Брати вогню, стр. 49
Василь Федюк зрідка навідувався до своїх сопівських родичів Дмитренків, усю родину яких комуністи невдовзі вивезуть на Сибір, а сина розстріляють. У сусідньому Княждворі заарештували й вивезли на білі ведмеді Степана Бакая, чоловіка Параски Потятинник. Жертвами енкаведистів стали Іван Потятинник, Степан Семків, Микола Янчук, студенти Богдан Слободян і Юрій Лаврук.
Небезпечне зближення
У Коломиї енкаведисти брутально вривалися до кожної оселі в пошуках українських націоналістів, детальні списки яких їм запопадливо віддали польські двійкарі. Проте Організація заздалегідь підготувалася до прийняття непрошених гостей. У місті діяли майстерно законспіровані осередки ОУН. Ні коломийці, ні, тим паче, окупанти не могли запідозрити, що інтеліґентні, елеґантно вдягнені молоді люди, які відвідували будинок Романа Коссара на вулиці Староміській, і є ті самі ненависні та страшні для радянської влади українські націоналісти. Багато чого могли б розповістіни стіни будинку число тридцять три «а». Бували там організаційні провідники Чумак (Василь Мельничук), Нестор Харжевський, Мундзьо (Роман Сельський), Курява (Василь Федюк), Крук (Кость Ґеник)…
Їхні світлі голови чудово усвідомлювали, що підступні вбивства Петлюри й Коновальця, навала у вересні тридцять дев’ятого – ланки одного червоного ланцюга, кінці якого сходяться в Кремлі. Смикав за них страшний у своїй недовченості «батюшка» Сталін і душив Україну голодоморами, розкуркулюваннями, колективізаціями, «визволеннями»… Від Карпат до Колими бряжчали московські кайдани на українських тілах і душах.
«Золотий» вересень 1939 року вніс докорінні зміни в життя західноукраїнців. Прихід Червоної армії жителі Західної України сприймали по-різному. І волиняки, й галичани добре пам’ятали злуку 22 січня 1919 року, коли з возз’єднаних УНР і ЗУНР постала єдина Українська Народна Республіка. Проте не всі розуміли, що у вересні тридцять дев’ятого комуністична імперія лише розширила свої кордони, а незалежністю України тут і не пахне. Прихід Червоної армії на терени Західної України – результат таємної змови кремлівських «вождів» із фашистами. Тому не тільки хлібом-сіллю зустрічали «визволителів», пригощали їх і свинцевим горохом. Боївки ОУН вступали в перші збройні сутички з бандами енкаведистів.
«Визволення» Західної України коштувало імперії батька Сталіна недорого: півтисячі вбитих і майже втричі більше поранених вояків. Полякам німецько-радянський закулісний договір обійшовся більш ніж у двісті тисяч інтернованих, десятків тисяч розстріляних військовиків. Числа західних українців поміж бійців польського війська, яких знищили червоні бузувіри в Катині, Старобєльську, Козельську, Осташкові, ніхто не лічив.
Долучивши до і так безмежних просторів СРСР ще й землі Західної України й Західної Білорусі, московська імперія з зажерливим компартійним керівництвом розширили свої території майже на двісті тисяч квадратних кілометрів, а її населення зросло відразу на тринадцять мільйонів двісті тисяч громадян. Тисячі компартійних авантюристів, ледацюг, неуків і бездар брудним потоком ринули з Московії на західноукраїнські землі, де партія щедро роздвала їм найрізноманітніші керівні посади.
Історія має здатність повторюватися. Перше розпаювання Польщі відбулося ще 1772 року. Ділили ласий шматок Австрія, Росія, Пруссія. Австрійцям дісталася тоді Галичина. За кілька місяців у столиці Австрії Відні майже не залишилося злодіїв, гультяїв, усяких авантюристів. Усі вони, як виявилося згодом, зграєю голодних пацюків кинулися до приєднаної Галичини, й хутко опинилися там у керівних кріслах.
Через сто сімдесят років нічого, крім того, що такі ж «керівні кадри» прибули зі сходу, не змінилося. Втім, дуже хутко виявилося, що східні пришельці діють куди масштабніше. Для українців широко відчинили брами сибірські «лаґи» – Воркутлаґ, Сиблаґ, Устьвимлаґ, Сєввостлаґ, Ухтижемлаґ, Локгимлаґ, Норильлаґ, Сєвжелдорлаґ, Кулайлаґ, Карлаґ, Онєглаґ, Каргопольлаґ, Вятлаґ, Уєжлаґ, Усольлаґ, Івдельлаґ, Томасинлаґ, Краслаґ… І що не рік, то ставатиме їх усе більше й більше. Українців зустрічатимуть так звані автономні республіки московської імперії (Комі, Кара-Калпакська, Якутська, Калмицька, Башкирська, Марійська), а також Красноярський край, Омська, Кіровська, Актюбинська, Західно-Казахстанська, Північно-Казахстанська, Південно-Казахстанська, Павлодарська, Кустанайська, Чкаловська й інші області.
Тільки з Галичини за нецілі два роки перші совіти розстріляють, замордують, зашлють майже півмільйона невинних людей. З осені тридцять дев’ятого до осені сорокового в Західній Україні репресують один мільйон сто сімдесят тисяч жителів.
Кривавий каральний меч партії НКВД зітне не одну світлу українську голову. Жертвами червоних катів у перші дні московської окупації стали жителі Лісної Слобідки Степан Рогович, Василь Григорів, Степан Тимус, Василь Сморжанюк, Йосиф Демків, Михайло Сморжанюк. У запеклих боях із більшовицькими опричниками полягли Михайло Демків, Яків Харук, Казимир Демків. Другі совіти розстріляли ліснослобідців Андрія Сачка, Петра Панчака, Василя Юркевича, Василя Чіґера, Марію Федорів, Михайла Федоріва, Михайла Гавришина, Богдана Паньківа, Петра Костецького, Івана Федоріва, Степана Ситара, Григорія Чернця…
Заплічних справ майстрам із НКВД замало було просто фізично винищити і вивезти в північні та східні області Росії заможних, грамотних, національно свідомих західноукраїнців. Чекісти були ще й мастаками загортати жар чужими руками – постійно зводили лобами українське й польське населення поневоленого краю. Численні московські аґенти-провокатори підбурювали в селах українців проти поляків, вимагали в радянської влади їхнього виселення. Червонозоряні літаки засипали Західну Україну безліччю листівок-закликів. Звернення до західноукраїнців із підписом командувача Київського військового особливого округу Семена Тимошенка закликали: «Зброєю, косами, вилами і сокирами бий вічних ворогів – польських панів». Хитро використовувалася споконвічна ненависть українського селянина-бідняка до польського пана-гнобителя. Страждали ж невинні прості люди з обох сторін.
До замордованих у двадцятих-тридцятих роках, одурманених і обдурених радянською владою галичан – представників науково-мистецької і політичної еліти Антона Крушельницького, Михайла Козоріза, Мелетія Кічури, Василя Атаманюка, Мирослава Ірчана, Володимира Кобринського, Юліана Панькевича, Василя Костіва (Верховинця), Петра Демчука, Антона Онищука, Михайла Іваничука, Модеста Левицького, Василя Порайка, Карла Саврича перші совіти додали ще сотні й сотні відомих і знаменитих галичан, праця яких слугувала людству в його поступі до цивілізованішого життя.
Із перших же днів приходу на західні терени більшовики заборонили діяльність усіх українських організацій і партій. «Просвіта», «Луг», «Сільський господар», «Сокіл», «Союз українок», УНДО відразу підпали під категорію ворожих радянській владі. Їхніх керівників і членів масово заарештовували. На членів ОУН енкаведисти організували справжні широкомасштабні лови. Від грудня 1939-го до січня 1941-го в Західній Україні чекісти заарештували тридцять п’ять тисяч членів Організації Українських Націоналістів і її симпатиків.
Організувався й розрісся до страхітливих розмірів інститут сексотства і запроданства. Катівський апарат партії НКВД не нехтував найганебнішими методами й засобами, щоб запопасти потрібну йому інформацію. Як професійних інформаторів-донощиків й аґентів використовували колишніх працівників польської дефензиви, відомої в народі як двуйка, новоспечених комсомольців і комуністів, ласих на дурничку нероб, закостенілих негідників, зломлених фізично й морально людей. У Коломиї НКВД розмістився на вулиці Карла Маркса, в будинку під числом чотири.
Та не всіх вдавалося червоним зламати. Уродженець Слобожанщини, журналіст і письменник, Іван Зубенко навідріз відмовився слугувати більшовикам. Вояк армії УНР, редактор газети «Залізний стрілець», що видавалася в польському Каліші, 1926 року поселився в хлібосольній Коломиї, де плідно співпрацював з журналом «Жіноча доля». Автор повістей, п’єс, новел, улюбленець галицьких театралів пішов із життя, отруївшись 1940 року, щоби не зганьбити свого доброго імені й не служити диявольській системі.