напоїш, як мене! Давай-давай, шмаляй, плюгавий. Готуйся! Я зараз іще питиму, клацай… Але пам'ятайте: я ще ваше кодло рознесу… Не я — мої колеги. Вам так легко мене не провести, — він і справді випив до дна і знов упав на сніг.
— Фотографуй лежачого! Я хочу побачити, наскільки низько опустився ваш кнур, чи Ковбик! Чого ж ти стоїш?
— Фініта ля комедія! — не витримав Хлівнюк.
— Не вчіть зайця бігати! — гримнув на нього Ковбик. — Як він зі мною, так і я з ним. Ви бачили б, Хлівнюк, як він себе поводив у мене в кабінеті…— Тоді повернувся до Мамуні: — Досить! Ви уже й так перестаралися. Хто вас до цього примушував? Мало що в чоловіка день народження. Не обов'язково фотографуватися! — А потім тихо додав: — Я ж вас просив закритою камерою. А ви? Справді комедія…
Сніг під соснами лежав пухкий і чистий, але перини Благоуханному він замінити не міг, тож, піклуючись про здоров'я Едуарда Кайтановича, Стратон Стратонович майже по-панібратськи сказав:
— Ви б його краще підняли, Хлівнюк, ніж ото кидати свої недоречні фрази.
— Не треба, кабанець! Я піднімуся сам, — відповів Благоуханний. — Я ще піднімусь! А от чи ти піднімешся…
Хлівнюк подав йому руку і підвів до найближчої сосни. Той ухопився за стовбур. Трохи постояв, а тоді пішов навкруг дерева. Він щось говорив, але йому відповідали тільки сосни, що скрушно похитували кронами, тихо перешіптуючись.
РОЗДІЛ XV,
Сідалковський, високий і, як ніколи, стрункий, граціозно піднімався на другий поверх готелю «Краків». Телефонний дзвінок Ядвіги Капітульської був для нього тією несподіванкою, якої він найбільше чекав. Дівчина запрошувала його на прем'єру якогось нового італо-французького фільму, а заодно не забула натякнути, що на перегляді буде Веніамін Олександрович Жерех, який до Сідалковського «має інтерес». Євграф звик, що до нього майже завжди мають інтерес, але переважно жінки, до того ж ті, яким уже давно за тридцять. А от що в ньому зацікавило Жереха — він ніяк зрозуміти не міг.
— Кавеант консулес, — мовив сам до себе Сідалковський і ступив за портьєри.
Капітульська посміхалася йому так мило і чарівно, що Євграфові раптом закортіло до Варшави. Веніамін Олександрович стояв поруч і, підкручуючи гусарські вуса, подав Сідалковському руку як своєму давньому приятелеві.
Сідалковський пробіг очима накритий столик, затримавшись на пузатих пляшках, і промовив:
— А ля фуршет з шампанським!
Він хотів ще додати «шерше ля фам, Сідалковський», І але про всяк випадок стримався. Капітульська закохано дивилася на нього і посміхалась: