Претенденти на папаху, стр. 18
— Невже не можна простіше? Ви могли сказати те саме, але іншими словами, я б зрозумів. Розумному досить. Скажімо, так: «Сідалковський, ви один із синів Ноя». Все ж таки м'якше… — У Сідалковського був піднесено-щасливий настрій, як у людини, котрій сказали, що на неї чекає величезна спадщина по смерті дядечка.
Бубон раптом зупинився і повернувся всім корпусом до Сідалковського.
— Синок, — по-батьківськи сказав він. — Тобі що, нічого робити? Доросла ж людина, платиш аліменти…
— Це розуміти як моє досягнення чи як промах?
— Розумій, шановний, як хочеш. Але тобі вже давно пора взятися за розум. Треба, поки не пізно…
— Ви певні в цьому, Карле Івановичу? Мої університетські викладачі переконували мене в протилежному: головне — палітурки, а розум на сьогодні — не дефіцит.
— Сидів би ти, працював тихо, шановний. А ви всі божеволієте від нудьги. Краще ондечки транспарант придумав би. Поки гроші на премію є…
— Вашу пропозицію приймати як спецзамовлення, чи це входить у зарплату?
— У зарплату, шановний, у зарплату, яку вам і так даром платять!
— По зарплаті я давно перевиконав норму, Карле Івановичу. А ви все ж подумайте про Музу. Я хочу, щоб у вас була спокійна і забезпечена старість.
— Про мою старість держава потурбується, пройдисвіте, — буркнув Карло Іванович і сховався по той бік бухгалтерських дверей.
У коридорі туди й назад, ніби розмотуючи невидимий клубок ниток, снував з цигаркою в зубах Ховрашкевич. Він глибокодумно морщив чоло і так димів, що складалося враження, ніби коридором пересувається спеціальний агрегат з димарем. Великий фіндіпошівський мислитель думав. Але не про транспарант. Він міркував, чи не час уже організувати у «Фіндіпоші» ще один відділ, який вивчав би методику знімання шапок.
РОЗДІЛ VII,
Блискуча посмішка, як у молодиків на вітринах столичних перукарень (що постійно адресувалася тільки секретаркам установ та організацій і завжди слугувала Сідалковському за найкращу перепустку до кабінету начальства), цього разу спрацювала так само, як безвідкатна гармата. При вході до приміщення, де відбувався прийом, швейцар йому чемно вклонився і навіть не поцікавився візиткою-запрошенням.
По сходах, устелених справжнім килимом-доріжкою, Євграф піднімався з гордо піднятою головою, як персона грата, кандидатура якої не викликала ні в кого заперечень щодо її акредитації на цій території.
У великій залі, аж десь під круглою люстрою, зависла тимчасова тиша.
— Граф Сідалковський! — з іронією оголосив сам Осмоловський, помітивши давнього знайомого й на хвильку забувши про помпезну урочистість і прийом.
Сідалковський галантно вклонився, як це роблять актори в кращих фільмах, і одразу ж увійшов у роль, з якої майже ніколи не виходив. Осмоловський, щиро посміхаючись у свої пухнасті й руді, як у кота, вуса, підійшов до Євграфа і по-дружньому поплескав по плечу.
— Вітам вас, граф! Вітам! А де, пшепрашам, Стратон Стратонович, отой кумедний чолов'яга?
— Схрещує,— відповів, посміхаючись, Сідалковський. — Але цього разу шапку з папахою. Бо вважає, що вище папахи тільки небо і…
— О, ви, як завжди, є оригінал! Чи, як ви кажете, копія, яку не відрізниш від оригіналу, — ламаною українською мовою заговорив Осмоловський.
Сідалковський йому вдячно посміхнувся: таки, бач, не забув фрази, кинутої мимохідь під час першого знайомства.
— Пшепрашам, роздягайтесь. Почувайте себе, як тоді в купе. Ви мій гість, я вам дуже радий!
Не встиг Сідалковський йому щось відповісти, як немолодий чоловік, очевидно, хтось із обслуговуючого персоналу, взяв його елегантний голландський кожушок та ондатрову шапку, куплені Ією на товчку, і відніс у гардероб.
