Брати вогню, стр. 86

Встань і борись

У середині березня сорок четвертого до Куряви зголосився в Соколівці підпільник Квітка – Осип Томенчук. Провідник упізнав у прибульцеві молодшого брата свого доброго приятеля з Ценяви. Окружний провід скерував юнака до Косівського району налагодити розвідувальну сітку ОУН. Організаційні розвідка й контрозвідка діяли паралельно з аналогічними формуваннями Служби безпеки. Структури часто контактували, порівнювали здобуту інформацію, обмінювалися нею. Всі дані надходили до повітового провідника. Грамотний, енерґійний, рухливий, наділений феноменальною пам’яттю, надзвичайно працьовитий і скромний, Осип Томенчук відразу припав до душі провідникові Куряві. На новому терені молодому підпільникові дали псевдо Чабан…

До затишної оселі Миколи Томенчука й Анни з Остащуків у приколомийській Ценяві зтужілі за рідним краєм бузьки принесли п’яту дитину. Малий Осип зголосив свій прихід на світ голосним криком 19 березня 1924 року.

Микола Томенчук за чотири роки дослужився в австрійському війську до чину цуґсфюрера, командував взводом. Перша світова затримала чоловіка ще на чотири роки. Своїм основним завданням у війні двох імперських хижаків Микола вважав збереження життя українських хлопців, якими командував. Обабіч фронту воювали українці. Нерідко солдати зустрічалися вночі, розмовляли, а вдень стріляли з окопів понад голови. Бувало, що почергово брали воду з однієї криниці. За це Микола Томенчук потрапив до штрафного батальйону, що воював у далекій Італії. Поранений довго добирався до рідних країв. Ще встиг якийсь час повоювати в УГА.

Під опікою старших Михайла, Марії, Василя, Степана малий Осип розвивався напрочуд швидко, нарівні з найменшенькою Стефанією користувався любов’ю всієї родини. Рано взявся читати, мав хист до математики.

У сільській чотирикласовій школі вдумливого хлопчика найдужче полюбив отець Григорій Федина. Хотів, аби Осип, який змалечку допомагав отцеві в церкві, став священиком. Виділяла хлопця з-поміж інших босоногих школярів і вчителька Марія Ґелевич, дружина нащадка запорозьких козаків Верзиканюка, який не раз показував учням прадідівську шаблю й казав не забувати славної вкраїнської минувшини й змагати до такого ж майбуття.

Ценява зручно осідлала биту дорогу, що своєю вигинистою кам’яною стрічкою міцно прив’язала Городенку до Коломиї, навічно в’ївшись білим вапняком у тіло чорноземних горбкуватих піль. Але гостинець не ділив приміського села на українську й польську половини. Діти двох сусідніх народів жили в Ценяві вперемішку, мирно й дружньо. Спільно святкували всі релігійні свята. До «війни» доходило хіба що між хлопчаками. Ґмінне пасовисько ставало незмінним полем битв між українськими козаками й польськими вуланами. Свідками нескінченних запеклих баталій під синьо-жовтими й біло-червоними прапорами були українські й польські корови, що мирно паслися врозсип. Створеним із ровесників українським військом командував Осип. Можливо, якраз тоді, незважаючи на потуги сільського священика, хлопчина вирішив стати військовим, аби зі зброєю в руках боронити Україну від ворогів. Розлоге пасовисько вкривалося стрілами з луків. Стукіт дерев’яних шабель долинав аж до села. По два десятки вояків завзято билися з обох сторін. У хід ішли навіть глиняні «бомби», начинені порохом із дороги. Запущені метальною машиною, вони робили сум’ятицю в лавах польського війська. Здобільшого перемагали козаки, хоча й приходили часто додому з роз’юшеними носами. Після шаленої січі переможені й переможці мирно гнали худобу до своїх дворів, показуючи рідним «воєнні рани».

Колоністи-мазури збудували в Ценяві костел, звели державним коштом читальню-охронку, де вирувало культурне польське життя. Українська ж молодь збиралася здебільшого у просторій стодолі когось із заможніших ґазд, ставили там вистави, концерти. Польська влада не поспішала витрачати грошей на культурні потреби української громади. Перегодя отець Федина зініціював будівництво в селі української читальні «Скала». Існувала на той час уже й невелика читальня «Просвіти», владу в якій захопили соціалісти. Обидві читальні не вельми приятелювали, та поступово під впливом священика й сільського осередку ОУН помирилися й об’єднались.

