Брати вогню, стр. 31

«Залізна п'ятка»

У складі «Залізної п’ятки» ми здійснили чимало операцій, часом досить таки незвичних.

Окружний провідник наказав роздобути кожушок для провідниці, яка втекла від чекістів у легкій одежині. Зима надходить, а їй нічого зодягнути. Забрати велів у якоїсь більшовицької вислужниці. Такі є в кожному селі. Подалися до Корнича. Заходимо на подвір’я однієї хати. Чапай вимогливо постукав у двері й звелів відчинити. Усередині тихо. Раптом чуємо, щось шелемостить обіч хати. Ми туди зирк, а на оборозі солдатисько з молодицею. Та відразу шусь у кукурудзу, тільки рясною спідницею війнула. Чапай дав волю командирському голосові:

– Слєзайтє! С бабамі прохлаждаєтєсь, таваріщ сєржант!

Вояк із потупленим у землю поглядом оправдовується перед «таваріщєм капітаном» ламаною російською мовою. Тішиться, що потрапив не до «бандер», а до своїх. Чапай мило посміхається й пояснює, що чуття його не підвело, ми таки справді бандерівці, й витяг у бранця з кобури пістолет. Бідолашний сержант де стояв, там і сів. Далі вкляк, жалісливим голосом став проситися, що він теж українець. Чапай гостро глянув на нього і звелів забиратися геть. Сержант той був із льотничої обслуги і шкоди нікому не чинив, хіба що переспить, бувало, в селі з якою молодицею. Та без пістолета повертатися в частину не наважувався. Судитимуть за втрату зброї.

– Знай моє добре серце, – сказав Чапай і, вийнявши набої, повернув сержантові не страшну вже залізяку.

– Ви мене застрелите, – плаксиво прогугнявив той і ані руш із місця. Чапай кивнув головою. Ми повернулися й пішли на город. До хати більше не заходили, бо там захникала дитина. Кожушка для провідниці того дня ми так і не роздобули.

Перед Спасом наша група з шістьох стрільців поверталася з Корнича до лісу. Іти треба було повз млин. Дорогою зустріли Петра Яковінчика з Королівки. Ми зналися з ним змалку. Запитую, чи нема коло млина більшовиків

– Нема, – каже.

Звідки мав я знати, що Петро на той час уже служив більшовикам. Не знали того й мої товариші. Доходимо до млина й натрапили просто на кулемет. Ступили би ще два кроки, енкаведисти побачили б нас і на рівному відкритому місці за одну мить зрешетили б усіх із важкого кулемета. Чапай приймав рішення миттєво. Твердим кроком, не криючись, перебрані на червоноармійців стрільці рушили просто на скоростріл.

– Стой! Кто ідьот?!

– Сваі!

Чотири енкаведисти посхоплювалися на ноги. Чапай розпочав бесіду про пораненого командира. Ми дакали йому в такт. Поцікавився їхнім командиром. Старший лейтенант у млині. Шукає бандерівців. Чапай велів негайно його покликати. Невдовзі з млина вийшов міцний, рвучкий офіцер, супроводжуваний жіночим зойком. Чапай, не даючи йому оговтатися, зажадав документів. Вдавано уважно розглянув офіцерське посвідчення. Чітким жестом повернув документ енкаведистові. Той, у свою чергу, поцікавився нашими документами.

– Пожалуйста, – Чапай недбало поліз до кишені гімнастерки і раптом блискавично натис на гашетку кулемета. То було несподіванкою навіть для нас. Врятувався лише солдат, який бігав по командира. В момент пострілу він заховався за млинове колесо, а відтак стрімголов кинувся у воду. Хтось зі стрільців цоркнув затвором, але Чапай підняв руку:

– Най живе.

Утікач проплив метрів шістсот. Переслідувати його ніхто не збирався. Доля звела мене з тим солдатом років через тридцять. Але він мене не впізнав.

Директором млина в Корничі був ставленик НКВД. Відповідно він і поводився. Знущався всіляко з людей, безбожно їх обдирав. Почувався досить привільно, бо служив раніше «адъютантом камандіра саєдінєнія партізанскіх атрядов», як було записано в його посвідченні. Прізвища його не пригадую. Наша група дістала наказ ліквідувати енкаведиста. До села прийшли вночі й заквартирували неподалік від млина. Вдень причаїлися в кукурудзі. Чудово бачили все, що діється коло млина. Але позиція для стрільби була недуже зручна. Чапай вирішив перейти через млинівку на королівський бік. Засіли в густій кукурудзі. Лежимо, чекаємо. Нараз від дороги чуємо свист, спів. Гуркочуть вози, а в них напхом «стрибків» – понад тридцять осіб. Повертаються, мабуть, з «операції». Чапаєм аж затрясло. До хрускоту в пальцях стиснув кулемета. Але не стріляв, позаяк мали інше завдання.