Позаду Сідалковського, відбиваючись у великому, на всю стіну, дзеркалі, сновигали туди-сюди чорні й сірі костюми. Але сьогодні вони чомусь видалися Євграфові чорними фраками. Серед них лише один знаменитий український поет, прізвище якого Сідалковський забув, хоч добре знав його в обличчя з телеекрана, мав чорний, як оксамит, піджак, та й то ніби знятий з плечей старшого брата, який висів на ньому, як на молодшому. Фраки, заклавши руки за спини, ходили поважно й чинно, наче добрі пінгвіни на вичовганій до блиску кризі. Між ними білими та рожевими букетами цвіли і духмяніли довгі бальні сукні жінок.
Сідалковський був у своєму вельветовому костюмі англійської фірми «Лейвіс». «Вельветовий хлопчик», — підморгнув дзеркалу він і згадав, що саме так його прозвала Антонія — дружина Клавдія Миколайовича Хлівнюка, колишня перша красуня Кобилятина-Турбінного.
Перед його очима пропливла ця вродлива жінка з такими пишними формами, як у паски, випеченої райспоживспілківською пекарнею на Великдень. Чомусь згадалося перше побачення з нею на пероні Кобилятина-Турбінного…
— Ніщо так не зближує людей, як переповнений перон і відсутність електрички, — підійшов до неї Сідалковський. — А особливо тісні двері й переповнене купе… Ви когось чекаєте? — уточнив діловито.
Вона, як здалося Сідалковському, вивчаюче й водночас безцеремонно зміряла його своїм удавано байдужим поглядом, що падав з її великих, сірих, з інтригуючою поволокою очей, різко, майже зле відповіла:
— Нікого!
— До цього моменту, — самовпевненно відповів він. І тут же, щоб не ускладнювати ситуації, похапцем додав: — Я розумію, електрички. Я її теж чекаю…
— Уявіть собі, а я — чоловіка! — кинула незнайомка, але очей від нього не відвела.
— Рідного, як брата?!
— Уявіть собі!
— Хто ж на пероні чекає рідного чоловіка? Рідних чоловіків чекають біля пульту на кухні. Чи ви саме той рідкісний виняток, який у нашій природі вже не трапляється?
— Уявіть собі, трапляється!
— Дисонанс, як сказав би мій колега по роботі Клавдій Миколайович Хлівнюк.
Жінка раптом різко повернулася до нього усім своїм контрастно-рельєфним корпусом, розширила й без того округлі великі очі, ледь облямовані імпортною фарбою й тінями, і спалахнула, як червоне око семафора.
— Ви що, за мною слідкуєте?
— Уявіть собі,— наслідуючи її, довірливо посміхнувся Сідалковський. — І вже давно.
— Вас Клавдій Миколайович підіслав?
— Са депан! — звів вище брови Сідалковський. — Клавдій Миколайович?! Ви знаєте Клавдія Миколайовича?
— Уявіть собі, я його дружина.
— Ан флягран далі! — мовив Сідалковський, звертаючись до голубого неба. — А ви уявіть собі, що я його співробітник. Ви помітили? Я кажу «співробітник» і не підкреслюю слово «товариш»…
— Отже, ви все знаєте?..
— Не все, але про дещо здогадуюсь. Наприклад, про те, що ви найкраща жінка Кобилятина-Турбінного.
— Ви усім такі компліменти кажете?
— Фасон де парле. У мене така манера, але я цим не зловживаю, як ваш чоловік…
— Я відчуваю, ви не любите мого чоловіка? Тільки щиро…
— Якщо щиро, то не люблю. Але про вас… Про вас я цього сказати не можу…
Хлівнюкова дружина нервово оглянулась, пересвідчилась, що об'єкт її чекання ще десь за горизонтом, і вже трохи м'якше промовила:
— Я на пероні не знайомлюсь.
— І даремно. Уся Європа вже перейшла на перон. Ви відстаєте від моди. З модою, як і з чоловіками, треба завжди йти в ногу. Тим більше, такій милій жінці з такими прекрасними формами, заради яких я, не задумуючись, пішов би на дуель, якби їх сто років тому не відмінили.
— Ви багато говорите. Це вам шкодить!
— Розумному досить, я все зрозумів. Я закруглююсь, як сказав мій колега Понюхно, вливаючи в себе п'ятнадцятий кухоль пива. Але якщо ви прийшли сьогодні попрощатись з каскадером Клавдія Миколайовича, то без вагань зробіть це і пам'ятайте, що у вас є такий надійний резерв, як я, Сідалковський.