Миколу Томенчука заслужено шанували в селі за розум і спокійну вдачу. Його родина мала десять морґів поля, пару коней, дві корови, вівці, іншу живність. Хоч і тіснилися в одній хаті вісім душ, та жили дружно. Три хлопці спали на печі, дві сестри містилася на припічку, тато з мамою займали ліжко, а найстарший син спав на широкій лаві. На зиму, в люті морози, до хати приводили ще й телятко з ягнятком.

Рідний Миколин брат Василь був підприємливіший. Надзвичайно енерґійний, мав він олійницю, молотарку, сівалку, молочарню. На додачу, відкрив у селі крамницю. Працювати до неї прибув із Жукотина Іван Данилишин, який служив із Михайлом Томенчуком при вуланах у Познані. Братів приятель узяв випускника сільської чотирикласної школи Осипа собі за помічника. Кебетливий хлопець швидко призвичаївся до торгівлі, успішно витримав іспити на фаховість і порядність, що їх часто йому влаштовував колишній вулан. Невдовзі Осип пішов до п’ятого класу школи імені Тараса Шевченка в Коломиї, директором якої був Маркіян Недільський. Вчителювала тут і директорова дружина. В гурті сільських однолітків – братів Мельничуків, Партицького, Балабаників із недалеких Підгайчиків – Осип щодня долав пішки дев’ять кілометрів до школи й назад. Ні люті морози, ні шалені заметілі, ні проливні дощі не могли зупинити юних завзятців у пориві до знань. Три роки навчання в міській школі додали ще й добрячого фізичного гарту.

Сільські школярі виділялися з-поміж панських дітей простою одежею, проте вчилися часто краще за міських. Полуденок – паляницю, чвертку молока, двоє яєць – хлопці з’їдали дорогою додому, позаяк обідати в школі соромилися. Придорожня трапеза закінчувалася неодмінним показом сили й хисту. Боролись, аби виявити найдужчого, відтак розходилися по домівках. Дорогою засвоювали і шкільні завдання, бо вдома на кожного чекала селянська праця. Осип учився вночі, при тьмяному світлі каганця, коли всі спали й лише мама ще поралася в хаті. Удосвіта вона вставала перша й будила інших.

У крамниці Осип торгував під час вакацій. А як закінчив сім класів, став постійним крамарем. Тим часом Іван Данилишин переніс крамницю до сусідньої Турки, де не було конкуренції. Перебрався з ним і молодий крамарчук.

У Турці приміщення під крамницю надав Іванові сільський м’ясник Косюк. На полицях у склепі мішаних товарів було все для селян. Товар брали в коломийських гуртівнях. У вільні хвилини Осип читав українські книжки, хоронячись від лихого ока, позаяк більшість із них була заборонена. З читальні після танців до крамниці заходили сільські музики під орудою сліпого скрипаля Лисецького. Брали на чотирьох чвертку горілки, закуску й довго сиділи, стиха розмовляючи про щось своє.

На протилежному кінці Турки тримав склеп Іванів приятель Паляниця. Бездітний чоловік підбивав Осипа, щоби йшов працювати до нього, обіцяв навіть записати на хлопця своє майно. Проте Осип із Данилишним замислили перебратися до Коломиї, що й зробили через рік, скомпанувавшись із купцем Вітенком.

Іван Вітенко з Жукотина відкрив ресторан на виїзді з міста, при дорозі, що провадить на П’ядики, взявши в оренду хату в пані Мушурової. Осип освоював новий для себе фах кельнера, обслуговуючи здебільшого поярмаркових селян.

Ресторан стояв на території німецької колонії Баґінсберґ, заснованої ще на початку дев’ятнадцятого століття. Сюди часто навідувалися родинами німецькі поселенці. Пили, на відміну від поляків, дуже мало. В обходженні з ресторанною обслугою були коректні, надзвичайно чесні й порядні. Рік 1939-й приніс деяке охолодження в стосунках між німцями й поляками. Осип бачив це по відвідувачах. Німці все частіше приходили невеликими гуртками слухати новини по радіо. Хлопця вразив виступ Гітлера, в якому той порівняв Радянський Союз із деревом, яке обсіли ворони-республіки. Одного пострілу досить, аби вони розлетілися. Німецькі колоністи змовницьки шепталися поміж собою: «Щось таки буде…». Німецькі юнаки-призовники, сміючись, казали Осипові, що повтікають із польського війська до німців, як тільки почнеться війна.