На директора млина чекали довгенько. Нарешті з’явився, з мадярським автоматом на плечі. Пороззирався по возах зі збіжжям, що скупчилися коло млина. Чапай довго не роздумував. Прицілився й дав коротку чергу. Куля вцілила в приклад автомата й розтрощила його на цурки. Поранений енкаведист порачкував за горбок. Здавався нам здоровенним бугаєм, ще й ревів, як трирічний бик. Чапай кількома легкими стрибками наздогнав його й добив із пістолета.

Директора спиртзаводу в Джурові наша група ліквідувати не змогла. Хитрий був, як старий лис-курятник. Мав чималу й добре вишколену охорону. Йти на жертви заради нього не хотілося.

«Залізна п’ятка» неодноразово роздобувала медикаменти для поранених і хворих повстанців. Якось перебрели ми Прут нижче Вербіжа. У домовленому місці нас зустріла зв’язкова. Коротким шляхом провела групу до складу. Чапай виставив двох стійкових із кулеметами. Зламали замок і відчинили двері за кілька хвилин. У спеціально припасені мішки швидко спакували ліки, шприци, бинти… По якімсь часі трофеї були вже в руках лісових лікарів.

Наша група неодноразово організовувала засідки на оперативника Лєщова, який служив у Коломийському МГБ. Обережний і хитрий був, мов дикий звір. І лють мав звірячу. Бив, стріляв, катував, ґвалтував… Мав своїх аґентів по селах, тому був добре про все проінформований. Лєщов жодного разу не потрапив у наше сільце.

Якось розвідка донесла, що через село проїздитиме військовий прокурор. Ліквідувати керівника зловісної «трійки» доручили диверсійній групі. Дванадцять стрільців із двома скорострілами пролежали в засаді цілу ніч, але машина з прокурором так і не з’явилася. Уже світало, коли ми доходили до Пруту біля Корнича. На зарінок виходити було ризиковано, бо там чекісти розставляли залоги зі скорострілами. Мені вдалося переконати Чапая вдатися до мого сусіда. Безшумними тінями прошмигнули ми до стодоли. Я знав, як відчиняються ворота. Господар уже був на ногах, але на подвір’я ще не виходив. Показуватися йому на очі Чапай суворо заборонив. Я твердив пошепки, що сусід мій – чоловік надійний, свій, але ройовий мовчки тицьнув мені під ніс твердого кулака. Я ніяк не міг утямити, чому він так чинить. Аж розсердився на командира. Зрозумів усе згодом і став поважати свого зверхника ще дужче.

У стодолі двоє дверей. Одні від подвір’я, другі ведуть на невеличку толічку. Ми розташувалися по обидва боки воріт. Шість стрільців по праву руку, шість – по ліву. Лежимо в запашному сіні й гадки не маємо, що якась чорна душа вже нас замельдувала. У сусіда через пліт енкаведисти перерили все, мало стодоли не завалили, навіть землю в багатьох місцях копали. Шукали криївки. Озброєною юрбою ввірвалися до нашого господаря. Подвір’я вкрилося мухоморами червоних кашкетів. Брязкання зброї, тупотіння чобіт, лайка… Господар спокійно порається собі коло худоби. Двері в стодолі навстіж, стайня теж відчинена. Лежимо на сіні під самісіньким дахом, дихаємо через раз. Розбезпечили зброю й чекаємо команди стріляти. Чапай покусує білими зубами стеблинку й весело поблискує на нас очима з-під офіцерського кашкета. Нерви мав залізні. Тим часом рейвах на подвір’ї не вщухає. Енкаведисти присікуються до господаря, розпитують про «бандітов». Правда, волі рукам не дають, як зазвичай, бо чоловік у військовій формі. Нещодавно повернувся поранений із фронту. Поводився спокійно й невимушено, позаяк нічого про нас не знав. Нарешті командир енкаведистів, непоганий психолог, очевидно, дав команду забиратися з подвір’я. Раптом чекісти попадали на запорошений спорищ. Зататакав кулемет Токарєва. Тоді я вперше побачив цю зброю крізь щілину в стіні. Енкаведисти стріляли в червоноармійців, які п’яні галасливим збродом поверталися з нічних посиденьок у Грушеві. Втім, одні з одними швидко порозумілися. У стодолі ми непомітно пересиділи до ночі. Кожен подумки дякував Чапаєві за його винахідливісь і кмітливість. Вояк із нього був неабиякий.